Представниця Університету «Україна» мала можливість розповісти про рідний виш у Вашингтоні

Травень 2017 року видався для мене дуже яскравим і насиченим новими знаннями та досвідом. Я мала неймовірну подорож Сполученими Штатами Америки.

В США я здобула нові знання, побачила практичний досвід поліпшення життя людини, отримала неймовірну кількість позитивних емоцій.

Але все по черзі. Звичайного зимового дня на початку 2017 року пролунав телефонний дзвінок. Голос із слухавки повідомляв, що мене було обрано для участі у програмі обміну досвідом роботи, пов’язаної із захистом прав незахищених верств населення, зокрема – переселенців та людей з інвалідністю. Я не могла пропустити таку нагоду, тому одразу погодилася. Надала потрібні дані, отримала підтвердження моєї участі у програмі, підготувала документи на отримання американської візи. Американське посольство дуже допомагало мені, тож підготовка документів для програми та отримання візи пройшли напрочуд легко та без зайвих проблем.

Отже, цей день настав. Міжнародний аеропорт «Бориспіль». Два перельоти тривалістю 4 та 9 годин – і я вже у США. Аеропорт, потім знайомство з нашими перекладачами – і ось, наша команда їде до Вашингтона, де починається робота за Програмою міжнародних відвідувачів-лідерів у рамках проекту «Інтеграція та захист інтересів соціально вразливих груп населення». Проект діє за підтримки Державного департаменту США. Поселилися у чудовому готелі і, трішки відпочивши, почали знайомство із Америкою та американцями.

Але, перш, ніж розповісти про саму поїздку, хотілося б згадати і моїх колег, котрі відвідали США разом зі мною. Марина Сташина-Неймет (Ужгород) – Голова комісії з питань освіти та працевлаштування Закарпатського обласного товариства людей з інвалідністю Всеукраїнської організації «Союз організацій інвалідів України», журналіст та адміністратор стрічки новин Інтернет-порталу «Карпатський оглядач». Андрій Залівський – міський голова міста Червоноград (Львівська обл.). Сергій Летучий (м. Старобільськ, Луганська область) – музикант і громадський діяч, Івент-менеджер у Луганській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Горького, що вимушено передислокована до прифронтового Старобільська. Також Сергій – учасник дуету «Flying Swan». Має досвід участі у багатьох музичних фестивалях. Лілія Дробіт (Львів) – психотерапевт, працює викладачем кафедри корекційної педагогіки та інклюзії Львівського національного університету. І я – журналіст-фрілансер Імідж-центру Університету «Україна» Світлана Патра.

Ми мали зустрічі із представниками федеральних установ та громадських організацій, що опікуються життям людей з інвалідністю та біженців із різних охоплених війною чи стихійними лихами куточків світу, із тими, хто допомагає цим людям стати гідними громадянами США, а не просто споживачами.

Нас ознайомили із Законом про американців із обмеженими можливостями (ADA), що прийнятий 1990 року, ми дізналися про позитивні зміни в житті американців з інвалідністю, які започаткував цей закон. Насамперед було чітко зазначено, що люди з інвалідністю у США мають такі ж права, як і люди, що не мають обмежених можливостей здоров’я. Що найголовніше – у законі визначено шляхи дотримання прав людей з інвалідністю в Америці. Над цим працюють державні установи та громадські організації як на федеральному рівні, так і на рівні штатів та окремих міст, із якими нам ще належало познайомитися.

Цікаві зустрічі, яскраві екскурсії, новий погляд на світ та місце людини у ньому – ось, що я отримала у Вашингтоні. Тиждень пролетів непомітно, і ось – час відлітати до Портленду. В цьому місті ми починаємо знайомство з державними установами та громадськими організаціями, що допомагають незахищеним верствам населення вже на штатовому та місцевому рівні. Я побачила, як діють різні програми, що покликані сприяти дотриманню прав незахищених верств населення, наприклад, Міжкультурна психіатрична програма для іммігрантів, біженців та етнічних спільнот, особливо тих, для кого англійська мова не є рідною. Серед іммігрантів та біженців, на жаль, трапляються випадки психічних захворювань, а культурні відмінності роблять надання допомоги проблематичним. Саме такі культурні відмінності і долають представники «Міжкультурної психіатричної програми». Також ми побачили, як діє «Trimet», система громадського транспорту Портленда та його передмістя. Діє в рамках закону ADA, тобто з повним дотриманням прав людей з інвалідністю, зокрема на безперешкодний доступ до будь-якої точки будь-якого місця. Познайомилися ми і з громадською організацією, що допомагає сім’ям, зокрема біженцям та людям з інвалідністю, знаходити дійсно доступне житло, а також із музикантом Маком Поттсом, піаністом, що бере участь у джазових фестивалях, працює у ресторані, записує музичні альбоми. І все це – будучи повністю незрячим. Побачили ми і доступну для людей з інвалідністю освіту на прикладі вищих навчальних закладів. А я мала чудову нагоду розповісти про Університет «Україна» і про те, що в нашому ВНЗ роблять для студентів з інвалідністю.

Прекрасна прогулянка узбережжям Тихого океану зняла втому, що дещо накопичилася за другий тиждень програми. Океанське повітря! Безмежна далечінь, хвилі, сонце, простір! Ми не просто прогулялися вздовж океану, а разом із тим дивилися, як облаштовано відпочинок у США. Навіть найбільш «дикі» пляжі мають доступні для людей на візках туалети. Також є не лише звичайні піщані пляжі, а й зручні оглядові майданчики, котрі дозволяють побачити океан зблизька. Наш водій зупинявся кілька разів, щоб ми могли краще роздивитись і запам’ятати океан. Краєвиди були дійсно чудові!

Ще кілька годин перельоту – і я у Денвері, штат Колорадо. Щойно розпакувавши валізи, одразу почала знайомство з містом. У Денвері побачила бібліотеку, дійсно доступну для людей із вадами зору, а також початкову школу, в якій діти з аутизмом та іншими захворюваннями вчаться нарівні з дітьми без інвалідності. Бачила я підприємство, в якому працюють у переважній більшості люди з різними нозологіями, а також побувала на цікавій та яскравій музично-театральній виставі «James and the Giant Peach» (Джеймс та гігантський персик) від театральної компанії «Phamaly». Серед акторів були люди як з інвалідністю, так і без неї.

Дізналася я, як працює система парків та адаптивної рекреації для людей з інвалідністю, – бачила спеціальний підйомник, що доправляє людину з інвалідного візка прямісінько у басейн. Що вже говорити про різні адаптивні тренажери! І ще я дізналася, що, виявляється, у футбол можна грати на електричних інвалідних візках! Кульмінацією подорожі у Колорадо стало відвідання парку «Сад Богів», що знаходиться у місті Колорадо-Спрінгз. Штат Колорадо оточений горами та скелями. Гори і скелі є і в цьому чудовому парку. Що дуже приємно – поруч із пішими та альпіністськими маршрутами є в «Саду Богів» і напрочуд рівненькі доріжки для людей на інвалідних візках. Прогулянка у «Сад Богів» допомогла мені випробувати найголовніше диво цієї подорожі. Справа в тому, що я змогла купити собі електричний інвалідний візок. В Україні безкоштовне отримання такого візка супроводжується безглуздою паперовою тяганиною, що буквально зводить нанівець саму можливість його безкоштовного отримання. А купити за гроші, навіть вживану, в Україні я не мала фінансової можливості. Мама зробила мені сюрприз, звернувшись до наших перекладачів за допомогою щодо пошуку людини, котра продала б нам вживану електричний інвалідний візок, адже новий недоступний мені навіть у США. І ось, візок у мене, і він мужньо витримав прогулянку «Садом Богів». А також інші мої прогулянки, яких стало значно більше. Адже навіть у неймовірно доступній Америці я кручу колеса звичайного візка аж надто повільно, тож мені допомагала мама. Тепер вона могла просто прогулюватися поруч зі мною.

Останнім пунктом подорожі було колоритне місто Сан-Антоніо, штат Техас. У цьому місті проживає великий відсоток іспаномовного населення. Знайомство з містом було дуже цікавим. Я побачила річку Сан-Антоніо, чиє узбережжя стало окрасою міста, старовинну фортецю «Аламо» та чудовий парк навколо неї, а також пам’ятник The Alamo Cenotaph. Я познайомилася з досвідом роботи з переселенцями та біженцями в Сан-Антоніо, дізналася більше про роль місцевого уряду в підтримці прав людей з інвалідністю, про послуги незалежного проживання, рекреаційні послуги для дітей та молоді з інвалідністю. Ці знання для мене є безцінними та показали ще один бік потреб і можливостей людини. Всі ці знання будуть мені дуже корисними у подальшій роботі.

Найяскравішою сторінкою перебування в Сан-Антоніо стало відвідання парку «Чарівна країна Морган». Було приємно побачити, як діти можуть відпочивати, незалежно від того, має дитина інвалідність, чи ні. Дуже надихає приклад Гордона Хартмана (Gordon Hartman), котрий допоміг не лише своїй доньці Морган, а й іншим дітям з інвалідністю, відкривши цей парк. Цей парк дійсно допомагає дітям та молоді з інвалідністю на рівні зі здоровими однолітками погойдатися на гойдалці, покататись на каруселі, спробувати всілякі розваги на воді. І все це – доступно і головне – безпечно! – для людей з інвалідністю. Моє захворювання крихких кісток спричинило панічний страх падінь, через що мені психологічно тяжко підніматися сходами чи коли мене піднімають на руках на будь-яку висоту, а про різні гойдалки чи каруселі мова навіть не йшла. І ось – я вирішила таки спробувати погойдатися на гойдалці. І мені сподобалось! Я гойдалася вперше у житті! Яке дивне життя! Щоб просто покататися на гойдалці, мені довелося перетнути добру половину Землі. Але ж я не просто розважалася – я вивчала успішний досвід Америки, щоб принести бодай дещицю в Україну. Щоб доступними були освіта, відпочинок, робота – життя. Для всіх!

Всюди, де б не перебували в США, ми зустрічали представників української діаспори. З теплотою згадую знайомство з українськими громадами Портленду, Сан-Антоніо і штату Колорадо. Я побачила, наскільки українці у США згуртовані навколо найголовнішого – турботи про свій народ там, в Україні. І з болем у черговий раз зрозуміла, як же не вистачає нам в Україні такої згуртованості…

У кожному місті ми користувалися спеціальним транспортом. Це були чудові та комфортні автобуси та автомобілі. Водії були дуже уважними та робили все, щоб наші часом досить тривалі переїзди були комфортними та безпечними.

Щиро дякую всім, хто долучився до підготовки цієї програми. Дякую Державному департаменту США, корпорації «Світове навчання», Раді світових справ Орегону, організації «Ворлд Денвер» та Раді міжнародних відвідувачів Сан-Антоніо. Також вдячна усім тим, хто підтримував мене під час підготовки до поїздки, – посольству США в Україні, Баришівському районному центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та рідному Університету «Україна».

Які висновки я зробила? Я зрозуміла головне – ніхто не побудує щасливу долю для людини, окрім самої людини! Адже навіть у США прийняттю закону ADA передувала тривала та тяжка боротьба людей з інвалідністю за свої права. Часом навіть радикальною була така боротьба, але ж хіба боротися – легко? Ні!

Людям з інвалідністю потрібно не чекати, що держава в один чарівний момент стане доступною та толерантною. Держава складається з людей, а вони, у свою чергу, поки не зіткнуться з певною проблемою, то можуть і не здогадуватися про потреби тих, хто з цією проблемою бореться щодня. Отже, про проблеми потрібно ГОВОРИТИ. І говорити ГОЛОСНО. Але не волати, а чітко повідомляти про свої потреби.

І навчитися бути не споживачем послуг і благ, а людиною, що є відповідальною за своє життя. За свою країну.

Світлана Патра

Фото – з архіву Світлани Патри

“Вища освіта”