Скалічених чоловіків рятують морські свинки

“Я тебе люблю!” – кричить із подвір’я інтернату трохи косоокий хлопчина, який бачить мене вперше. Назустріч на самих лише руках повзе дорослий чоловік, його ноги обтяті вище колін. З кожним рухом його джинси труться об асфальт. Він так щиро посміхається, що можна розплакатися вже зараз, хоча подальша екскурсія Снятинським будинком-інтернатом подарує ще цілу палітру гострих емоцій, з якими потім доведеться якось давати раду.

Громадська організація “Мами Прикарпаття” через соцмережі поширила оголошення про збір благодійної допомоги, передовсім одягу та засобів гігієни, для чоловічого інтернату. “Якось ми збирали допомогу для сиротинця на прохання іншої організації, а потім подумали, що й самі можемо таку акцію організувати. Спитали в директора, що найнеобхідніше, хтось допоміг грошима, хтось речами, бус нам також дав безкоштовно наш друг Віталій Запухляк”, – розповідає керівник організації Мар’яна Вершиніна.

Розвантажуючи із буса пакунки, подумала, що даремно ми відклали цілу торбу речей, на кожній із яких була якась маленька плямка. У багатьох сиротинцях просять привозити лише чистий одяг, але тут ситуація виявилася дещо іншою. Повзаючі інваліди зношують усе дуже швидко і потребують нового одягу частіше, ніж інші. У Снятинському інтернаті зараз мешкає 100 чоловіків та хлопців віком від 7 до 40 років із фізичними вадами, психічними розладами чи розумовою відсталістю. Раніше тут був справжній інтернаціонал, адже інтернат з 1967 року функціонував для цілого Радянського Союзу. Сьогодні тут живуть вірмени, грузини, казахи та українці. Усі вони є інвалідами, не потрібними нікому, окрім працівників інтернату та директора Леонтія Шимчука, якого усі любляче називають “татом”.

Нам трохи незручно дивитися, як дорослі вже чоловіки підбігають до директора і просять, щоб він їх пригорнув чи погладив по голові. Леонтій Шимчук усіх своїх вихованців називає дітьми. І не лише з любові. Ці чоловіки і в 40 років поводяться, як діти – такі ж чутливі і ранимі, вони також найбільше прагнуть батьківської любові й ласки. Живих батьків мають лише десятеро інвалідів, але ці батьки позбавлені батьківських прав через алкоголізм та наркоманію і до своїх дітей-калік не приїжджають. Законодавство дозволяє цим батькам спокійно пропивати половину пенсії по інвалідності, яку держава виділяє їхнім дітям.

Леонтій Шимчук дуже втішився приїзду благодійників, які самі напросилися. Каже, впродовж року мусить постійно звертатися з проханням про допомогу до різних інстанцій, меценатів та благодійників, бо без допомоги добрих людей цій сотні чоловіків виживати непросто. “На харчування кожної дитини ми отримуємо від держави 1 гривню 38 копійок на день, – каже директор. – Відповідно до норм, я маю кожному з них дати 200 грамів білого і 600 грамів чорного хліба на день, але цих грошей навіть на хліб не вистачає”.

На сірій будівлі інтернату, збудованій в стилі радянського реалізму, сильно виділяється невеличкий ряд білосніжних металопластикових вікон. Усі інші вікна – дерев’яні та дуже обшарпані. “Це в кабінеті директора вікна поміняли?” – питаємо. “Ні, у медпункті. Там діти роздягаються, а з вікон страшно сифонило. Ми не могли дозволити дітям роздягатися на огляд чи на масаж, бо вони би всі позастуджувалися”, – пояснює директор. Каже, цих кілька вікон у медпункті поміняли правдами й неправдами. Старі – ще з 1967-го року. “Ми їх не чіпаємо, бо вони можуть впасти. Вікна так прогнили, що їх не можна навіть відкрити. Минулого року одне відкрили, а воно впало, завіси повилітали”.

Поки ми стоїмо на подвір’ї і розглядаємо гнилі вікна, Іванко намагається показати нам виноград, а Діма кличе дивитися морських свинок. Обидва хлопці явно пишаються господарством, яке хочуть показати гостям. “У нас ще й папуги є”, – забігає наперед Леонтій Шимчук. Виноградні лози рівним рядочком простягаються на дбайливо обгородженій частині подвір’я. Усі підстрижені і доглянуті, як має бути доглянутий виноград. Іванко відкриває фіртку, щоб ми могли полюбуватися лозами зблизька. Він особисто доглядає за цим виноградом, тож дуже любить рослини, які вважає своїми. Тут виноград – це не просто декор. “Маємо щороку добрий урожай. Минулого літа зібрали 220 кілограмів”, – запевняє директор закладу. Виноград дають їсти дітям, для яких це ще й видима винагорода за труд, бо вони охоче допомагають цей виноград вирощувати.

Дімі не терпиться відвести нас до морських свинок, які живуть в окремому будиночку. Діма вважається старшим відповідальним за цих звірят. “Ми довіряємо нашим дітям, і вони дуже відчувають цю довіру. Хтось займається свинками цілий день, а хтось папугами. Вони люблять це робити і відчувають відповідальність”, – зауважує директор. Що роблять морські свинки в інтернаті? “Годують” його. Тварин розводять на продаж. Щомісяця 30-40 дорослих свинок купує медуніверситет, перед Великоднем симпатичних звірят купують на подарунки дітям, тож цей “бізнес” дає хоч і невеликий, але стабільний дохід.

Діма витягає сполоханих морських свинок з кліток і дає нам у руки. Каже, що вони не кусаються. Показує, де хлопчик, а де дівчинка і що їдять малята. Потім забирає звірят і обережно кладе назад. Ми вже забули, хто з якої клітки і переживаємо, щоб не переплутати і комусь не підсадити чужу маму чи тата. Але Діма не переживає, він знає, хто де живе. Він також знає, що їх віддадуть в медуніверситет, але, на щастя, не знає, для чого. Діма має ключі від хатинки зі звірятами, особисто годує їх, доглядає і прибирає за ними. Інший його колега відповідає за папуг, яких також розводять на продаж.

Частина дітей, які щодня бачать безногих чи безруких товаришів, знаходять втіху серед звірят і не хочуть займатися нічим іншим. Інші обожнюють працювати. Вони мають з чого вибирати. Хтось робить макарони у спеціально облаштованому цеху, хтось – свічки, хтось – віники. Леонтій Шимчук взяв в оренду ділянку у сусідньому селі, на якій вирощує сорго. З цієї трави діти роблять віники. В’яжуть до 2000 віників на рік. Їх розкуповують церкви, крамниці та звичайні люди. “Ми пишемо листи, що гроші за ці віники підуть на облаштування життя та побуту для інвалідів, і люди купують”, – зауважує Леонтій Шимчук.

“Він не схожий на типового директора інтернату”, – перешіптуються між собою дівчата. Леонтій Онуфрійович посміхається, каже, що в інтернаті працює вже 21 рік, а до того був мером Снятина, тож має деяке уявлення про менеджмент. А до того, як стати мером Снятина, підполковник запасу Леонтій Шимчук був військовим розвідником. Побував навіть в Ефіопії.

Праця в інтернаті – це обов’язкова частина терапії. Чоловічі руки мусять бути зайняті хоч якоюсь роботою, тільки тоді ці чоловіки-діти будуть відчувати свою потрібність. Трудотерапія – чи не єдина можливість самореалізації для інваліда, який ціле життя проживе в інтернаті. У Снятині діти стараннями директора можуть залишатися навіть після 35 років. Леонтій Шимчук добивався цього кілька років, оббиваючи пороги міністерства і пояснюючи, що для інваліда, який ціле життя прожив в одному закладі і звик до персоналу, своїх товаришів та улюбленого заняття, у 35 років прощатися зі своєю домівкою – це трагедія.

Важко уявити, що робитиме після 35-ти у якомусь іншому спеціалізованому закладі Василь, хлопчина без пальців. Він герой для цілого інтернату – головний закрійник робочих рукавиць у шевській майстерні. Хлопцеві незручно, що ми дивимось на його скалічену від народження руку, і він сором’язливо відвертається. У майстерні шиють також халати, гардини, постільну білизну. Рукавиці шиють з одягу, який вже не придатний для носіння, але з цілих частин можна викроїти щось путнє. Клапті, з яких вже нічого не зшиєш, йдуть на творчість. Стіни інтернату буквально всіяні картинами і різними композиціями, зробленими руками інвалідів. Сходову клітку спального корпусу прикрашає кольорова композиція з написом “Ми любимо Україну!”

У Снятинському інтернаті, попри проблеми з фінансуванням, ми не побачили суму на обличчях його вихованців. Дивовижно, але майже всі світяться щастям і хочуть спілкуватися, а особливо фотографуватися. Наперебій щось розказують. Дорослий чоловік зростом мені по пояс показує свою колекцію пазлів. Він їх обожнює і просить привезти наступного разу. “Ви ж приїдете до нас, правда?” – перепитує з надією в очах. Щоб ми не нахилялися, аби його сфотографувати, він вилазить на лавку.

“Я тебе люблю!” – кричить навздогін той самий хлопчина, що зустрічав нас. Ми таки приїдемо.

Наталка Голомідова

«Галицький Кореспондент»