Репортаж із Ковельського протезно-ортопедичного цеху, до фахівців якого приїжджають за допомогою люди з усіх куточків України і навіть Білорусі та Молдови…
ВІД ЛУГАНСЬКА — ДО ЗАКАРПАТТЯ
— Діє багато протезних цехів, заводів, практично в кожному великому місті є змога вирішити цю болючу й дуже актуальну тепер проблему. Чому їдуть до нас? Найкращою рекламою стають відгуки людей, які, втративши кінцівки, скористалися нашими послугами і повноцінно живуть, працюють. Той у селі хазяйнує, за плугом ходить, інший — в місті таксує, на хліб собі заробляє, і ніхто навіть не здогадується, що вони на протезах. Тісно співпрацюємо з Центром інвалідного спорту, допомагаємо хлопцям і дівчатам ставати чемпіонами. А літнім людям, обтяженим хворобами, — діабетом, склерозом судин, які призвели до ампутації, даємо шанс повернутися до активного життя, — розповідав технік–протезист першої категорії Василь Остапчук, якого застали на робочому місці навіть у вихідний.
Через труднощі з фінансуванням цех офіційно працює лише три дні на тиждень. Але замовлень багато, тож скорочений робочий час помітний лише у зарплатних відомостях, а люди трудяться, як і раніше, — з повною віддачею.
— Як можна не вийти на роботу, коли чекає хлопець із Сваляви, добирався за 500 кілометрів? Сьогодні будемо пробувати ходити з протезом, — знайомить зі своїм пацієнтом Олександр Романчук, припасовуючи штучну ногу.
Каже, що у Закарпатті «рекламують» діяльність Ковельського цеху десятки людей, а найстаріший з них — Іван Кузьма, який за 12 років зносив уже чотири пари протезів і знову має приїхати. Чоловік без обох ніг не почувається інвалідом і багатьом своїм землякам, яких спіткало подібне нещастя, порадив їхати до Ковеля.
— 25 серпня потрапив в аварію. Переживав, як буду жити без ноги. А тут побув, подивився — і відчуваю, що все буде добре, — каже 19–річний Іван Буссо, самостійно зробивши перші кілька десятків кроків, випробовуючи протез. — За кордоном треба було б викласти 40 тисяч євро, а тут — за державний кошт.
Олександр Вікторович Свистула, родом із Луганська, другий день «на ногах». Зізнається, що не міг натішитися можливістю ходити, перестарався і натер культю. Чоловік працював в управлінні з надзвичайних ситуацій Луганської облдержадміністрації, вивозив людей з міста. Потрапили під обстріл, вціліти вдалося небагатьом. Олександрові осколком відірвало ногу. Заліковував рани у госпіталі в Кривому Розі, а за протезом вирушив до Ковеля. Приїжджого госпіталізували у відділення залізничної лікарні, в приміщенні якої і знаходиться протезний цех.
— Так робимо, коли є необхідність попрацювати з людиною, яка немісцева, кілька днів. Після первинного протезування за якийсь час знову потрібно буде звернутися, бо культя атрофується, доведеться ще раз припасовувати. І коли треба ремонтувати протез, ми теж не відмовляємо. До закордонних спеціалістів не наїздишся, а на місці, в Україні, такі проблеми вирішити легше, — переконує Василь Сидорович.
Ну, а пацієнт із Луганщини чистою українською мовою дякував ковельчанам за гостинність, професіоналізм і стверджував, що в Західній Україні навіть ті його земляки, які повірили путінській пропаганді, виліковуються від брехні й облуди.
«У НАШИХ МАЙСТРІВ ОБИДВІ РУКИ — ПРАВИЦІ…»
Так стверджує лікар Олег Казімиров, який тісно співпрацює з техніками–протезистами і бачить, якої скрупульозності, точності, якого терпіння і знання справи вимагає від них їхня робота. Недаремно кажуть, що в Ковельському цеху — німецький підхід зберігся в усьому. Так, тут добротне обладнання, передане німецьким благодійним фондом «Діти Чорнобиля», тут застосовуються німецькі технології й комплектуючі. Але успішні результати діяльності все ж не тільки в цьому, а насамперед — у людях, в їхньому ставленні до своєї професії.
Дев’ятнадцять років тому започатковував протезування в Ковелі Василь Сидорович Остапчук, який до того був зварювальником і мав славу «майстра на всі руки».
— Мені на той час виповнилося вже 45 років і я трохи вагався, коли тодішній головний лікар залізничної лікарні запропонував учитися на протезиста. Бажаючих знайшлося шестеро. Анатомію в нас викладали професори з Ленінградського інституту ортопедії, з Москви, а технологію протезування — німецькі спеціалісти. Екзамен приймала міжнародна комісія, в складі якої були представники Англії, Німеччини, Росії. Фрау Шрьодер, яка вклала у створення цеху понад 5,5 мільйона доларів, прагнула, щоб усе було на європейському рівні, — згадував Василь Сидорович.
Згодом цех став філією Львівського протезного заводу, перейшов у державне підпорядкування. Цей невеликий колектив переживав різні часи, було і без зарплат доводилося працювати. Через що не всі «першопрохідці», які вчилися разом із Василем Остапчуком, залишилися тут. Тож він передавав секрети ремесла іншим, хто приходив на зміну.
З особливою увагою досі в цеху ставляться до маленьких пацієнтів. Обслуговують дітей з ДЦП, аномаліями розвитку кінцівок. Нині додалася ще одна категорія з грифом підвищеної уваги — поранені учасники бойових дій, яким ковельські протезисти прагнуть допомагати не з обов’язку, а за велінням серця. І треба бачити, як ці фахівці повзають на колінах біля своїх пацієнтів, переставляючи штучні ноги, навчаючи їх ходити. Василь Сидорович при цьому зауважує:
— Ціна протеза у нас може сягати й 80 тисяч гривень, якщо це, приміром, стегно. Але людина отримує його безкоштовно. Постійно їздимо на семінари, вчимося, опановуємо нові технології. І все ж я вважаю, що від техніка–протезиста залежить 20 відсотків успіху, решта — від того, як пацієнт налаштований психологічно, морально. Тому мусимо бути водночас і психологами. Але всі зусилля окуповуються, коли бачиш, як людина, ставши на ноги, розправляє плечі, піднімає голову і зовсім по–іншому дивиться на світ. Заради цього й хочеться працювати.
Галина Світліковська
На фото: 19-річний Іван Буссо з допомогою техніка-протезиста Олександра Романчука зробив перші кроки.
Фото Олександра Філюка
Незалежна громадсько-політична газета “Волинь”
