Повний оптимізму: історія воїна, який втратив ногу та готується до протезування (ФОТО)

Андрій отримав важке поранення внаслідок обстрілу з ворожого танка.

Військовослужбовець Андрій у боях проти російських загарбників втратив ногу, зараз проходить реабілітацію та готується до протезування.

Андрій отримав поранення у грудні минулого року в с. Кліщіївка під Бахмутом внаслідок обстрілу з ворожого танка. Після Дніпра і Києва у Франківську йому лікували нирки, які не працювали після тяжкої травми, потім ногу, а тепер він вже відновлюється. Двічі на день з ним займаються реабілітологи, повідомляють на фейсбук-сторінці КНП ОКЛ Івано-Франківської обласної ради, пише ПІК.

“Я б не сказав, що це легко. Це важко, бо кожен день болять м’язи. Але треба боротися, відновлювати свій стан”, – ділиться військовий.

Спершу реабілітолог, за його словами, допомагає банально встати з ліжка, вчить, як це правильно зробити, щоб не впасти і не втратити свідомість. А потім вже дає вправи, які допомагають зміцнити м’язи.

Чоловік говорить, що втрата ноги дуже вплинула на його звичний спосіб життя. Йому важко тримати рівновагу на одній нозі. А ще є відчуття, що втрачена нога присутня.

“Важко з цим, але тримаюся. Хочу ходити. Хочу ходити в гори, в ліс, займатися спортом. І це якраз дає поштовх”, -усміхається Андрій.

Андрій – в армії з 2013 року. У 2014-му перейшов на контракт. Починав службу в розвідроті на посаді командира відділення. Був у Луганському аеропорту, звідки повернувся живий-неушкоджений. Оскільки мав вищу освіту і бажання стати офіцером, то в 2016 році його відправили на тримісячне навчання в Одеську військову академію. По закінченні став командиром взводу роти снайперів.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, виконував завдання безпосередньо з коригування вогню артилерії, зі спостереження, готував інших хлопців виконувати схожу роботу.

Андрій переконаний, що ми переможемо, хоч і невідомо коли.

“Ворог переважає нас за чисельністю й кількістю озброєння, – говорить він. – Але ми на своїй землі. У нас козацький дух. Ми б’ємося до останнього. До останнього воїна, до останнього подиху. Наскільки можемо ми його тримаємо. Хоч і важко. Це не те, що було в 2014-му. Зараз війна повномасштабна і більш жорстка”, – каже воїн.

Триматися чоловіка надихають донька, племінниця, рідні.