Востаннє Леся Перепеченко бачила світ 32 роки тому — допоки не захворіла на грип. Ускладнення хвороби призвело до повної втрати центрального зору, частково залишився периферійний. Після повномасштабного наступу РФ Леся почала займатись евакуацією незрячих. Про життя наосліп в умовах війни Леся розказала команді Суспільного.

Війна в Україні все ще триває. Щодня чуємо сигнали повітряної тривоги. У таких випадках ми всі намагаємося вживати якісь заходи щоб врятувати життя та здоров’я – спускаємося до укриття, дотримуємось «правила двох стін» тощо.

В установах інституційного догляду Черкаської та Дніпропетровської областей відсутні бомбосховища та укриття, які були б доступні для людей з інвалідністю. Замість цього мешканці закладів під час повітряних тривог дотримуються правила “двох стін” або спускаються до підвалів, де на всіх не вистачає місця.

Під час ракетної атаки в Харкові під завалами опинилися люди з порушеннями слуху, які могли не чути повітряної тривоги. Як таким людям повідомляти про небезпеку, а незрячим ― знайти шлях до укриття? Як працює під час війни цивільний захист людей з фізичними вадами? В ефірі Українського радіо ці питання прокоментували Тетяна Кривко, перша…

Про спеціальні табори для людей з інвалідністю, про дві стіни без альтернативи, поселення переселенців і роботу спортивного клубу розповів в інтерв’ю Суспільному голова Полтавського обласного осередку Всеукраїнської організації “Союз осіб з інвалідністю України” Сергій Чумак.

Без часу на роздуми, втікаючи від бомбардувань, що закладають вуха, з лежачою мамою чи з усією сім’єю, із собакою-рятівником Батоном, попри зневіру у можливість врятуватися і після понад тижневого перебування у бомбосховищі — так люди з інвалідністю з Донеччини, Луганщини та Харківщини виривалися з небезпеки на тихе Прикарпаття.