“Тут вони знову вчаться ходити”: інтерв’ю з директоркою центру Superhumans (ФОТО, ВІДЕО)

Ольга Руднєва разом з пацієнтом центру Superhumans. Фото: Olga Rudneva/Facebook

Всеукраїнський центр Superhumans займається протезуванням, реабілітацією та психологічною підтримкою людей, які постраждали внаслідок війни. Під час Social camp в Одесі Суспільне поспілкувалося з його директоркою Ольгою Руднєвою про те, як одні “супер люди” рятують інших “супер людей”.

З чого почався проєкт “Superhumans”?

У нас була волонтерська ініціатива “Help Ukraine Centre”, ми перевозили гуманітарні вантажі разом з “Новою поштою”, “Розеткою”. Тобто хлопці робили те, що вміють найкраще — логістику. Це були вже побудовані процеси “з сьогодні на сьогодні”, а ми маємо робити щось для України.

Хотілося подивитися який вигляд буде мати Україна після війни, хотілося бачити на вулицях людей з крутими протезами, людей з полагодженими обличчями. Людей, які пережили травми війни, але лишилися сильними. Інструментом для цього ми бачили центр протезування, реабілітації, психологічної підтримки, реконструктивної хірургії. Ми не знали нічого про протезування, про те, як будувати медичні центри, але ми розуміли, що є потреба, яку ми хочемо вирішити. І побігли.

Відомо, що держава не має прямого відношення до центру. Що стосується фінансування — це все закордонні донори. Як налагодили процес надходження коштів?

Ми свідомо відмовилися від державного фінансування для того, щоб у нас було більше свободи побудувати модель і показати державі, скільки вона коштує. Але ми перебуваємо на території державної власності — на території ветеранського шпиталю. Ми співпрацюємо з губернатором Львівської області. Ми координуємо свої дії, проте не використовуємо державні гроші, бо щиро віримо, що державі є зараз на що витрачати гроші: нам треба війну закінчувати, купувати зброю. Наші донори — закордонні, але є велика кількість українців, які долучилися своїми донатами. Найбільший донор за кордоном, він шукає гуманітарні проєкти, які зрозумілі, мають результат, які не пов’язані з військовою технікою. І ми саме такий проєкт для них.

Центр називають інноваційним. Ця інновація у чому полягає?

По-перше, це послуга, яка зараз тільки запроваджується у державі. Людина не лише отримує протез, вона отримує психологічну підтримку, реабілітацію та соціальну адаптацію. 60% людей, які отримали свій протез, ніколи його не використовують, бо їх не навчили ходити або в них немає причини вийти з дому, немає роботи, хобі. Наша задача — навчити людину ходити, бігати, працювати на комп’ютері, в залежності від її цілі. І потім допомогти змінити роль з військового на цивільного. Для того, щоб людина зрозуміла для чого їй щоранку одягати той протез.

У нас найкраще обладнана лабораторія протезування і зараз ми заводимо нові технології 3D-друку, 3D-сканування для того, щоб ми могли виробляти наші протези ще швидше.

Пацієнт центру Superhumans, який отримав сучасний протез. Фото: Superhumans Center/Facebook

Сформулюємо алгоритм дій. Військовий після поранення, ампутації потрапляє до “Superhumans” центру. Що відбувається там?

Шлях пораненої людини починається з розуміння, що людина втратила кінцівку. Людина думає: “Що далі?” Сьогодні людина може отримати протез в будь-якому протезному підприємстві й держава відшкодує вартість протезування. Вибір у пацієнта є.

Він може податися до “Superhumans” центру, заповнити анкету на сайті. Протягом тижня наша медична команда зв’яжеться, дізнається коли було поранення, бо людина одразу не готова до протезування. Має пройти два-три місяці, іноді навіть більше, бо має сформуватися культя. Має бути зроблена іноді реампутація. Наша медична команда зв’язалася, ми дізналися статус пацієнта, коли він готовий до протезування — ми його викликаємо на першу комісію. З ним працює психолог, реабілітолог, протезувальник, соціальний працівник. Це така мультидисциплінарна команда, яка зустрічаються з пацієнтом. Ми намагаємось зрозуміти статус, чи є де жити, чи є робота, які плани на майбутнє, чи буде людина повертатися на фронт, чи буде повертатися до цивільного життя.

Головне питання — для чого людині протез? У залежності від цілі підбирається протез. Після цього призначається госпіталізація людини, відбуваються заміри культі й два-три дні виготовляється перший тестовий протез для того, щоб людина зробила перші кроки. Людина вчиться ходити. Після того пацієнт переходить в реабілітацію, він йде до ерготерапевтів і вчиться рухати кінцівкою. Згадує як брати речі, вони складають пірамідки, малюють, пишуть.

Після того як людина ходить вправно, йому замінюють його культиприймач — це та частина, яку одягають на культю, на постійний культиприймач. Далі людина виписується, але лишається на психологічному супроводі. Потім з ним працює соціальний робітник. Наш пацієнт залишається нашим назавжди не лише у розрізі протезування, а й у розрізі психологічного супроводу.

Денис Кривенко, пацієнт Supehumans Center та член команди. Фото: Superhumans Center/Facebook

Ще цікаво почути від вас декілька історій військових, які потрапляли до центру.

У нас був Сергій, який дуже швидко пішов. У нього була подвійна ампутація, але він вже на третій день стояв на протезах і це зашвидко. Я підійшла до Сергія і кажу: “Слухайте, у вас все зашвидко відбувається. Я маю бути впевнена, що ви дієте за протоколом”. І Сергій каже: “Я вам поясню. В мене дружина вагітна, вона на шостому місяці. В мене є мрія тримати її, стоячи на своїх двох. Саме тому я поспішаю”. Усвідомлюючи цю історію, ми зрозуміли, що потрібно реабілітувати людину в мрію. Бо мрія важливіша за ціль.

У нас є і цивільні. Був випадок з цивільною пацієнткою, яка втратила кінцівку під час евакуації з Херсона. Вони були в автобусі. Чотири людини вціліло, чотири загинуло на місці. В неї була велика кількість опіків і ампутація нижньої кінцівки. Вона поїхала в Німеччину разом з нашими протезувальниками. Там її не змогли запротезувати, бо вона постійно відчувала біль. Ми її повернули в Україну, з нею почав працювати психолог і ми діагностували в неї психогенний біль. У неї фізично нічого не боліло, їй було страшно, що коли запротезують, випишуть, їй доведеться повертатися додому, а дому немає. Через це її мозок давав сигнал, що їй боляче, бо її мозок боявся повертатися додому, якого нема.

Ми пропрацювали психогенний біль, вона стала на протез, ми знайшли їй роботу, реабілітаційний центр, в якому вона живе. Вона зараз дуже вправно ходить. Їй просто потрібно було попрацювати з психологом і знати, що є місце, де на неї чекають.

Як ви особисто оцінюєте рівень протезування в Україні?

Дійсно була проблема з нашими протезистами, бо були граничні вартості, вони були вимушені чекати, через те, що це компенсувала держава, а гроші виділялись невеликі, вони ставили дуже базові речі. Зараз покриття на військових збільшилась врази і є можливість ставити якісні протези. Відповідно треба довчати протезистів, це одна проблема. Друга проблема — їх замало, для такого попиту, який ми маємо зараз нам треба набагато більше людей. І найбільша третя проблема — протезисти верхніх кінцівок, бо зазвичай типовий пацієнт відділу протезування це людина 60 плюс, цукровий діабет, або серцево-судинне захворювання.

І нас усього на всю Україну там п’ять цих класних протезистів, які вміють працювати з руками. Зараз 45% від усіх випадків руки, і це високі ампутації рук, це подвійна ампутація рук, відповідно нам треба довчати протезистів.

Наталія Коршак, Олена Голда