“Тепер я — залізна людина”. Історія херсонця, який після 9 років війни втратив ноги й освоює протези на Буковині (ФОТО, ВІДЕО)

Військовий Віктор Ковбаса. Фото: Володимир Мороз/Суспільне Чернівці

Військовий з Херсонщини Віктор Ковбаса 9 років воював проти російської армії. На війну йшов добровольцем-рядовим, й за цей час став командиром зенітно-артилерійського взводу. Пів року тому Віктор втратив ноги у Бахмуті, але тоді з групою вони виконали завдання — зайняли та утримували рубіж, інформує Суспільне.

Тепер Віктор у Вашківецькій лікарні на Буковині. Тут вчиться ходити на протезах — поки що навчальних, але вже чекає на постійні. Через “залізні ноги” четверо дітей Віктора почали називати його на честь залізного персонажа коміксів.

“Я тепер як трансформер Оптімус Прайм”

46-річний військовий живе у Бериславі Херсонської області. Попри те, що мав велике фермерське господарство, коли почалося російське вторгнення у 2014 році, пішов у добровольчий батальйон. Каже, ще дев’ять років тому військові розуміли, що буде ескалація.

“Хоч воно й називалося АТО, потім ООС, але це все одно була війна. Хто прослужив, тому було зрозуміло, що це не зупиниться. Так я й залишився служити. Ми чекали 24 лютого. Тоді ми несли бойове чергування у Пісках на Донеччині, вже були насторожі й підготовлені”, – каже Віктор.

Військовий отримав поранення 7 січня у Бахмуті. Його взвод мав зайняти рубіж у приватному секторі міста. Тоді Віктор був разом з побратимом і біля них впав мінометний снаряд.

“Завдання ми своє виконали. Але так сталося, що нам двом прилетіло прямо під ноги. Все пішло в мене, а у хлопця поруч постраждав лише мізинець. Розумію, що попасти мінометом в людину, яка ще й рухається, дуже важко. Просто так зірки зійшлися”.

Військовий Віктор Ковбаса. Фото з його архіву.

Фото: Віктор Ковбаса

За словами чоловіка, у перші секунди після вибуху він не усвідомлював, що сталося. Згодом самостійно наклав джгут на одну поранену ногу, іншу – допомогли перев’язати побратими, які були поруч. Віктор каже, бійці мали гарне медичне спорядження та проходили навчання з тактичної медицини, а евакуаційна група швидко забрала його з поля бою.

“Звісно, я відчував біль. Я навіть бачив свою ногу окремо. Але ти на адреналіні – дієш за інструкцією. Як старший групи, я мав віддати хлопцям накази, щоб вони не погубили одне одного. Назначити старшого, який би зібрав основний склад докупи й всі повернулися додому”, – розповідає військовий.

Тоді Віктор втратив ліву ногу, а праву йому згодом ампутували у шпиталі. Ногу намагалися врятувати лікарі у Краматорську, Дніпрі та Києві, але через відкриті рани та перебиті кістки цього не вдалося зробити.

“Казали, що можуть спробувати врятувати ногу, але це буде як у баби Яги, по-перше. А по-друге, не факт, що нога функціонувала б. Мені показали фотографії ноги, і я просто моргнув, що даю згоду на ампутацію”, – розповідає військовий.

Боєць каже, паніки через ампутацію не було, але відчув розчарування, бо “сподівався підписатися на Донбас арені, а тепер доведеться це робити після перемоги”.

“Звісно спочатку здавалося, що життя зруйнувалося і це кінець. Якби не надійний тил, можливо, що так і було б. Але життя не зупиняється. У мене є маленька донечка і я маю бути на висоті. Я тепер, як трансформер Оптімус Прайм”.

Фото: Володимир Мороз/Суспільне Чернівці

“Місцеві не розуміли, як я можу про це жартувати”

Понад п’ять місяців Віктор проходить реабілітацію у Вашківецькій лікарні. Каже, найскладніше було навчитися самообслуговувати себе, зокрема ходити в душ. Спочатку вчився пересуватися на кріслі колісному, а тепер звикає самостійно ходити на протезах – від сторонньої допомоги відмовляється.

“Перший візок був електричний, мені його запропонували київські волонтери. У перший тиждень після операції я вже міг сам доїхати до душової та туалету. Стороння допомога засмучує, а коли сам себе обслуговуєш, то бачиш в очах персоналу, що ти не людина з інвалідністю, а воїн, який пройшов все й далі протидіє всім негараздам”.

Протези військовому дали не відразу, а чекали, коли загояться усі рани. За цей час боєць працював з реабілітологом – усі вправи намагався виконати сам. А, як вперше одягнув протези, то думав, що надалі пересуватиметься тільки на візку.

“Після тижня тренувань я змінив свою думку. Навіть похід в магазин це вже маленька пригода, яка змушує рухатися далі. Коли ходиш сам, то відчуваєш, що життя хоч і змінилося, але не суттєво. А, як люди звертають увагу, то це вже не жалісливий погляд, на тебе вже дивляться як на залізну людину”.

Зараз Віктор ходить на тренувальних протезах. Фото: Володимир Мороз/Суспільне Чернівці

Фото: Володимир Мороз/Суспільне Чернівці

Наразі Віктор ходить на тренувальному протезі, щоб сформувати куксу й нога набула потрібної для протезування форми. Орієнтовно за тиждень отримає нові протези, які більше адаптовані до ходьби. Каже, іноді як дивиться на ноги, то відчуває кінцівки.

“Коли я йду, то буває, що відчуваю навіть пальці. Особливо, коли в протезах. Ти розумієш, що ніг там нема, але мозок якось так працює, що ти відчуваєш”, – розповідає боєць.

У лікарні військового періодично навідує дружина. Віктор розповідає, що їй теж було морально важко, коли дізналася про поранення. Тому чоловік підтримує її й всіляко намагається смішити.

“Жінка плакала, коли приїхала від мене додому. Я тоді намалював біля швів смайлик, і вийшов ніби бегемотик. Надіслав їй фото, а вона назвала мене божевільним. Буцім, не можна так реагувати. Місцеві спочатку теж не розуміли, як ми можемо жартувати на цю тему”, – ділиться чоловік.

Віктор каже, основне його завдання наразі – навчитися ходити на протезах та самостійно себе обслуговувати, бо “санітара вдома не буде”. Опісля планує реалізовувати себе в цивільному житті.

“Не всі завдання виконані. Жаль, що війна закінчилася для мене так. Але не можна опускати руки. Всі навички, які здобув за життя зараз знадобляться ще більше. Комунікація з людьми, професійні навички – це все ще знадобиться, але такі плани люблять тишу”.

Маргарита Олійник, Марія Мороз