У світі 13 листопада відзначається Міжнародний день сліпих.
Ця дата покликана привернути увагу здорових людей до проблем тих, хто втратив зір і опинився у важких життєвих обставинах.
В сучасному світі поступово збільшується чисельність людей, які мають проблеми з зором. Цьому сприяє масове захоплення всіма віковими групами населення щоденне багаточасове користування гаджетами, планшетами, ноутбуками, комп’ютерами, телевізорами. Близька відстань до екрану, монітору, часто тривалий перегляд при несприятливому освітленні, невідворотно веде до зниження гостроти зору.
Світова статистика показує, що в різних країнах чисельність громадян, які мають вади зору, складає від 0,35 до 0,55 %. Тож, в нашій державі, в якій чисельність на сьогодні складає трохи більше ніж 41 170 000 громадян з порушенням зору, може бути не менше ніж 144 тис. таких осіб. А ось чисельність громадян з глибоким враженням зору, тобто, тих, що вже мають інвалідність, як правило, складає 1 тис. осіб на 1 млн. населення.
Зважаючи на загрозливий розвиток статистики в цьому напрямку, держави приймають певні мірі впливу на соціальну підтримку спільноти громадян з вадами зору. Подібні кроки в цьому напрямку сьогодні робить і наша держава, але, як же, все-таки, починався цей рух?
Одним з наслідків першої світової та громадянської воєн на початку 20 століття була поява значної кількості людей, які стали незрячими інвалідами внаслідок тяжких поранень.
Країна лежала у руїнах, знекровлена кривавими хвилями громадянської війни. Усе це додавало гостроти проблемі існування, просто кажучи, фізичного виживання незрячих громадян.
На початку 1920р. в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах України виникають дрібні виробничі кооперативні об’єднання незрячих громадян. Радянська влада сприятливо поставилася до цього процесу, тим більш, що ні про які соціальні виплати у тих умовах не можна було і мріяти, навіть, при найкращих намірах політичної еліти.
Славнозвісний НЕП, нова економічна політика, яка розпочалася після
Х з’їзду РКП(б) 1921 року, створював сприятливу атмосферу для функціонування подібних організацій.
У 1926р. з кількох розрізнених цехів та виробничих груп у Києві створюється промислова артіль “Слава”. Пізніше на її базі організовується Київське товариство сліпих. Подібні товариства виникали і в інших великих містах нашої республіки. Вони й стали базою Українського товариства сліпих.
Проте, вже наприкінці двадцятих років ситуація почала змінюватися. НЕП згортався. Централізаторські тенденції, які запанували в житті радянської держави, не могли оминути і інвалідів по зору та їх організації.
В 1932р. учасника Громадянської війни, інваліда по зору 1-ої групи А.Едельмана призначають головою бюро Київського обласного товариства сліпих. За неодноразовими наполяганнями керівництва Київської артілі “Слава” в 1932р. Народний комісаріат соціального забезпечення УРСР скликає нараду в м. Харкові, де вирішується питання про створення на добровільних засадах товариств сліпих, сліпоглухих, глухонімих.
Засноване 4 червня 1933р. спільною Постановою Ради Народних Комісарів і Центрального Виконавчого Комітету УРСР №61/544 на добровільних засадах Українське товариство сліпих.
З 1934р. по 1938р. створене оргбюро Товариства сліпих у складі: А. Едельмана – голови оргбюро, С. Іщенко – відповідального секретаря, автора Статуту УТОС, І.Марченко – начальника планового відділу, Я. Городецького – головного бухгалтера. 15 серпня 1934р. почав виконувати обов’язки голови Всеукраїнського товариства сліпих А. Едельман. В ці роки у підпорядкування оргбюро передається 12 обласних товариств сліпих та окремі їх підприємства.
15 серпня 1934р. фактично розпочалася діяльність Всеукраїнського товариства сліпих.
Спочатку були Голова Президії ЦП, Центральне Правління, обласні, районні та міські відділи УТОС, первинні організації. У 1937р. колегія Наркомату соцзабезпечення УРСР вводить нову структуру: Центральне Правління, в областях – міськ ТОС, в районах – райТОС. На початок 1941р. на учбово-виробничих підприємствах УТОС працюють 2 тис. 700 чоловік.
Уряд України, навіть, в ті важкі передвоєнні роки сприяв організації культурного дозвілля та розвитку творчої діяльності та мистецтва серед інвалідів по зору. Звичайно, лояльних до влади. Напередодні війни в товаристві функціонувало 58 гуртожитків на 1120 місць, 30 їдальнь, 33 клуби та червоні кутки, 37 стаціонарних та пересувних бібліотек. Усі діти з вадами зору тепер отримували освіту. І це теж заслуга громадського впливу Товариства на соціальну політику влади.
22 Червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна Війна, яка стала тяжким випробуванням для усього нашого народу. Що вже казати про незрячих громадян? Центральне правління УТОС встигло евакуюватися у Казахстан.
В листопаді 1941р. з Казахським товариством сліпих було укладено договір про спільну роботу, використовуючи на їх виробничій базі обладнання з України. Але абсолютна більшість рядових членів УТОС залишилась проживати на окупованих німцями територіях. Становище цих людей було вкрай жахливим.
Людожерська ідеологія нацизму не залишала права на життя для фізично не повноцінних людей. Про яку підтримку зверху могла йти мова? Люди хвалили Бога за те, що у окупантів поки що не доходили руки до сліпих. Тож група інвалідів по зору, що мешкали у Києві, домоглася від окупаційних властей згоди на початок роботи підприємства, де згодом і почався випуск щіток. Справи пішли доволі непогано, але потім, через не зовсім з’ясовані причини, окупанти змінили своє ставлення до незрячих працівників. Можливо, це було ще одним проявом зростаючої люті окупантів, які вже у 1943 році відчули наближення своєї катастрофи. Незадовго до визволення столиці України від загарбників німці, навіть, погнали незрячих працівників за місто, ймовірно на розстріл, принаймні, так гадали самі інваліди. Ця страшна здогадка ще більш окріпла, коли німецькі солдати роздали їм лопати і наказали копати яму. У цій історії, однак, щасливий кінець. Викопавши власну могилу, інваліди не змогли знайти власних катів! Німці зникли! Чи заговорило у рядових німецьких солдат сумління, чи з якої іншої причини, але вони не стали розстрілювати сліпих людей. Хоча добиратися назад до міста тим, таки, прийшлося самотужки.
Навіть, не дочекавшись визволення усієї території України від ворога, ще наприкінці 1943 року Центральне правління УТОС повернулося на Батьківщину. Тяжкою тоді була ситуація. Лави інвалідів по зору поповнювались тисячами радянських воїнів, що у боях за свободу свого народу втратили зір. Цих людей треба було підтримувати, організовувати, допомагати їм знайти своє місце у житті. На початок 1946р. сліпих в Україні було вже – 13360 осіб.
Ось так, в післявоєнний період поступово зростало Українське товариство сліпих. Засновувались нові підприємства, будувались нові цехи, дільниці, відокремлені підрозділи, створювалась соціальна база – клуби, бібліотеки, гуртожитки. Весь цей час освоювались нові види продукції, модернізувалось виробництво і за певний проміжок часу виробнича структура УТОС, а це десятки і десятки спеціалізованих підприємств, досягла досить вагомих результатів в економіці країни.
Період зростання виробництва, соціальної сфери, економічних та фінансових результатів продовжувався до початку 90-х років і досягнув свого піку в 1991 році. В лавах УТОС на той час вже було біля 60 тис. членів, кількість виробничих підприємств зросла до 75 одиниць, багато з них мали відокремлені цехи, дільниці в інших населених пунктах. Були засновані і досить активно працювали обласні організації УТОС, міжрайонні та територіальні первинні організації Товариства, які своєю діяльністю охопили всю територію нашої держави.
Після здобуття Незалежності Україною, в державі було запроваджено ринкові відносини і це різко погіршило матеріально-технічний стан Українського товариства сліпих. Наші спеціалізовані підприємства, на яких застосовувалась велика частка ручної праці незрячих, слабозорих працівників, не могли конкурувати з виробництвами, де працювала здорова робоча сила, яка постійно модернізувала свої виробництва. В цей період влада зрозуміла, що потрібно підтримувати створену десятиліттями матеріально-технічну базу УТОС, яка надає різноманітні соціальні послуги незрячим громадянам України.
Всі роки Незалежності України Держава підтримувала функціонування матеріально-технічної бази (непромислової сфери: клубів, бібліотек, гуртожитків, баз відпочинку та оздоровлення, соціально-реабілітаційних центрів) Українського товариства сліпих, надаючи фінансову підтримку для матеріального заохочення працівників цієї сфери. Незрячі громадяни за цей період отримали тисячі і тисячі самих різноманітних: реабілітаційних; культурно-масових; фізкультурно-оздоровчих; інформаційно-консультаційних; соціально-побутових послуг. Було відчуття, що влада і українське суспільство погодились з думкою, що є необхідність збереження та підтримки створеної матеріально-технічної бази, яка забезпечує постійне надання самих різноманітних соціальних послуг незрячим громадянам України.
На сучасному етапі Держава не має можливості самостійно налагодити надання вище перелічених послуг незрячим громадянам України. Для цього потрібно розбудувати, віднайти, перепрофілювати (майже заново створити) матеріально-технічну базу, яка б забезпечувала надання таких соціальних послуг і була б пристосована під потреби незрячої людини. Потрібно віднайти сотні і сотні фахівців, які мають практичний досвід праці з незрячими людьми. Все це не можливо швидко заснувати та й коштуватиме державі все це значно дорожче. Отже, чи є в цьому сенс? Значно вигідніше і дешевше зберегти та підтримувати вже існуючу матеріально-технічну базу (спеціалізовані учбово-виробничі підприємства; гуртожитки; клуби; бібліотеки; база оздоровлення та відпочинку; соціально-реабілітаційні центри), яка функціонує в Українському товаристві сліпих.
Є на сьогодні декілька варіантів збереження та підтримки створеної матеріально-технічної бази (непромислової сфери) по наданню соціальних послуг незрячим громадянам України:
створити в державному бюджеті окрему програму (подібну до 2507020) по щорічній підтримці функціонування матеріально-технічної бази (непромислової сфери Українського товариства сліпих);
напрацювати спільно з відповідальними особами Мінсоцполітики окрему форму «проекту конкурсного відбору громадських об’єднань осіб з інвалідністю» для сталої інституційної підтримки діяльності матеріально-технічної бази (непромислової сфери Українського товариства сліпих).
Політична команда «Слуг народу», яка сьогодні прийшла до влади, нажаль, вперто пропонує нашому товариству «Весь мир насильно мы разрушим до основания, а затем» – саме так залишити без підтримки, практично знищити всю ту структуру, яка створювалась десятиліттями, спеціалізовані для незрячих людей: підприємства, клуби, бібліотеки, гуртожитки, оздоровчі заклади, соціально-реабілітаційні центри тощо. Все це сьогодні ще працює, маючи фінансову підтримку від держави. Саме ця матеріально-технічна база, де працює більше тисячі спеціалістів, надає по всій території нашої держави різноманітні соціальні послуги незрячим та слабозорим громадянам, працює над зменшенням бар’єрності міської інфраструктури, поліпшенням транспортного обслуговування та соціально-побутового забезпечення.
Незважаючи на те, що Україною ратифікована Європейська конвенція прав інвалідів, та, окрім цього, діють ще й інші нормативні документи ООН, в яких прописано, що держави повинні забезпечувати громадським об’єднанням інвалідів стійку інституційну підтримку, наші політичні інститути, комітети ВРУ, Мінсоцполітики, КМУ, все-таки, пропонують нашому товариству самостійно відшукувати кошти на функціонування створеної минулими десятиліттями матеріально-технічної бази. Зрозуміло, що в сучасних умовах економічного життя це призведе спочатку до зупинки її діяльності, залишення без робочих місць сотень і сотень спеціалістів, а згодом і до знищення чи перепрофілювання основних засобів (будівель, клубів, бібліотек, баз відпочинку). Навряд чи зможе сама держава забезпечити своїх незрячих громадян такими ж соціальними послугами, які сьогодні, маючи державну підтримку, надає їм ВГОІ «Українське товариство сліпих». Чи зможуть незрячі громадяни самостійно відвідувати міські бібліотеки, де немає озвученої літератури, Брайлівської літератури, іншої спеціалізованої літератури для сліпих? Куди зможуть самостійно діставатись незрячі для отримання оздоровлення? В які клубні заклади, щоб там приймати особисту участь, будуть запрошуватись незрячі громадяни? Куди направляти сліпих дітей з шкіл-інтернатів та де зможуть проживати ті дорослі люди, які втратили зір і внаслідок цього стали одинокими? Хто відповість на ці питання з тих політичних діячів, які сьогодні вперто пропонують нам самостійно вирішувати ці проблеми соціального захисту своїх членів УТОС? Але ж держава зобов’язана підтримувати своїх громадян, які мають вади зору, адже всі ми в минулому були здоровими людьми, хтось працював і отримав травму, інший втратив зір внаслідок хвороби, дехто після Чорнобильської катастрофи, а інші внаслідок останніх подій в військовому конфлікті на сході України.
То хто ж сьогодні захистить нас, незрячих? Хто надасть нам підтримку? Можливість відчувати плече товариша, допомогу від своєї організації, кола своїх людей? Спільно долати труднощі, з якими щоденно стикаються незрячі громадяни нашої держави. Ми дуже надіємось, що знайдуться такі чуйні, милосердні чиновники, політики, які зрозуміють, що зруйнувати те, що вже збудовано, досить легко, а ось запропонувати щось інше буде майже недосяжно та ще й значно дорожче. Отже, державним чиновникам, політикам потрібно діяти так «чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы».
Інвалід 1 групи по зору- Заступник голови ЦП УТОС М. Новосецький
