Покинуті напризволяще. Як організація «Повір у себе» намагається допомагати людям з інвалідністю у Маріуполі (ФОТО)

Олена Кравченко багато років тому заснувала у Маріуполі міський клуб «Повір у себе». Це було унікальне місце, своєрідний дитячий садочок для дітей з інвалідністю. Колись сама Олена Кравченко зіштовхнулася із проблемою: батьки, які мають дитину з інвалідністю, не можуть працювати, тому що не можуть залишати дитину саму вдома. Але для того, щоб проводити реабілітацію дитині, потрібні гроші. Ось таке коло. Вона вирішила допомагати таким родинам, пише 0629.com.ua.

Шли роки, діти дорослішали, і дитячий садочок перетворився на повноцінний реабілітаційний центр, справжній клуб спілкування і взаємної допомоги, став домом для десятків маріупольських родин. І коли почалась війна, саме туди люди йшли за порятунком.

Але війна зруйнувала все. Евакуювавшись до Нідерландів, Олена Кравченко продовжує підтримувати родини маріупольців, в яких є люди з інвалідністю. З кимось виходить спілкуватися наживо, а хтось звертається за консультаціями та підтримкою під час онлайн зустрічей.

А у Маріуполі, в приміщення їхнього Центру соціально-педагогічної реабілітації, який зазнав серйозних руйнувань, продовжують час від часу приходити ті, хто не зміг виїхати — щоб поспілкуватися та підтримати один одного.

Не повірили у небезпечну реальність

Пані Олена з родиною зараз живе у Нідерландах – невеликому містечку Хайзен, що на півночі країни. Початок нового етапу життя вона рахує з 19 березня 2022 року, коли їй з рідними вдалося дивом вирватися з Маріуполя.

“Коли все почалося, мені зателефонувала сестра, яка мешкала на Лівому березі: каже, війна почалась! Я ще не мала жодної інформації, але запропонувала їхати до мене: ми думали, що, як й у 2014-му році, в центрі міста буде безпечніше, – згадує пані Олена. – Старша сестра приїхала з донькою – підлітком, а молодша – з сином, його дружиною та онукою, якій тоді було два рочки”.

Вірити у нову небезпечну реальність не хотілося: двадцять п’ятого лютого в однієї з сестер був день народження і родина відсвяткувала разом з маленьким тортиком. І пані Олена у цей же день з колегою ходили до Центру реабілітації, щоб зробити річний звіт для податкової інспекції, бо вже ж строки всі підходили. Серйозність ситуації, зізнається Олена, усвідомили пізніше.

“Нас підбадьорювала й місцева влада… Ще 19 лютого ми запланували піти подивитися на будівлю, яку можна було б пристосувати до підтриманого проживання людей з інвалідністю, – каже жінка. – Я тоді запитувала чиновників: не дай Боже, буде щось страшне, куди мені з дітьми з центру діватися? Але усі казали: не переживайте, все спокійно, нічого страшного, ми з вами…”

Повертаючись додому з Центру, жінки вже чули потужні вибухи. Як потім стало зрозумілим, район, що родина обрала для перечікування начебто “загострення”, став для них пасткою: потужні обстріли та бомбардування не дали можливість їм вибратися з міста. Вже з 26 лютого пані Олена з рідними спустилися в підвал і знаходилися там до 19 березня.

“Чоловік та син у грудні 2021 року вийшли у море — вони моряки. Інший син, який мав інвалідність, помер у 2014 році.

Тому я залишалася фактично сама у такій ситуації. Правда, у сусідньому будинку мешкала невістка з маленьким онуком, але вони поїхали до її сестри у перші дні, і про їхню долю я теж не знала, – пояснює пані Олена. – На жаль, одна з моїх сестер згодом померла в Маріуполі, бо мала важку хворобу нирок і кожні 2 дні мала проходити гемодіаліз. В якийсь момент нам з племінником довелося її відправити до лікарні й залишати там. Згодом усім сказали, що з лікарні людей вигнали й відправили невідомо куди. Там ми втратили зв’язок і не мали жодної інформації про її долю”.

Або зараз, або ніколи

У племінника була машина, але родина не евакуювалася одразу, бо не могла залишити у лікарні його мати. Пані Олена також намагалася з’ясувати долю невістки та маленького онука. Але ситуація ставала все гіршою з кожним днем. Потім ще й з’ясувалося, що їхати вже нема на чому: машину племінника розстріляли, а інша, чоловіка пані Олени, була в гаражі далеко від будинку.

“Через постійні обстріли ми не ризикували йти до гаража за другою машиною – ми бачили, що на вулицях лежать трупи людей… А коли з сусідом та племінником все ж пробралися, побачили, що гараж і машина в ньому теж обстріляні, в автівці не працює акумулятор, – каже пані Олена. – Багато розбитих машин стояло поруч, і сусід кілька днів намагався підібрати акумулятор до нашої автівки, але це не виходило швидко”.

Вони зрідка виходили з підвалу готували їсти, одного разу сусіда, з яким стояла поруч пані Олена, вбило уламками снаряду. На щастя, вона з іншою жінкою встигли відскочити. Зранку 19-го в районі, де переховувалася Олена з родиною, вже були вуличні бої. І вони розуміли: якщо сьогодні не виїхати, може статися так, що цього вже не можна буде зробити ніколи.

“Коли нарешті хлопці завели машину, то забігли в підвал і кажуть: у вас є 5 хвилин. Ми просто вскочили в автівку, взяли з собою сусідку з дитиною, – згадує пані Олена. – Я майже не пам’ятаю, як ми виїхали з Маріуполя та дісталися Нікольського. Там мешкала мама цієї сусідки, ми переночували, а зранку поїхали на Запоріжжя. На щастя, невістка з онукою також змогли виїхати — раніше за нас, вони зараз поруч зі мною”.

Евакуювати родини з найнезахищенішими

Коли пані Олена виїхала до Запоріжжя, а потім до Дніпра, змогла вийти на зв’язок. Вона побачила купу повідомлень та дзвінків: знайомі, друзі, колеги питали про її справи та пропонували допомогу. Вона ще є головою Ради Всеукраїнської громадської організації “Коаліція захисту прав осіб з інвалідністю внаслідок інтелектуальних порушень”, до складу якої входять 116 організацій та закладів з 23 регіонів України.

“Тож, я отримала багато повідомлень та дзвінків від колег, разом з якими ми почали думати, як вивести наших людей з Маріуполя, – згадує активістка. – Я знала, що там залишаються люди з важкими вадами здоров’я, які сидять у підвалах, не мають можливості отримати медичну допомогу чи виїхати. І ми тоді відшукали волонтерів, які змогли вивести певну кількість таких родин з Маріуполя”.

У Вінниці колеги по “Коаліції” організували пункт, де люди змогли збиратися після евакуації з Маріуполя, Вінницька обласна адміністрація надала автобуси й 50 осіб з інвалідністю та члени їхніх родин виїхали до Нідерландів. Також є кілька родини у Данії та Німеччині, які змогли самостійно виїхати з Маріуполя.

“Ми продовжуємо спілкуватися з багатьма маріупольцями, спочатку навіть надавали невеличку матеріальну допомогу. Разом з “Коаліцією” проводимо онлайн зустрічі для тих, хто мешкає за кордоном або залишилися в Україні. Семінари для батьків проходять регулярно. Сьогодні, до прикладу, ми говорили про те, як поводитись з дітьми з інвалідністю, які вже стали дорослими. І ми знаємо, що люди з інвалідністю, які з різних причин залишились там або повернулися в Маріуполь, все одно приходять вже у зруйнований наш Центр, щоб спілкуватися та підтримати один одного. Але його ніхто не збирається ремонтувати чи відновлювати”, – з болем каже пані Олена.

Історія створення Міський клуб “Повір у себе” від її засновниці:

– З 1997-го року я є керівницею батьківської громадської організації Міський клуб “Повір у себе”. Тоді ця організація об’єднала 867 маріупольських сімей з дітьми з інвалідністю різної нозології.

Я сама була мама хлопчика з дитячим церебральним паралічем, і протягом трьох років постійно возила сина на лікування до Києва. Там зустрічалася з батьками, в яких були діти з таким діагнозом. Згодом я дізналася, що ці батьки заснували у столиці громадську організацію, тож, повернувшись до Маріуполя, вирішила, що теж прийшов час об’єднатися.

Тоді про таких діток, на жаль, зазвичай говорили тільки в контексті інтернатів, але не усі батьки хотіли віддавати своїх дітей в державні заклади! Ми почали між собою спілкуватися, радилися, ділилися досвідом щодо лікування та реабілітації. А 19 березня 1997 року ми зареєстрували громадську організацію, щоб відстоювати права наших дітей: право отримувати дошкільну та шкільну освіту, претендувати на підтримку, допомогу фахівців.

З того моменту почалася наша діяльність: ми навчилися писати гранти, познайомились з керівниками інших громадських організацій нашого міста, у нас виникла чудова ідея об’єднатися з організацією “Джерело надії” та сувенірною фабрикою, яка надавала робочі місця людям з інвалідністю різних нозологій. На той час ми раз на тиждень у бібліотеці на волонтерських засадах займалися з нашими дітками розвитком моторики, мовлення – в нас уже була основа. І ми вирішили створити центр реабілітації для людей з інвалідністю, починаючи з дитячого віку і до працевлаштування, де можна було б збиратися кожен день. Саме тоді ми знайшли приміщення, де й працювали до 2022 року. Коли ми отримали перший грант, те приміщення було без вікон та комунікацій, тому ми поетапно робили в ньому ремонт. Хоча гроші, які були закладені в проєкті, не передбачали ремонтні роботи, тільки оплату спеціалістів, які будуть працювати з дітьми. На жаль, наш Центр в Маріуполі сильно постраждав від обстрілів.