У суспільстві про етику інвалідності не добре знають, у чому пересвідчуюсь постійно

Етика інвалідності. Всіх небайдужих – а я знаю, що ви є! – прошу прочитати.

Отже, перш за все, прошу запам’ятати: НЕ РЕКОМЕНДОВАНО вживати термін «людина з обмеженими можливостями», натомість на його місце без проблем сідає «людина з інвалідністю». Погодьтесь, тут більш ніж чітко і зрозуміло.

З обмеженими можливостями може бути кожен із нас. Наприклад, я не можу зайти без перепустки на 2 поверх міської ради. Обмеження ж? Або мама з візочком не може потрапити у міський Палац Культури.

А от термін «людина з особливими потребами» – інший. Тут складніше, адже нічого, з першого погляду, образливого немає. Ніби все ж добре і коректно. АЛЕ! Чи не вважаєте, що особливі потреби мають всі люди без виключення?! Погодьтесь, багато хто з нас вважає, що судячи з декларацій, насправді особливі потреби мають наші можновладці, судді та інші привілейовані.

От особисто в мене питання: чим це наші діти такі особливі? Це також створює певний стереотип. Візьмемо от ще слово «інвалід», а разом з ним словосполучення «обмежені можливості». На перше місце завжди потрібно ставити людину. А вже потім і тільки потім беремо до уваги її особливість.

Тому коректно і тактовно користуватись терміном «людина з інвалідністю». Чому не можна інакше? Та хоча би тому, що можливості обмежені у кожного – у когось фінансами, у когось фізичними чи психоемоційними параметрами, у когось мотивацією.

Між іншим, чи знаєте ви, що 16 січня в Україні офіційно заборонили термін «інвалід»? Тепер коректно – «особа з інвалідністю».

“Запроваджуючи у вжиток термін «особа з інвалідністю», ми перш за все, робимо акцент на людині, а не на її інвалідності”, – написав 5-й Президент України Петро Порошенко.

Інколи ще кажуть: “люди з помірною та глибокою розумовою відсталістю”. У світі є два різні терміни «люди з інтелектуальними порушеннями» та «люди з психічними порушеннями». Інтелектуальні – це, наприклад, синдром Дауна, спектр аутизму. А от психічні – це вже з категорії роздвоєння особистості, шизофренії чи інше.

Є ще отака проблема. На вулиці, в школі, між підлітками, можна почути образливе: «Ти що, даун?», «Дебіл!», «Ідіот». В гру вступають діагнози. Це звучить дуже зневажливо, низько і неввічливо. Ми ж не кажемо «алергік», «астматик» чи щось інше? Від цих слів варто відмовлятися. Це треба викорінювати. З цим мають працювати у закладах освіти!

Пам’ятаєте, за Радянського Союзу довгий час люди з інвалідністю здебільшого були в закритих закладах, навіть діти. Хіба може бути в досконалій країні, якою хотіли видати СРСР, хворі люди? Навіть тих, хто втратили не лише рідних, а й свої кінцівки в роки Другої Світової, закривали у далекі інтернати. Страшно навіть уявити це все…

Ми намагаємось викорінювати спадок того жахливого часу, коли інвалідність була негативною кличкою, образою для людини, відкритою зневагою. Ми ідемо у майбутнє, де нема місця тавруванню за фізичні чи психічні дані, кожен, абсолютно кожен повинен мати право і шанс – на життя, на повагу, на турботу, на любов, на ніжність. І це – в наших руках.

Тому будьмо взаємно ввічливі, тактовні. Як писала Ліна Костенко: “Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!”.

Юлія Буденчук, голова нововолинської ГО “Світ для дітей”

«БУГ»