Незрячий / 5 канал
“Біла тростина” – предмет, без якого важко уявити життя незрячої людини. Нині у світі відзначають її день. Запровадили його 50 років тому, аби звернути увагу на ситуацію з дотриманням прав незрячих людей. З якими проблемами стикаються люди з вадами зору у повсякденному житті, дізнавалася журналістка “5-го” Олександра Адамчук.
Щоранку Людмила Шестопал їде на роботу на інший кінець Києва. Спочатку на метро, потім маршруткою чи тролейбусом. У Людмили перша група інвалідності по зору. І цей шлях забирає багато часу, а інколи й нервів.
“Починається взагалі-то з восьми годин, але я попросила, щоб їхати трошки пізніше, тому що у мене буде звуковий світлофор, то він включається пізніше, тобто якщо мені попадати на роботу, я стараюсь потрапити під цей світлофор”, – розповіла інвалід першої групи по зору Людмила Шестопал.
Окрім світлофорів, на шляху з’являються й інші перешкоди. Зокрема, низький бордюр: людина, яка не бачить, торкається його тростиною – так орієнтуватися на дорозі значно легше. Людмила каже: допомозі людей завжди рада. Просто на вулиці та у транспорті.
“Метрополітен він якби вважається складнішим, так начебто, так. Але зручність у тому, що тебе супроводжують чергові, воєнізована охорона. У маршрутках менше ніж в автобусі я скажу, у транспорті у загальному. Тому що мене у маршрутках ніхто не виштовхував із транспорту, а от в 50 тролейбусі було таке. Став, руки розіп’яв і не хотів пускати. Якби не пасажири мене б він виштовхнув”, – каже Людмила Шестопал.
Працює Людмила Шестопал на підприємстві товариства сліпих. Людей із проблемами зору тут не тільки забезпечують роботою, а й надають їм юридичну та психологічну допомогу й організовують дозвілля. На одному з таких підприємств працює і Євген Науменко. Чоловік уже багато років робить прищіпки для білизни. Дорога до роботи йому добре знайома, тому не викликає проблем, але каже: облаштована вона погано.
“Деякі ділянки дороги дуже важкі – низький бордюр, нема розмітки, нема тактильної плитки і це створює інвалідам перешкоди”, – зауважує Євген Науменко.
На роботу у спеціалізовані підприємства беруть усіх охочих – достатньо лише написати заяву. Фінансування на капітальний ремонт приміщень не вистачає, але власними силами вони роблять косметичний. Гроші люди отримують теж невеликі, але часто сюди йдуть за новими знайомствами та щоб не почуватися самотніми.
“Втрачають зір у різному віці, зі шкільної лавки, зараз молодь вона більше намагається поза межами системи УТОС влаштуватися: юристами, масажистами, але є люди які втрачають зір пізніше. Приходять – є люди приходять, цікавляться, але їх не влаштовує заробітна плата. Зарплата у нас невелика, тому що ми не конкурентоспроможні”, – пояснює голова Київського навчально-виробничого підприємства УТОС № 4 Ольга Бойко.
У Києві є 8 організацій українського товариства сліпих, де люди з вадами зору можуть знайти роботу. Окрім цього, тут для них працюють різноманітні майстер-класи, гуртки співу, танців. Навіть запрошують перукарів, щоб просто тут зробили зачіски людям, яким важко долати дорогу.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в усьому світі майже 300 мільйонів людей мають порушення зору, з них майже 50 мільйонів – незрячі. В Україні офіційної статистики немає, але за неофіційними даними, це приблизно 100 тисяч людей, 10 тисяч із яких – діти.
Олександра Адамчук, Олексій Тищенко