Інвалідність живе у суспільстві, а не в особі…

Поки що світ очима українського інваліда обмежений виглядом з вікна власного чи казенного помешкання. Держава затрачає чималі кошти на утримання таких людей і водночас нічого не робить, щоб відкрити для них простір і перспективи. Таке ставлення милосердним не назвеш… В античному світі до людей з інвалідністю ставилися з упередженістю і не тільки тому, що вони не могли брати участь у суспільному житті, й тому, що їх вади викликали містичний жах і вірування: хвороба має демонічне походження. Дехто вірив, що Бог «створив інвалідність» як метод покарання – або самої особи, або її батьків. Придворні блазні, хворі люди у цирку, запроторені у божевільні, були або об’єктом насмішок, або соціальними вигнанцями.

Аж після Другої світової війни, коли рахунок інвалідів пішов на сотні тисяч, причому люди стали каліками, так би мовити, за доблесних обставин – на полі бою, світ почав кардинально змінювати ставлення до інвалідів. Ці люди потребують лікування, соціальної реабілітації і піклування – такі уставлені норми прописали у міжнародних документах. У подальшому більші акценти почали робити на інвалідності як на соціальному явищі, а не на медичній проблемі конкретної особи. Мається на увазі: інвалід повинен мати можливість асимілюватися у сучасному світі і жити повноцінним життям. Ця теза, проголошена у Конвенції про права інвалідів (2006 р.), на жаль, не стала незаперечним правилом для України. У нас поняття про людину з інвалідністю асоціюється виключно з людиною, яка має офіційне медичне підтвердження статусу інваліда певної групи. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «інвалідність як міра втрати здоров’я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України».

На семінарі «Про права інвалідів в Україні», який відбувся у Києві за сприяння Української гельсінської спілки з прав людини, йшлося саме про найболючіші аспекти життя інвалідів, а саме: трудність, майже неможливість адаптуватися у світі, де встановлюють правила фізично здорові люди. Йшлося також про еволюційний шлях поглядів на питання: «інвалідність»; права людини з інвалідністю; моделі інвалідності та їх вплив на формування соціальної політики; питання інклюзивної освіти; взаємозв’язок між доступністю і забезпеченням прав людини; універсальний дизайн.

Лектори – представники Національної асамблеї інвалідів України – громадського об’єднання, до якого входять сто громадських організацій зі всієї України. Національну асамблею очолює народний депутат України Валерій Сушкевич (єдиний народний депутат, який пересувається в інвалідному візку). Це громадське об’єднання є потужним і впливовим (його представники увійшли до складу Конституційної Асамблеї – спеціального допоміжного органу, метою якого є підготовка законопроекту про внесення змін до Конституції України).

Один із лекторів – представник Національної асамблеї інвалідів України Володимир Азін теж пересувається в інвалідному візку. Цей чоловік знає про становище інвалідів з власного життя, а тому його міркування сприймалися з особливою довірою. Так от, на переконання Володимира Азіна, Україна плекає армію утриманців. Численні пільги, преференції перетворюють інвалідів на людей, які не прагнуть чогось домагатися, жити повноцінно, бо вони в очікуванні чергової подачки від держави. Можливо, звучить жорстко і не зовсім у тому жалісливо-плаксивому стилі, як у нас прийнято говорити про інвалідів. На переконання Володимира Азіна, цивілізований світ йде у зовсім іншому напрямку – створюються умови, щоб люди з особливими потребами жили як усі: навчалися, працювали, створювали сім’ї, відпочивали… У нас же інваліди здебільшого ізольовані в інтернатних закладах чи власних домівках. Інвалідність живе у суспільстві, а не в особі… Річ у тім, що інвалідність виникає у результаті великої кількості бар’єрів, які будує суспільство стосовно людей з інвалідністю, наприклад, такі, як дискримінація, недостатня доступність послуг охорони здоров’я та реабілітаційних послуг чи проблеми доступності транспорту, приміщень та інформації. Для людей з інвалідністю мають бути доступні можливості працевлаштування, щоб вони не жили у бідності або на благодійні пожертви.

Про права людини з інвалідністю, так само як і про права людини взагалі, слід говорити з точки зору взаємовідносин «влада – людина». Якщо людина з інвалідністю має право, це означає, що держава зобов’язана забезпечити їй можливість скористатися цим правом. Наприклад, право на освіту означає, що держава розробляє навчальні програми, враховуючи особливості кожної людини, у тому числі й інвалідів, готує вчителів. Мають бути доступними будівля і приміщення всередині школи. У європейських країнах діти з інвалідністю здобувають освіту разом із здоровими дітьми. Це так звана інклюзивна освіта – загальна для усіх. Дітям з особливими потребами створено такі умови, щоб вони почувалися комфортно разом із здоровими. Скажімо, дитина, яка, наприклад, через ДЦП не може швидко писати, може користуватися планшетом, для дитини, яка пересувається в інвалідному візку, створено спеціальні парти. Ясна річ, що присутність такої дитини вимагає посиленої уваги з боку вчителя. Чи не постраждають від того інші учні, якщо вчитель опікуватиметься переважно дитиною з особливими потребами? Асистент учителя перебере на себе усі клопоти. До речі, у нас теж уже запроваджують посади асистентів вчителів, щоправда, такі посади зараз є лише у дванадцятьох українських школах.

Доступність – одна з найбільших проблем українських інвалідів. Чи багато адміністративних установ, лікарень, аптек, крамниць облаштовано пандусами? На жаль, поки одиниці. Почасти пандуси замінюють так званими швелерами, які абсолютно не придатні до використання (як правило, підходять лише до певного розміру колеса). Сходи, високі бордюри, вузькі двері не дозволяють людям з особливими потребами дістатись до приміщення, перейти на той бік вулиці, скористатись громадським транспортом чи телефоном. Власне, йдеться не лише про потреби інвалідів. Чи може мама з дитиною у візку вільно і безпечно подолати перехрестя, заїхати в магазин, щоб не залишати дитину надворі? А як виглядає маршрут старої і немічної бабусі, якій треба в аптеку, до нотаріуса чи у відділ соціального забезпечення? Чи легко їй подолати слизькі та обмерзлі взимку сходи, особливо коли вони не мають поруччя? Ще більш проблематичним є пересування людини, яка постійно користується візком – і вдома, й на роботі, і в транспорті. Між тим, у світі вже давно роблять акценти в архітектурі і будуванні на універсальний дизайн. Це проектування, яке забезпечує доступ до будівлі кожної людини. Наприклад, стандартні, але ширші двері є зручними як для людини в інвалідному візку, так і для особи, яка несе валізи; відсутність сходинок або порогів біля входу зробить будівлю пристосованою як для людини з порушеннями опорно-рухового апарату, так і для людей з дитячою коляскою або транспортним візком. Тобто один із принципів універсального дизайну полягає у тому, щоб не робити комусь щось спеціально, а щоб було зручно усім.

Поки що світ очима українського інваліда обмежений виглядом з вікна власного чи казенного помешкання. Держава затрачає чималі кошти на утримання таких людей і водночас нічого не робить, щоб відкрити для них простір і перспективи. Таке ставлення милосердним не назвеш… Люди з особливими потребами хоч і потребують чуттєвих виявів – співчуття, але не більше, ніж решта. Їм передусім потрібні умови для старту в нормальне повноцінне життя. Принаймні так вважає людина у візку Володимир Азін.

Ольга Кушнерик

Газета “Свобода”