“У дитинстві я не бачила згорілих будинків, тому мені складно уявити війну” — історія незрячої киянки

Леся Перепеченко показує банер нового проєкту для незрячих ветеранів. 11 листопада, Ірпінь, Київська область. Фото: Анастасія Поя, Суспільне

Востаннє Леся Перепеченко бачила світ 32 роки тому — допоки не захворіла на грип. Ускладнення хвороби призвело до повної втрати центрального зору, частково залишився периферійний. Після повномасштабного наступу РФ Леся почала займатись евакуацією незрячих. Про життя наосліп в умовах війни Леся розказала команді Суспільного.

Леся Перепеченко зустрічає нас на порозі власної квартири. Вітається, знайомить з чоловіком Ігорем і запрошує на кухню. Допоки чайник нагріває воду, питаю жінку про ранок та її настрій. Із видихом, через кілька секунд Леся мовить: “на щастя, без тривог”. Фото: Анастасія Поя

У вас прекрасно намальовані вуста — чітко по контуру губ. Помада темно-рожевого кольору.

Я відчуваю пальчиками контур, хоча не дуже часто фарбуюся. Але коли використовую помаду, то завжди відчуття, що десь не домалювала. Тоді кажу чоловікові: “Ігор, подивися чи гарно намалювала губи”. Він відповідає, що гарно, а потім, коли подивиться просить помаду, щоб дофарбувати.

Ви повернулися в Ірпінь кілька місяців тому. На початку повномасштабного вторгнення ви були у Львові. Чим там займалися цей час?

Усе життя моє хобі — це громадська діяльність. У Львові я почала займатися евакуацією незрячих. Ми допомагали їм виїхати, тому що поселити незрячих людей в спортивні зали або великі приміщення в принципі — це дуже складні умови. Ти не знайдеш своє місце, сядеш або наступиш на когось.

І ваше рідне місто, Ірпінь, і Львів бачили російські ракети. Як це, коли ти не бачиш, але чуєш війну? Що ви уявляєте, коли чуєте сирену?

Моторошно, бо ситуація незрозуміла — прилетить чи не прилетить. Чи вибігти на вулицю, чи краще залишитися вдома. На вулиці ти швидше постраждаєш, ніж вдома. Незряча людина не знайде сама бомбосховище — це неможливо. Мені багато розповідають про таблички, які розвісили. Де вони і яку інформацію вони для мене несуть? Ніякої. Треба розказати, — в торці твого будинку є бомбосховище. Або через 2 будинки є бомбосховище. Аби в спокійний час людина знайшла його, прийшла, подивилася (пальцями – ред.). В майбутньому по своїм орієнтирам вона туди дійде в разі чого. Я, приміром, досі не знаю жодного укриття поблизу.

Повертаючись до ракет — чи доводилося вам чути вибухи?

Так, на початку квітня здригнувся будинок. Чоловік поїхав на день в Київ і я залишилася у Львові сама. Було біля 8-ої вечора, я переодягнулася в халат і тут… Перший, другий, третій вибух. Я просто прижилася до стіни в коридорі і не розуміла що робити. Мені було дуже страшно. Я сиділа і думала: чому він поїхав саме в цей день в Київ. Тобі ж ніхто інший не допоможе.

Леся завершує речення і піднімається з-за столу до рукомийника. В її пальцях розтанув шоколад з зефіру, який вона не встигла доїсти. Із руками під воду занурює індикатор виміру рідини, завдяки якому заливала окріп в наші чашки.

Індикатор виміру рідини. 11 листопада, Ірпінь, Київська обл. Фото: Анастасія Поя

Лесю, у зв’язку з воєнним станом, чи стали ви менше виходити на вулицю?

Ні. 10 років свого життя я була домашня. Мама дуже боялася, щоб я не потрапила під машину чи ще щось. Зрештою, дивлюся: люди працюють, люди розвиваються, все навколо кипить. А ти собі живеш в своєму якомусь маленькому світі. Після того я пішла на роботу і громадська діяльність закрутилася. Так само дозвілля — я захотіла піти в похід, подзвонила своєму другові, питаю: “Поведеш нас на Говерлу, нас 10 людей, частина слабозорих, частина незрячих?”. Він погодився, а потім такий: “З вами ж буде супровід з кожним?”. Відповідаю, що ні. Подумав, каже: “Ходім”.

Повертаючись до Києва, зараз біля будівель нерідко є мішки з піском або металеві їжаки.

Це додаткові перешкоди. Я коли повернулася в Київ, гуляла і тростина пішла між цим залізним їжаком і я в нього вдарилась. І ти стоїш, знаєте.. Я вже багато років не бачу, орієнтуюсь дуже добре і психологічно, наче, досить сильна, але в такій елементарній ситуації ти все одно відчуваєш якусь незахищеність. От його туди поставили і все. Ніхто не подумав, що ти тут незряча ходитимеш по тротуару. Елементарні речі, але люди про це просто не замислюються.

Якщо говорити про Ірпінь, тут досі триває процес відбудови — ремонтують не лише будинки, а й риють дороги, подекуди, щоб полагодити комунікації.

Іноді, знаєте, психологічний стан такий.. От ти тут проходив вчора і все було в порядку, а сьогодні тут розрили якусь яму і купа піску. Мені нещодавно один каже: “Не бачиш куди йдеш? Там же лєнточка”. Ну а ти не бачиш, що я йду з тростиною? І ти ж бачиш, що я з тростиною йду прямо в яму. Мені ваша лєнточка, вибачте. Огорожа має бути повноцінною — знизу хоча б на метр, аби зрозуміло було, що це перешкода.

Ви втратили зір, коли вам було 6. Зараз вам 44. Чи ви пам’ятаєте як виглядає світ і як собі уявляєте війну?

Вже забуваю. Іноді не розумієш елементарні речі — є будівля, вона прямокутна чи квадратна. Але не зрозумілі її елементи, вікна наприклад. Я дивилась в дитинстві фільми про війну — пам’ятаю поле, вибухи, коли каміння та пісок летять наче феєрверк. Зараз ми їдемо або йдемо і чоловік розповідає: там будівля розбита, там вікна потрощені, вигоріло все. І як це виглядає — мені незрозуміло. Ну от в дитинстві я не бачила згорілих будинків, тому мені складно уявити війну, як вона може виглядати. Я розумію що це щось чорне, що це щось страшне. Я навіть підходила до воріт — залізо ну дуже товсте, 4-5 мм товщиною. І вони пробиті осколками наче вирвані, як тканина. Я долоньками доторкнулась, потрогала, пощупала, я вже це уявляю.

Анастасія Поя