«Все залежить від того, як ти сам себе сприймаєш»: Дмитро Щебетюк про життя та доступність міст для людей з інвалідністю

Дмитро Щебетюк. Фото з фейсбуку

Дмитро Щебетюк – громадський діяч, спортсмен, блогер, мандрівник та засновник організації «Доступно.UA», що займається перевіркою українських міст на доступність.

Ідея заснувати таку організацію в Дмитра Щебетюка з’явилася невипадково. Адже він сам пересувається на кріслі колісному через травму, яка з ним трапилася понад 10 років тому. Тому знає на власному досвіді, як це важливо, щоби маломобільні групи населення мали усі потрібні можливості в своєму місті.

У інтерв’ю ІА Дивись.info Дмитро Щебетюк розповів про своє дитинство, власні цінності, травму, її прийняття, заснування та діяльність «Доступно.UA», а також про стан доступності у Львові й не тільки.

– Розкажіть про своє дитинство. Чим займались, що любили?

Я народився у Кам’янець-Подільському. Мама на той час була вчителькою у школі. Я міг сидіти на її уроках, навіть щось відповідав. Мені було 4 – і мене часто хвалили, бо багато всього знав. Загалом я змінив шість шкіл за час свого навчання. Мій батько військовий, ми часто переїжджали.

У першому класі ходив на дзюдо, і здобув друге місце на районних змаганнях. Тоді, пригадую, як повертався додому, то був дуже засмучений, бо тато, коли проводив мене в поїздку, казав, що «без першого місця не повертайся», ті слова мене зачепили.

Хоча загалом мені подобались командні ігри, де можна проявити лідерські здібності. Наприклад, як в баскетболі.

Крім того, у 8 чи 9 класі я почав грати на гітарі. Якось так заграв одразу, а потім багато тренувався і грав все краще. Я так грав, що були пальці в крові, зрештою – як у більшості музикантів. Вже аж шкіра протерлася. Це було класно.

– Який основний урок дало дитинство, які риси характеру заклало?

З дитинства я звик покладатися тільки на себе. Насправді зараз намагаюся вже трохи змінити це. Тобто почати звертатися по допомогу. Адже, все-таки, звик звертатися до людей в дуже крайніх випадках.

Я швидко можу завести знайомства, але водночас не зближуюся з людьми. Бо часто переїжджав, і, як тільки до когось звикав, то покидав це місто.

Складно сказати стосовно головного уроку. Я виріс самітником.

Хоча люблю людей і часто першим зближувався з іншими, але занадто багато віддавав, мабуть. Потім втрачав. Тому так.

Батьки навчили мене цінувати сім’ю.

Щирість та відвертість для мене були, є і будуть важливими завжди. У моєму житті важлива стратегія win-to-win, тобто обидві сто сторони є переможцями.

— Цінності. Окрім сім’ї – що ще?

Справедливість.

Ефективність. Мене нервує, коли щось можна зробити добре, а роблять – не так. Тому інколи й важко живеться у світі. Іноді складно буває працювати у команді.

Також рівність. Ставлюся до всіх однаково добре, поки вони не доведуть щось протилежне. Як то кажуть – не ображаюся, але роблю висновки.

Щирість та відвертість для мене були, є і будуть важливими завжди. У моєму житті важлива стратегія win-to-win, тобто обидві сто сторони є переможцями.

Багато працювати – теж для мене є цінністю. Коли чимось захоплююся, то можу поринути в це. А потім страждаю, бо якісь мої інші життєві потреби не задоволені.

Мені особливо важливо надихати людей, наповнювати їх. Це також було з дитинства. Зараз я читаю книжку «Вибір» Едіт Еґер. І щось задумався. Мене от з дитинства називали милим. І це мені завжди не подобалося. Я згадав, тому що там була така тема про те, що про дітей кажуть: оцей – розумний, а цей – тихий. Коли батьки постійно наголошують це дітям, то вони починають себе й такими вважати. Я подумав, що, можливо, таким чином моє оточення цим словом «милий» приглушили в мені якісь агресивні частини. Прояви емоцій. Тобто ти маєш бути постійно культурним та вихованим і приховувати свої справжні емоції, відчуття та думки, щоб не образити ненароком нікого. Але це дуже заважає часом в житті.

Я – людина, яка любить змагання, однак не любить програвати. Хоча вмію. І злість від поразки використовую, щоби перемогти наступного разу та покращити свої результати. Я не веселий в іграх. Дуже часто до них ставлюся серйозно. Зараз теж працюю над цим. Бо мені подобається бути безтурботним.

Також розвиток важливий. Для мене свобода – це і є розвиток.

– Сказати гірку правду чи не договорити?

Це очевидно. Звісно правду. Однак, недоговорити теж можу.

Для мене чинити справедливо – важливо. Хоча це теж є відносним поняттям. Бо кожен по-своєму розуміє справедливість. От мені чим подобається Біблія, хоча я не можу назвати, на жаль, себе ні християнином, ні вірянином. Там йдеться, що найважливіше – бути чистим перед собою.

Дмитро Щебетюк. Фото з його фейсбук-сторінки

– Гроші мають значення?

Я вчу себе, щоб вони мали значення.

Бо, наприклад, коли в 2017 році потрапив у топ-100 найвпливовіших журналу Фокус, Top30under30 від KyivPost, а в мене тоді не було що їсти, то я зрозумів – щось тут не так. Люди захоплюються та пишуть мені «який ти класний», а я собі думаю, що би помер з голоду якби не батьки та бабуся. Вони мене підтримували.

Тому гроші мають значення також. Бо гроші – це ресурс. Вони не мають великого сенсу, але потрібні. Наприклад, якщо я буду робити все безкоштовно, це ніби не дуже ок. Але, щоб ціллю мого життя була заробляти багато грошей, то такого немає. Як би таке було – то я би був вже дуже багатим.

– Давайте поговоримо про той момент, коли Ви травмувались. Чи змінила ця подія життя? Бо збоку видається, що – не надто.

Пам’ятаю, як у 2013 році мене випитували журналісти, казали: «Ну, що ж все-таки змінилося у Вас, коли це сталося?». Вони от намагалися витягнути з мене щось таке.

Я завжди вважав себе нецікавим для ЗМІ, бо вони хотіли знайти якусь трагедію, певні змісти. В мене багато знайомих, які теж травмувалися та стали після цього активними. Вони щось усвідомили. Тому – я теж ніби мав щось усвідомити. Досі чекаю.

Коли мені казали: «Ти на візку – і так надихаєш людей», мені було якось образливо, бо це як применшення мене. Я ж розумів, що такий був і до травми. Це ставило на перше місце мою інвалідність у спілкуванні з людьми. Я розумію, що це не спеціально. Тобто інвалідність підсилила ці відчуття. Але така історія мене дратувала – що ти на візку, і саме тому надихаєш інших.

Я травмувався, коли мені був 21 рік. Тоді навчався у Національному авіаційному університеті. Писав наукові статті, а також мріяв займатися музикою. Грав у гурті. Ми вже навіть заробляли гроші своєю творчістю, давали концерти.

На швидкості мене занесло у дерево. Я вдарився головою в нього.

– Що це була за травма?

Я був під Києвом. Залишився у дівчини, Яни, ми святкували День закоханих. Я не люблю багато лежати, а тоді ми якось провалялись до 12 ранку наступного дня. І я кажу: «Там такий сніг, така краса на дворі. Тільки гуляти». Ну і витягнув дівчину.

Ми взяли фотоапарат, щоби робити фото. Тоді, на той момент, ми вже зустрічалися 8-9 місяців. Я стояв на пагорбі. Там був ще такий з’їзд вниз, дерева по обидва боки. Але по самій траєкторії вниз їх не було. І я дівчині тоді кажу, «давай поставимо фотоапарат тут на штативі та зробимо фото». Вона стояла знизу. Я поставив на 10 секунд затримки – і за цей час мав побігти до неї. Тицьнув на кнопку таймера. Як почав тільки бігти, то побачив, що штатив падає. Я його зловив, а сам послизнувся та впав на спину поїхав вниз. На швидкості мене занесло у дерево. Я вдарився головою в нього. За рахунок того, що був згрупованим, стримав тиск удару на шию, і переламав хребет нижче, тобто під руками. Це третій та четвертий грудний хребці. Ось. Тоді були відчуття запаморочення. І тіла ватного. Я розумів, що не відчуваю ніг. Але це тоді для мене було чимось таким, що мине. Буває ж таке, коли стукнувся головою, якісь такі відчуття втраченості чи розгубленості.

Яна тоді вже працювала на «швидкій». Вона закінчила медичне училище. То допомогла. У цьому сенсі мені пощастило.

Одним словом, я сприймав тоді це як черговий виклик.

– Коли прийшло розуміння, що реабілітація буде тривалою? І як загалом це все давалось?

Було важче в перші дні. Тоді не впускали рідних, не було жодного контакту, навіть телефоном. Хвилина минала як день. Було дуже важко самому.

Десь на 4-й день дали телефон. Потім впустили дівчину та інших рідних. Мені трохи легше стало. Це було, ніби, на 8-й день.

Насправді я тоді не страждав від того, що не буду ходити чи ще щось. Думав, що це все тимчасово. Тоді згадував, що скоро в мене має бути концерт, і тому потрібно швидше одужувати. Навіть коли друзі до мене приходили, я казав, що 3 місяці максимум – і будемо грати.

Потім в мене була реабілітація. Тоді я розумів, що це моє основне завдання, 6-8 годин на день тренувався. Постійно їздив у санаторій та реабілітаційний центр. Вдома майже не бував. Мені казали, що є таке поняття як спинальний шок, і він по-різному минає. Це може бути до 3, максимум до 9 місяців чи 12. Я й працював над цим.

Одним словом, я сприймав тоді це як черговий виклик. Якщо травма – то я маю зараз займатися. Минув рік, який я собі давав, тоді подумав, що, може, я – особливий випадок, тому треба ще пів. Однак через півтора року після травми я зрозумів, що нічого не змінюється. Потрібно рухатися далі.

Дмитро Щебетюк. Фото з його фейсбук-сторінки

Я звернувся до фонду з працевлаштування людей з інвалідністю у Києві. Мені, до речі, сказали, що я перша людина, яка сама прийшла до них у пошуках роботи. Завжди приходили батьки, бабусі з трудовими книжками. Роботу мені запропонував чоловік з Хорватії. Він мав свою туристичну агенцію і шукав SММ-менеджера. Треба було тоді соціальні мережі вести та сайт.

Також я зайнявся плаванням та познайомився з Світланою Трифоновою. Вона призерка паралімпійських ігор, займалася біатлоном. Тоді, через неї, я познайомився з чоловіком, який займався байдарками. Хоча в той рік на них так і не пішов, бо було вже холодно, та потім я їздив на плавання.

Завжди намагався самостійно впоратись зі всім, не хотів, аби мені допомагали. Бувало таке, що хтось «пожаліє», підштовхне під гору, то я повертався і долав цю відстань все рівно сам.

Коли мене питають: «Чи ти страждав після травми?», тоді я кажу, що так, страждав, але не через травму. Бо це все було дрібним – не можеш взутися чи т.д. Ну інколи злився, що мені хтось не так допомагає, але… робив все сам. Тому були випадки, що така самостійність розвивалася й через таке.

Все залежить від того, як ти сам себе сприймаєш.

– Часто люди сприймають Вас саме через призму інвалідності?

Насправді рідко. Все залежить від того, як ти сам себе сприймаєш. В оточенні, де я спілкуюся, то такого не буває.

Але трапляється у громадському транспорті. Є різні історії. Якось бабця мене шкодувала і давала 20 гривень. Це було, коли я їздив на басейн. Вона мені їх пхала, я відмовлявся, а вона далі за своє. Тоді на це весь автобус дивився. Після цього я подумав, що добре вже – дає, беру і не привертаю до себе увагу таким чином.

Бували різні моменти. Мені складно сказати. Все залежить від того, наскільки ти звертаєш увагу на такі нюанси. І наскільки ти себе сприймаєш, як людину з інвалідністю. В Україні, на жаль, ти себе багато де так можеш почувати. Це якраз те, з чим ми, Доступно.UA, боремося та чим займаємося. Хочемо, аби людина всюди себе почувала гідно.

Це йдеться навіть не про інвалідність. Але остання – посилює ситуацію. Загалом всі недопрацьовані психологічні травми та нездорові переконання під час інвалідності посилюються. Зокрема, такі речі, як подобатися людям. Бо якщо ти не подобаєшся, то не отримаєш чогось. Наприклад, те що було з дитинства, воно посилюється, тому що ти знову стаєш залежним.

У дитинстві ти залежний від батьків та від того, як вони до тебе ставляться. Під час інвалідності це виринає знову, бо ти стаєш залежним. Але цього разу твій зовнішній світ – це не тільки батьки, але й – люди навколо.

Дмитро Щебетюк. Фото з його фейсбук-сторінки

Я зрозумів, що так далі не може бути і вирішив розлучитися.

– Ще щодо людей навколо. З дівчиною Яною ви одружилися? І розлучилися… Чому?

Я зазвичай відповідаю, що не треба було одружуватися. Так, в принципі, і є. Насправді я хотів до травми розійтися. Не пам’ятаю, чи їй це колись казав. Ми зійшлися з дружби. А потім, коли почалися стосунки, то я якось трохи дискомфортно себе почував.

Я завжди хотів щасливу сім’ю, де діти бачать справжню любов. Але розумів, що, коли Яна приходила з університету, а тоді вона вступила в університет Богомольця, я вже не радів цьому. І почав розуміти, що щось не те.

Очевидна причина – це те, що я хотів дітей. Про них мріяв з 16 років. З Яною ми одружилися в 2012 році. Коли я говорив про це їй, то вона спершу казала, що закінчить 4 курс, і тоді буде легше, ми станемо на ноги і таке інше. І от, вона закінчила четвертий курс, і я знову підійняв цю тему. Однак вона якось наче уникала спілкування. Казала «як Бог дасть», але в моїй ситуації це не дуже реально, для цього потрібно щось зробити.

У 2014 році я вирішив, що не хочу мати дітей з людиною, з якою відчуваю себе не ок. Вона тоді поїхала в Грузію і я відчув, що мені класно бути самому.

Потім, в 2015, у квітні чи у березні, ми йшли з Яною з басейну. І вона каже: «Ти знаєш, в мене є новина для тебе, ти станеш дядьком». І для мене це було все. Кінець стосунків. Я відчув і радість за сестру, і за таку подію, що вона вагітна. Але й мені було боляче, що я на 5 років старший, і в мене немає дітей. Воно мене дуже зачепило. Я зрозумів, що так далі не може бути і вирішив розлучитися.

Багато було всяких ситуацій. Але на той момент це було тією причиною, чому ми розлучилися. Ми спілкуємося далі та любимо одне одного, але не у романтичному сенсі – ми багато через що пройшли. Це безцінно.

Тобто фактично я не займався доступністю, вона сама поступово проникла у моє життя. Для мене важливо надихати людей, змінювати стереотипи

– Повернемося до питання доступності. Коли ти зрозумів, що будеш займатися цим? Чому ти створив Доступно.UA?

У 2013 році сталася історія з Sport Life. Це було за рік до відкриття залу на Борщагівці, я тоді звернувся до них, що хочу купити абонемент. Мені було важливо, щоби там було доступно. Можливості були, бо будували фактично з нуля. Але вони зробили його недоступним.

Якби цей Sport Life був десь далі, то я, скоріш за все, би відступив. Однак це був басейн, який розміщений біля мене – йти хвилин 10. А я планував тоді в паралімпійську збірну потрапити. Зручно.

Тоді я зателефонував їм та сказав, що вони зробили його недоступним. На щастя для мене і на горе для них вони відповіли, що «ми взагалі не знаємо, хто продав Вам абонемент, бо ми з такими людьми не працюємо». Тоді це мене зачепило.

З тієї фрази все розпочалось. У мене тоді були в Фейсбуці 50 чи 100 друзів. Я написав цю історію. Дійшло мало не до суду. І вони вирішили, що все-таки зроблять більш доступно. Це такий перший успіх.

Також у листопаді, в 2015 році, я гуляв з подругою Марго по Хрещатику. Тоді вона каже, мовляв пішли десь посидимо, бо вже замерзли. Однак треба були йти туди, де доступно. Тоді ми почали згадувати, куди можна. Вирішили піти в Сушия. Тоді вона згадала, що там кілька сходинок. Я подумав – чому вони мають обмежувати мене. І ми пішли. Але довелось просити допомоги.

Після цього випадку ми з Марго домовились, що створимо сторінку, де можна буде дізнатися, в який заклад легко потрапити маломобільним групам населення. Я писав туди щотижня. Згодом Марго домовилася про презентацію проєкту. А в грудні я зустрів Наталку Павленко, яка спершу долучилася до команди як есемемниця. Разом з нею ми й підняли Доступно.UA до такого рівня, яким він є зараз.

Тобто фактично я не займався доступністю, вона сама поступово проникла у моє життя. Для мене важливо надихати людей, змінювати стереотипи.

Людина може зрозуміти, куди їй буде нормально піти, а куди – ні.

– Мапа доступності. Що це, для чого, і як вона працює?

Є версія для ПК. Маємо також мобільний додаток.

Загалом ми ще працюємо над нею. Карта доступності – це логічне продовження проекту.

Після того, як я травмувався, у перші кілька місяців чи навіть рік, я розумів, що мені важко вийти погуляти з дому. Бо там сходи, а там бордюри. Тому думав, чи варто долати скільки бар’єрів, якщо навіть не знаєш, чи, коли дійдеш до певного місця, зможеш потрапити всередину.

Наші «звіти» давали певну інформацію людям. А через цю програму буде ще зручніше отримати її. До того ж, мапа доступності має фільтри. До прикладу, в мене візок 60 см, ширина проходить – і мені цього достатньо буде. Програма видає тобі заклади, де є потрібна відстань. Людина може зрозуміти, куди їй буде нормально піти, а куди – ні.

– Які ще є проєкти в Доступно.UA?

У нас є Бюро доступності. Проєкт із 2018 року.

Ми вирішили його створити, щоби надавати різні консультації. Наприклад, якщо потрібно зробити, аби певний простір став доступним для людей, які мають порушення опорно-рухового апарату тощо.

Ми намагаємося розвивати Бюро доступності та консультуємо на платній основі, щоби цим забезпечувати діяльність Доступно.UA.

У Львові є хоча б цей вибір закладів, куди людина на кріслі колісному може піти.

– Ви говорили, що Львів є одним із найдоступніших українських міст. Що тут ок, а що – ні?

Я за Львовом спостерігаю десь з 2013-14 року. Тут центр дуже змінився. Ок – це тенденції. Місто є досить прогресивним.

Так, тут теж частково існує оця історія, коли відходиш від центру і там уже – невдача, але стара частина міста досить доступна. Я не нарікатиму. Хоча бруківку можна було б перекласти якось щільніше. Бо це не зручно будь-кому. Особливо на площі Ринок. А ще як йти до Арсеналу – там теж колеса зламати можна. Виходить так, що ці доріжки, які більш-менш нормальні, перекриваються терасами закладів харчування і через це незручно пересуватись.

Хоча, тут громада і бізнес – досить чутливі та проєвропейські. Звісно, були випадки, коли я бачив, що щось було краще, а потім стало гірше, але у Львові є хоча б цей вибір закладів, куди людина на кріслі колісному може піти.

Однак багато питань виникають до районів поза центром. Для мене особливо сумним є те, як знищують стадіон «СКА». Він так виглядає, ніби його вже бомбили.

Є речі хороші, але є й ті, про які місто не дбає. Це сумно.

Наприклад, із вокзалом у Львові та ж історія. Він наче зроблений вже краще. Бо забезпечили транспортний доступ. Але трамваїв мало. Якраз таких низькопідлогових, їх від вокзалу до центру – по одному. Це наче 6 та 9. Дуже мало.

Тому наче питання рухається, але могло би – набагато краще. Хоча, якщо брати загальну картину по Україні, то у Львові воно справді рухається. Як і у Вінниці.

Державні будівлі, які надають послуги, це основа, вони мають бути доступними.

– Щоб місто було доступним – яким воно має бути?

Мають бути доступними елементи інфраструктури. А саме: громадський транспорт. Він повинен бути зручним та доступним.

На усіх тротуарах має бути пониження. Тактильно-попереджувальна плитка – на світлофорах. Також попереджувальні сигнали: чи звукові, чи то вібрація для незрячих людей.

Державні будівлі, які надають послуги, це основа, вони мають бути доступними. Також навчальні заклади.

Насправді все, що людина, яка не має інвалідності та не відчуває труднощів у пересуванні, може зробити, то те ж повинна могти зробити і людина з інвалідністю. Все має бути доступним, щоб місто було доступним.

Ольга Бомко