Життя продовжується: історія бійця з Одещини, який втратив ногу на фронті (ФОТО)

Минуло 10 місяців, як Олександр Дробатюк отримав високотехнологічний протез нижньої кінцівки та пройшов реабілітацію у клініці MCOP у Вашингтоні. Ми дізналися, як живеться захиснику з новою ногою, та про його життєві плани на найближче майбутнє.

Історію Олександра Українській Службі Інформації розповіли у благодійному фонді Future For Ukraine.

До війни Олександр Дробатюк займався доставкою автомобілів з Америки та Європи, але 24 лютого твердо вирішив стати на захист країни. Чоловік пішов у тероборону на рідній Одещині, а згодом — на передову піхотинцем-кулеметником. Перебуваючи на позиціях у Миколаївській області, Сашко разом із побратимами потрапив під мінометний обстріл, та, внаслідок важкого поранення, втратив ліву ногу.

У грудні минулого року, завдяки проєкту «Протезування українських військових 2023», створеного фондом Future For Ukraine та за підтримки мецената Вадима Столара, наш захисник отримав протезування та пройшов реабілітацію у клініці MCOP у Вашингтоні. Зараз Олександр живе вдома, в Одесі, та займається благодійною діяльністю.

Олександре, як підтримуєте своє фізичне здоров’я? Що дається найскладніше?

Поки перебував у лікарні, проходив фізичну реабілітацію. Потім займався у спортзалі. Зараз, на жаль, довелося зробити перерву через справи. Але останнім часом я намагаюся більше ходити. У середньому проходжу до 5 кілометрів! Ходжу без палиці, якщо є така змога. Наприклад, вдома я без неї пересуваюсь. На вулиці, якщо рівна дорога, то також використовую лише протез. Хотілося б більше рівних доріг… Бо хто каже, що в Україні погані дороги, то це вони ще по тротуарах не їздили (сміється).

Найскладніше, мабуть, підійматися сходами. Адже у мене поранення високе. І сама кукса не підіймається, це просто фізично неможливо. Тобто справа тут не в протезі… А так більше ніяких проблем немає.

Ви позитивно налаштовані, і це добре — тримаєте себе в руках!

Так, і фізично, і психологічно. Я з усім змирився — вже нічого не можна змінити. Так, інколи буває вранці прокинуся, подивлюся в дзеркало і «накриває» трохи. Але швидко беру себе в руки! Допомагає підтримка близьких і друзів. А ще дівчина у мене з’явилася (ніяковіє). Тому підтримка у мене є!

Розкажіть, як з дівчиною познайомилися

Познайомилися ми не за дуже позитивних обставин — на поминках мого товариша, також військового. Влітку був рік після його смерті… Вона прийшла як подруга родини, працювали разом. Так і познайомилися. Але завжди треба бачити щось добре.

А як ваша дівчина реагує на те, що ви з протезом? Як до цього ставляться друзі, побратими?

З дівчиною ми одразу домовилися, що це не якась там жалість. Вона каже, що це моя ізюминка (сміється). Побратими казали, що хочуть і собі такий протез. А я їм відповідаю: «Ні, хлопці, не треба вам протези — ходіть на своїх!». Це ми так жартували, звісно! Є серед своїх трохи чорного гумору. Бо без цього ніяк — він допомагає відволіктися.

Взагалі запитань було багато від оточуючих. Більшість людей дивує, що моя нова «нога» заряджається, а у мобільному додатку можна змінювати налаштування. Ще треба бачити реакцію таксистів, або людей, які в цей момент поруч, коли я виходжу з машини. Піднята догори протезована нога, а потім я її прокручую вниз (усміхається).

Якщо говорити про реакцію оточення, якою б ви хотіли її бачити?

Різні є люди — такі, що ніби мене не помічають, або просто не хочуть помічати, а є такі, які ледь не силоміць хочуть допомогти. Навіть коли прошу цього не робити. Не знаю, як іншим, але мені це не дуже подобається. І байдужість — це погано, і надмірна активність також не дуже добре.

Має бути золота середина. Можливо, з часом це зміниться. Треба пояснювати людям як реагувати на людей з протезом. Я штани опускаю, і протез інколи взагалі не видно. Не хочу це «афішувати», розумієте? Хочу, щоб мене на рівних сприймали.

Олександре, чи змінилося ваше життя після протезування?

Є певні побутові зміни, але я швидко адаптувався. Проблем ніяких немає. Єдине, що точно можу сказати, — я більше полюбив життя. Знаєте, я дуже боявся стати інвалідом. Це звучатиме жорстко, але на передовій я собі думав: «Або живий, або на щиті». Про те, щоб залишитися з інвалідністю, я взагалі не думав. Але після протезування я зрозумів, що є ще й такий варіант. Мені допомагають рідні, друзі, побратими. З останніми ми постійно зустрічаємось, якщо вони у місті у справах або у відпустці. І для них, і для мене це підтримка.

Раніше ви казали, що хотіли б повернутися до служби в армії.

Хотів, але розумію, що не можу, бо через травму можуть виникнути труднощі. Проте хочеться бути чимось корисним! Тому, ми з побратимами відкрили фонд «Обійми героя». Треба вже зараз думати, як допомогти захисникам і захисницям із ПТСР.

Суспільство остерігається бійців із ПТСР через те, що вони можуть зробити оточуючим. Але мало хто порушує тему того, що ці хлопці та дівчата можуть заподіяти собі. Досвід війн у Афганістані, В’єтнамі показав дуже велику кількість самогубств серед військових. Зараз, на жаль, в Україні цим питанням ніхто особливо не опікується.

Олександре, ми знаємо, що за програмою «Протезування українських військових 2023», за якою ви отримали протез в американській клініці, своєї черги на протезування за кордоном очікує ще один захисник, Вадим Міщук. Що б ви порадили йому та іншим військовим?

Варто знати, що життя продовжується! Це не є якоюсь проблемою. Коли я був на протезуванні у Вашингтоні, я познайомився з американськими солдатами, які мають протези рук та ніг. І я зрозумів, що життя продовжується і ним можна насолоджуватися навіть з протезом!

Нещодавно пройшли «Ігри Нескорених» у Дюссельдорфі, де змагаються військовослужбовці з пораненнями. Просто дивишся на них і розумієш — не можна зупинятися, все можливо у цьому житті!