З інвалідами цяцькаються і дійсно роблять їх каліками (ВІДЕО)
27.11.2013
Поділитися
Тернопіль: експерти про проблеми інвалідів (ч. 3)
Про інший бік проблеми нагадали експерти за “круглим столом” 20 листопада 2013 р.
Неправильне ставлення до інвалідів часто спричиняє розвиток нарцисизму у даної категорії громадян.
– Підозрюю, що мої слова можуть витрактувати неправильно, наче я когось дискриміную, – каже директор Центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів, лікар, психотерапевт Наталя Турецька. – Але я все ж скажу: інваліди дуже часто в Україні вважають себе великим цабе. Вони навіть не просять, а вимагають: “Дайте! Я тим буду користуватися. Дайте знову і ще раз! Тільки я маю рацію. Нині я – центр, а ви всі сидіть тихо, то я – головний!”.
Така проблема виникла, на її думку, не на порожньому місці. Річ у тім, що фахівці-психотерапевти визначили сам характер держави України як нарцистичний.
– Фасад у нас завжди красивий! Ми на ньому квіточки намалюємо, а в середині – порожнеча, яка дзвонить! – наголошує лікар. – Виправити це можна. Але починати варто з маленького. Я пишаюся тим, що ми створили у Центрі таке середовище, яке не дає дітям розвинути таку рису як нарцисизм. Хоча це іноді призводить до конфліктів із батьками…
Дітей-інвалідів у нас, за її словами, подекуди так опікують, що дійсно роблять із них калік. Є батьки, які до восьми років годують сина чи доньку із соски, хоча руки у дитини цілком здорові. Натомість є такі дорослі, які оберігають малечу від всього – без винятку. І цим її дискримінують, роблять зовсім непристосованою до життя у звичайному світі, цяцькаються із нею. Допомагає це робити вся існуюча система соціальної підтримки інваліда.
– Траплялося, дитина до восьми років не вміла шнурувати взуття, хоча могла досягнути до ніг, – продовжує пані Турецька. – Лише після занять із фахівцем, після його допомоги дитина починала розуміти, що саме вона відповідальна за зашнурований черевик.
Коментар
Микола Зінкевич, священик (УПЦ КП)
– У темі інвалідів варто врахувати і духовний аспект. Адже багато людей, які мають подібний статус, потребують не лише матеріальної, а й духовної допомоги. У них також є потреби, як і у всіх нас. Але уваги їм потрібно більше…
Власне, до будь-якого складного суспільного питання не можна підходити лише по-світськи. Якщо нас перестає цікавити духовний аспект, то ми втрачаємо важливий важіль. Тож, наголошую, не можна обмежуватися лише матеріальним сприйняттям проблем інвалідів…
Утім, існує й інша прогалина. Адже для роботи із людьми, особливо дітьми, які мають особливі потреби потрібні й спеціально підготовлені духовні капелани. Лише такі отці можуть повноцінно працювати із тими, хто має статут інваліда. Звичайний священнослужитель не завжди готовий працювати із такою категорією вірян. Адже він не завжди в силі надати повноцінну кваліфіковану поміч інваліду. Розрадити інколи не достатньо. І доросла людина, і дитина, яка має певні вади, повинна отримувати кваліфіковану допомогу. Наразі, хоч і гірко це визнавати, мушу сказати, що у Церкві належної уваги підготовці святих отців до роботи із особливими категоріями громадян не приділяють. Як на мене, нині у духовних закладах варто серйозно підняти це питання. Принаймні включити до програми курс, як надавати соціальну та духовну допомогу інвалідам різного віку та категорії. Ці люди приходять у храм. І потрібна їм переважно не матеріальна, а саме духовна підтримка. Їм важливо не загубитися у цьому жорстокому світі.
