Школа на півжиття: останній дзвоник у особливих дітей

Усі останні дзвоники схожі. Першачки декламують вірші про високих одинадцятикласників, яким “усю планету видно з тої висоти”. Випускниці співають про “школьную пору”, яка вже не повернеться, пише «ZN.UA».

Батьки і вчителі нишком витирають непрохані сльози: наче ж тільки вчора таких маленьких вели за ручку в перший клас. Скрізь це свято, після якого вже дорослі діти підуть у світ широкий. Та тільки не тут. Хоч атрибути, власне, ті самі. Пісні, вірші, жарти, внесення прапора, гімн, на який встають усі, хто може. І дзвоник. Правда, випускник не несе першокласницю на плечі. Він штовхає інвалідний візок. І років випускнику не 17, а вдвічі більше.

Вихованці Смілянського будинку-інтернату Департаменту соціального захисту населення додому на канікули не розбіжаться. Власне, не у всіх є можливість ходити чи просто піднятися з ліжка. Когось на літо заберуть батьки, але 80% лишаться зі своїми “названими” батьками — директором, педагогами і вихователями. Батьки передали їх під опіку держави одразу після народження. Відповідно до закону мають таке право, якщо в дитини складний діагноз.

“Не поспішайте їх засуджувати, — просить мене завуч інтернату Надія Риндіна. — Дитина з особливими потребами — складне випробування. 85% сімей розпадаються, чоловіки просто не витримують, дізнавшись діагноз. Крім того, за багатьма потрібен такий догляд, якого просто не забезпечиш удома — деяких наших вихованців годують через зонд, 48 дітей повністю лежачі, є незрячі й з вадами слуху. А постійного медикаментозного лікування потребують усі”.

Дітьми тут називають усіх вихованців, хоча віковий розрив між ними 31 рік. Наймолодшим — 4, найстаршим — 35 років. Це так зване молодіжне відділення. Коли ж переходять 35-річний рубіж — потрапляють до інтернатів для дорослих. Інколи їх забирають додому батьки або інші родичі.

“Наш заклад не підпорядковується Міністерству освіти, адже й програма — на рівні дитячого садка. Хоча в деяких вихованців просто феноменальна пам’ять. Один моментально запам’ятовує всі імена, може відтворити всі події за хронологією, але не може до 2 додати 2. Інший знає всі марки автомобілів, але не годен написати власне ім’я”, — розповідає Надія Риндіна.

З особливими підопічними працюють 24 педагоги, серед яких психолог, дефектолог і логопед. Проте за міністерськими нормами класи все одно досить великі. У молодіжному відділенні одночасно мають навчатися до 25 осіб.

“Інтернат розрахований на
200 осіб, у нас зараз 184. Після початку воєнних дій переїхали діти з Донбасу. Спочатку були як їжаки — боялися, що “бандерівці” їх тут ображатимуть. Та й посттравматичний синдром давався взнаки, вони ж пережили обстріли, під час яких ховалися в підвалах, — приєднується до розмови вчитель-реабілітолог Олеся Кравченко. — Але доволі швидко соціалізувалися. Тепер вони частина нашої сім’ї”.

Щоденною кропіткою працею олігофренопедагоги творять справжні дива. У 22-річному віці діти з синдромом Дауна починають говорити. Інші знаходять себе у творчості — шиють і вишивають у швейній майстерні чи тешуть у столярній. Має інтернат і власну футбольну команду, яка вже 8 років поспіль бере “срібло” у змаганнях SENI Cup на турнірі для інвалідів, який організовує футбольна ліга. Ошатними коридорами інтернату завуч і реабілітолог ведуть мене до одного з кабінетів, який “завішаний” медалями і грамотами. Крім футболу, проводять паралімпійські ігри, святкують усі традиційні й низку власних свят.

“Діти живуть повноцінним життям. Ми й до цирку ходили, і в зоопарк у Черкаси їздили, а якось у театрі в Києві були. І поводилися вони там, до речі, так само, як і інші діти-глядачі. В колективі дитину з особливими потребами можна соціалізувати. Головне — почати це якнайраніше. Бо в нас були випадки, коли мама приводила сина, якому 20 років, а він самостійно навіть їсти не вміє. Жаліла його, годувала з ложечки, хоча дитина сама цілком могла себе обслуговувати”, — пригадує Олеся Кравченко.

Оплата за таку самовіддану працю, щоправда, залишає бажати кращого. Педагоги інтернату отримують надбавку 25% від звичайної вчительської зарплати. А “трудовик” має 7-й розряд проти 12-го шкільного.

“А ось, до речі, наш тренер-“фізрук”, — знайомить мене завуч з молодим чоловіком, який допомагає незрячому вихованцеві інтернату піднятися сходами. — Не всі можуть ходити самостійно, то ми вже по черзі — то медсестрички допомагають, то санітарки, то вчителі”.

Мене обступають перевдягнені вже у повсякденне вихованці інтернату (під час лінійки всі були в святковому — в костюмах, вишиванках, дівчата — у віночках або зі штучними квітами у волоссі). Хтось запитує, як мене звати, хтось розповідає про себе, хтось просто мовчки намагається доторкнутися. Багато хто, помітивши фотоапарат, просить сфотографувати, охоче позує.

“Бачите, в них у всіх смартфони в руках, — звертає мою увагу завуч. — У них же є можливість розпоряджатися 25% пенсії за інвалідністю. Купуємо те, що попросять. Спочатку була “пошесть” — усі захотіли радіоприймачі. Потім були планшети. Тепер уже телефони. Є в нас один німий хлопчик — він усе чує, розуміє, але не говорить. Теж закомандував телефон. Ми його переконували-переконували, усе марно. Купили телефон, то він за кілька тижнів сам попросив поміняти на планшет. Тепер скачуємо йому музику, ігри, які попросить. Діти, вони ж такі: як у когось є, то й собі хочеться. Дарма, що через свої особливості вони ним і скористатися не зможуть”.

Мої співрозмовники ще раз наголошують, що їхні вихованці — це насамперед діти. І робота з ними, хоч і складна, але так само приносить моральне задоволення. Усмішки дітей і слова “Мамочко, я тебе люблю, ти в мене найкраща” Надія Риндіна й Олеся Кравченко називають найкращою мотивацією до роботи.

“Тут працюватиме лише людина з величезним серцем, співчутлива і готова допомагати. Інша просто не витримає більше тижня”, — каже Надія Риндіна.

А от педагоги й психологи закладу — чоботарі без чобіт. Надаючи своїм вихованцям професійну психологічну допомогу, самі вони залишені напризволяще і на професійне вигорання. Психолога для педагогів у закладі не передбачено.

Держава забезпечує вихованців інтернату одягом, п’ятиразовим харчуванням, ліками й інвалідними візками. З іншим керівництву закладу доводиться “крутитися” самим.

Свіжі ремонти, нові меблі, “сухий” басейн, сучасні тренажери для лікувальної фізкультури у спортзалі — заслуга спонсорів, яких активно шукає директор закладу Анатолій Богдан. Серед тих, хто в різні роки допомагав інтернату, — завод “Азот”, фірма “Напої плюс”, багато небайдужих людей зі Сміли, Черкас, Києва, Львова. Адже й вихованці в інтернаті не лише з усієї Черкащини, а й з Житомира, Харкова, Києва, Донбасу.

“Дай Бог здоров’я всім цим людям, які нам допомагають”, — проводжає мене доглянутим подвір’ям завуч. Довкола буяють барвисті клумби, шелестять від повіву вітру кущі й декоративні дерева. Усе це, як і свіже молоко і м’ясо до столу, — старанням персоналу. Загалом в інтернаті працюють 138 осіб.

“У нас своя їдальня, котельня, корови й свині. Ми — як автономна держава, — усміхається Надія Риндіна. — А діти — це наша сім’я. І наше гасло — спочатку полюби, а потім навчи”.

Смілянський інтернат для дітей з особливими потребами — один з 54 таких закладів в Україні. Два в Донбасі знищені війною. На жаль, поки що це чи не єдина альтернатива домашньому навчанню для дітей з особливими потребами. Інклюзивна освіта в Україні розвивається черепашачими темпами. Від часу перших експериментів у цій галузі минуло 16 років. За даними МОН, на сьогодні Україна має 1798 класів, де діти з особливими потребами навчаються разом із фізично й психічно здоровими. Здобувають освіту там усього 2720 учнів на всю країну.

Ірина Семенова