«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільство

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільствоhromadske

Ви зустріли військового з протезом. Як реагувати? Перебігти на інший бік вулиці, витріщатися, охати: «Боже, як же вас жалко»? Посміхатися й казати «привіт», вітатися словами «Слава Україні»? Підходити? Чи можна обійняти? Чи не зашкодить дати грошей? Чи досить пригостити кавою? Пропонувати допомогу чи чекати, поки самі попросять? А може, ця увага для них узагалі недоречна?

Я особисто не знаю, я ніяковію. Варіантів багато. Які з них прийнятні, які бажані, а які — категорично ні, на прикладах розповіли hromadske сестра і мама військових, яким ампутували по одній нозі — тепер вони освоюють протези. Жінки по кілька місяців доглядали своїх рідних у реабілітаційному центрі й бачили їхні реакції на поведінку людей. Також вони поділилися міркуваннями про бажану поведінку родини поранених і самих бійців. Спойлер — вчитися треба всім.

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільствоАльона Шведова-Петренко з сином Богданом
hromadske

Інструкція для рідних. «Ти для мене залишився братом. З ногою чи без ноги»

Лілія Томашевська — з Києва. Її 50-річний брат Юрій Фурик — із Коломиї. Він тренер у спортивній школі, серед вихованців якої — кілька олімпійських чемпіонів. Торік у лютому чоловік пішов воювати добровольцем. На «нулі» під Соледаром у грудні 2022-го зазнав поранення з міномета, через яке довелося ампутувати ногу вище від коліна. Після реабілітації вже кілька днів Юрій удома, збирається повернутися до професії.

Альона Шведова-Петренко — мама 21-річного Богдана. Родина з Лисичанська, двічі через росію втрачала дім. Чоловік воює, син покинув 3 курс університету й пішов на фронт другого дня повномасштабного вторгнення. На його позицію під Кремінною прилетіло торік у листопаді. Богдану побило руки, він утратив ногу. Хлопець одужує довше, ніж інші, вже восьмий місяць на реабілітації, бо з дитинства має імунодефіцит. Його мама безвідривно перебуває поруч.

Обидві жінки впевнені, що ставлення до поранених треба проявляти, ще поки вони в реанімації. Поруч зазвичай лише рідні та друзі, але як їм поводитись у стані стресу?

«Я бачила очі брата перед операцією. Йому 50 років, він лишається без ноги. Як починати наново життя в такому віці? І він ще й спостерігав, як йому її пиляли, бо наркоз спинний. Я сказала: “Ти для мене залишився братом. З ногою чи без ноги», — розповідає Лілія.

Перше, що не треба проявляти, — жалість. Для поранених це взагалі найгірше. І від рідних, і у ставленні воїна до самого себе, й від оточення. Жалість — деструктивне явище. У сильної людини воно викличе агресію, а у слабкої — страждання, депресію. Ти жалієш її, вона — себе, обоє ридаєте: «Ой, бідний, що ж ми робитимемо?» А от співчуття — це інше. Це вміння поставити себе на місце іншого, зрозуміти: «Да, пацанюра, ти попав у халепу! А нумо вилазити, я тобі допоможу».

«Перший тиждень я плакала, не приховуватиму. Але вдома, сама. Перед братом та іншими пораненими — посмішка, очі сяють. Відразу з чоловіком почали шукати для Юри протез», — каже Лілія.

Жінка бачила, коли дружини інших бійців жалістю робили їм гірше. Мовляв, ти лежи, не рухайся, а я тобі обіди носитиму. Жінка вважає, що так їм не дають можливості самостійно впоратися з травмою.

Дружина Юрія виїхала в Америку, ще коли він воював. Після поранення не повернулася. За словами сестри героя, не пройшла тест на людяність. І випадків, коли жінки кидають чоловіків, чимало.

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільство21-річний Богдан утратив на війні ногу
hromadske

Альона пояснює: «Кожна людина хоче бути потрібною. А поранена — тим паче. Вона вразлива. В реанімації лежав хлопець із пробитою грудною клітиною. Я підходжу, бачу сум в очах. Відчуваю, що то не від болю. “Що трапилося?” — питаю. А він із трубкою в горлі, хрипить. Розповів, що з дружиною розлучився, вона в Донецьку. Сюди після поранення його привезли без речей, без телефону. І він сам, як палець. Бо ніхто не знає, що він тут. І в нього печаль через те, що загубився.

Ми знайшли його бригаду, наступного дня приїхав командир. І все — життя налагодилося. Неважливо хто — друзі, родина, побратими: людина має знати, що вона не самотня, що її не кинули. І приймуть з усіма емоціями та почуттями. Любитимуть без руки, без ноги».

За словами Альони, в жодному разі неприпустимо, щоб будь-хто, а особливі рідні, казали «я тебе туди не посилав», «ти сам винен», «ти тягар для сім’ї». Ранить і таке: «Біля тебе не сидітиму, дорослий, сам зможеш».

«У мого сина є дівчина, яку теж звати Альона. До вторгнення вони дружили, потім вона виїхала в Польщу. Тоді на кілька днів повернулася провідати його. І лишилася на тиждень, другий, місяць. Прошу: “Дитино, поміркуй добряче, чи ти це потягнеш? Нога у Богдана не відросте, руки до кінця не працюватимуть. А що твої батьки про цю ситуацію кажуть? Бо якщо є сумніви, краще не зближуйся з сином, адже болітиме обом”. Вона подумала, усвідомила й вирішила: буде з ним. Тепер вони обоє мріють про те, який дім хочуть: йому — гараж із залізяками, а їй — город і козу з прегарними очима», — розповідає з посмішкою.

Лілія додає: «Захисники після пережитого на війні, після поранень і ампутацій не повернуться у стан “до”. Ці зміни мають прийняти і вони самі, і їхнє оточення. Навчитися з цим жити».

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільствоБогдан разом із мамою Альоною
надано hromadske

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільствоБогдан у лікарні
надано hromadske

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільствоБогдан після поранення, якого зазнав на війні
надано hromadske

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільствоБогдан грає у боулінг
надано hromadske

Інструкція для бійців. Як ти до світу — так і він до тебе

«У мого сина до ампутації відразу виникло спокійне ставлення: “Ну, нема ноги, то й нема. Живий? Живий!” У реанімації в нього гемоглобін 50, а він дереться на ліктях, щоб стати на одну ногу й визирнути у вікно. А через два тижні попросив візок і гайнув із сусідами знайомитися в палатах. Тобто життєстійкість залежить від самої людини. Богдан звик змалку лікарнями мотатися. Він у дуже важких станах був, лікарі руками розводили: “Як він досі не зогнив?” Бо ми родиною боремося за його життя день у день», — каже Альона.

Жінка також розповідає історію Івана з ребцентру, у якого є і дружина, й мала дитина, і друзі, що підтримують. Але той безперестанку скаржиться на життя.

«У Львові дуже потужні волонтерські організації, хлопців постійно водили до театру, цирку, дельфінарію, там вони забували про свої травми. Якось волонтери вирішили вивезти їх на риболовлю. Іван ниє: “Що я без ноги там робитиму?” — “Ану покажи, хто там з ногою”, — показую на машину з бійцями. Він не став нещасним через ногу, він таким був завжди: мовляв, жалійте мене.

А є там Вадік, у якого ні батьків, ні дружини, з близьких лише кума і хрещениця. А він, коли не глянь, посміхається і завжди на позитиві. Як і у звичайному житті: оптимістам легше, простіше. Хоча це й важко, хочеться, щоб хлопці вчилися зосереджуватись на радості. Бачити її, хай навіть невеличку, але щоденну: білочка пострибала, гарна жінка усміхнулася — усе це помагає», — пояснює Альона.

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільствоЛілія Томашевська та її 50-річний брат Юрій Фурик
hromadske

«Бійцям треба вчитися довіряти заново своїм рідним. Часто чоловік надивиться на знищені шлюби і кричить дружині: мовляв, кинь мене, знайди собі здорового, з руками-ногами. Серйозно її проганяє. А вона адекватна, і він теж. Просто треба взяти його за барки й труснути, щоб до тями прийшов. Саме це ми тут гуртом і робимо», — наголошує Лілія.

Жінка розповідає, що дружини, мами, сестри, подруги героїв влаштовують щоденні чаювання, де обговорюють проблеми кожного: які успіхи з реабілітологом, яка фірма виготовлятиме протез тощо. Радіють за них, і хлопці поступово розмерзаються душею. Розуміють, що небайдужі для таких, як вони самі. А тоді глянь: той, хто не хотів ходити в спортзал, пошкандибав туди, інший погодився їхати на лікування в Америку. Альону тут називають «мамою Альоною», бо вона цілодобово доступна для них, а ще їй можна виговоритися.

Обидві жінки солідарні в тому, що бійцям треба ходити до психологів, психотерапевтів, приймати ліки. Інакше вони починають пити.

«Багато військових з ампутаціями не хочуть нікуди виходити, соромляться, сердяться: “Щоб усі на мене дивилися?! Я що, мавпочка?” — “Ні, щоб ви звикли до того, що тепер такі. Не неповноцінні, не неспроможні, не непотрібні. Просто трошки інакші зараз, бо вчитеся ходити чи ложку тримати”. Хочеться, щоб вони не комплексували. Бо від ставлення до себе залежить, як скоро ці чоловіки стануть на протез. Лікарі кажуть, що 30% — це фізична готовність, а все решта залежить від внутрішнього налаштування», — пояснює Лілія.

«Будьте собою. Не треба знецінювати себе, але й надягати корону теж не варто: “Я ж воював”. Триматися золотої середини. Щодо оточення спрацьовує вічний закон стосунків: як ти до людей, так і вони до тебе. Агресія провокує агресію. Є бійці, до яких дітвора підходить, а вони з кишень якісь значки, наліпки, цукерки дістають. Пообіймалися — і раді всі.

А ще дуже допомагає очікувати від світу хорошого. Якщо налаштуєшся на те, що всі навколо тварі й скоти, “ніхто нічого не робить”, то таке й зустрінеш. Я, чесно кажучи, нікому з лікарів і копійки не заплатила, бо знала, що нам трапляться хороші. І готова кожному з них у ноги впасти, бо вони зробили, що могли», — зізнається Альона.

За словами рідних героїв, їм треба пам’ятати, що просити про допомогу не соромно. Люди відгукуються, і головне — їм це в радість. Часто це навіть треба їм самим. Проявити свої найкращі риси: я добрий, я благородний, я допоміг.

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільство50-річному Юрію Фурику після поранення ампутували ногу вище коліна
hromadske

Інструкція для суспільства: не тикати грошей, не витріщатися, не нагадувати про війну

Обидві жінки переконані, що суспільство треба вчити комунікувати з пораненими, зокрема з ампутаціями. Почати можна з елементарного спілкування у громадських місцях.

«Треба нарешті відмовитися від цього атавізму Другої світової, Афгану, коли Радянський Союз не хотів бачити й визнавати калік. Коли їх старалися оминати, не звертати уваги, коли їх змусили ховатися по домівках. У нас війна, і людей з пораненнями на наших вулицях ставатиме дедалі більше. Вони є. Не треба їх ігнорувати чи надмірно демонструвати свою увагу.

Мені це нагадує випадки, коли ми в дитинстві бачили афроамериканців. Батьки просили: “Не тикай пальцем”. От ідемо ми з Юрою, а він на милицях чи з протезом, і реакції різні. Чоловіки йдуть назустріч, опускають голови, жінки хрестяться. Але ми з чоловіком дорослі, зрілі люди, тож стараємося помічати хороше. Як офіціанти у Львові уважні й терплячі до того, що він довго дістає картку з кишені, аби розрахуватися. Як таксисти ніколи не піднімуть здивовану брову, побачивши людину, яка відстібає протез, аби зручніше сісти. Нас розчулює, коли окуляри в “Люксоптиці” підбирають безплатно, а водії таксі можуть не взяти грошей. Не очікуємо таких приємностей від усіх, це радше приємні бонуси.

Але хочеться елементарної ввічливості, толерантності. Не треба поранених особливо виділяти. Та пропустити у ліфті, в черзі, поступитися місцем у транспорті можна. Тим паче бійці самі не попросять про це. Мені сподобалося, як одна жінка у крамниці сказала: “Проходьте, уся черга вас пропускає”», — розповідає Лілія.

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільствоЮрій Фурик разом із донькою Софією
надано hromadske

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільствоЮрій та його сестра Лілія
надано hromadske

«Дядя без ноги!» Як реагувати на військового з протезом. Ви точно вмієте?. війна, військовий, поранення, протез, суспільствоЮрій та його сестра Лілія
надано hromadske

«Мій малий у хорошому сенсі слова “відморожений” щодо того, як на нього дивляться. Діти показують: “Мамо, дядя без ноги!” Люди розбігалися, як таргани, коли він їхав на інвалідному візку. А Богдан лише посміхається. Проте є речі, які і його ображають. Наприклад, коли сахаються чи витріщаються нахабно. Не треба різких рухів. Якось ми їхали ескалатором, а на зустріч жінка: дивиться впритул, очей не відводить. Я їй махаю: “Привіт!” — “А що, я вас знаю?” — “В тому ж і справа, що не знаєш, а нащо так дивишся?”

Деякі хлопці просто зриваються: “Що, каліку не бачили?” Погано реагують і на те, коли їм дають гроші. Сприймають як подачку жебраку. Одного разу малому дали гроші, а він: “Мамо, а що, я схожий на бомжа? У мене ж і годинник на руці, й печатка, і телефон ось”. — “Синку, то вони не знають, як тобі подякувати. А гроші перекажи пацанам на фронт”», — оповідає Альона.

Якщо все ж хочеться почастувати бійця, каже жінка, то є спосіб зробити це тактовніше: «Чи можна пригостити вас кавою, цукерками, шоколадкою?» Якщо є бажання виявити усну увагу, то підморгнути або сказати: «Привіт, як справи?», «Слава Україні».

«І завжди посміхатися. Військові люблять щирість. Можна пропонувати допомогу: занести візок в автобус чи опустити полицю в потязі. Але й няньчитися не треба. У лікарні хлопці сердилися, коли рідні одне поперед одного бігли застеляти ліжко. “Я сам”».

Альона дуже просить бути уважними до людей навколо. Тому що поранених на милицях чи кульгавих часто не помічають у натовпі. Якщо людину з протезом штовхнути, вона впаде. У таких випадках неконтрольовано згинається колінний модуль.

«Якось наш друг був із нами в театрі. Він закотив штанину, аби протез було видно. Але людям нецікаво, що під ногами. Я бачу, що якась панянка дивиться в телефон і у дверях на нього налетить. А я позаду й не встигну його підхопити. Вони таки зіштовхнулися, але чоловік дивом встояв. Я тоді її наздогнала й схопила за лікоть: “Вилазь зі свого телефону й поглянь, кого ти пхнула”. Вона дивиться розгублено», — пригадує жінка.

В Альони є ще одне прохання: не питати про війну, не нагадувати. Хлопці самі розкажуть, якщо вважатимуть за потрібне.

«Одного разу до ребцентру прийшли майбутні капелани й увімкнули фільм на дві години про те, як їхні колеги їздять на “нулі”. Усі були понурі після перегляду. Бійців не треба знову занурювати у війну, вони ж поранені не лише фізично, а й душею. Ні минулим, ні довгостроковим майбутнім їх завантажувати не треба. Тільки нинішній момент, лише те, що комфортно і радісно зараз».

Як і Лілія з братом Юрієм, так і Альона з сином Богданом стараються все ж помічати більше хорошого ставлення.

«Якось ішли ринком, а в малого рюкзак за плечима. І якась бабуся біжить слідом, втикає йому в кишеньку трави лікувальні. Це бачить дядько, що продає одяг: “Ой, це у вас протез, вам треба штани спортивні!” І тут же простягає. А жінка навпроти вже суне йому пакетик цукерок. Я сміюся: “Синку, тікаймо, бо розоримо базар”. Думаю, якщо розгойдали ринок, можна гуртом розколихати й суспільство. Ми ж істоти колективні: один почав, інші підхопили. Дивись — і закріпиться звичка».

Наталія Мазіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*