Історія створення переможної світлини на конкурсі від Ради Європи: лучанка показує у своїх фотороботах, що люди з інвалідністю можуть бути щасливими

«Разом ми зробимо більше»

Лучанка Лідія Кожевникова перемогла у конкурсі #MakingEurope2019, який відбувався з нагоди 70-річчя Ради Європи. У конкурсі було п’ять категорій «Люди», «Місця», «Моменти», «Виклики», «Чорно-білі». Лідія подавала свою роботу у категорії «Люди», однак перемогла не лише у ній, а стала ще й загальним переможцем конкурсу.

Інтернет-видання «Волинь Online» вирішило розпитати про історію створення переможної світлини та дізнатися більше про долю дівчини, яку сфотографувала Лідія.

Світлини оцінювали лідери Ради Європи

Серед журі, яке оцінювало роботи, були президент Парламентської асамблеї Ради Європи Ліліан Морі-Паск’є, суддя, голова Європейського суду з прав людини Лінос-Олександр Сициліанос, заступник Генерального секретаря Габріелла Баттані-Драгоні, а також експерти з дизайну Девід Каскаро (Франція), Діна Оганова (Грузія) і Кароліна Вейо (Фінляндія).

Лідія подала свою роботу у категорію «Люди». На фото зображена дівчина у візочку у компанії інших молодих людей на березі Балтійського моря.

«Разом ми зробимо більше», – підписала свою роботу лучанка.

Журі прокоментували цю світлину, як ідеальне поєднання толерантності, композиції і ідеї.

Переможців конкурсу запросили на святкування 70-річчя Ради Європи у Страсбург, яке відбудеться з 30 вересня по 2 жовтня. Фотографії переможців у рамках святкування 70-річчя Ради Європи організатори конкурсу також використають на своїх ресурсах.

«Коли я прочитала цю новину, то вирішила брати участь, адже мені близькі теми, якими займається Рада Європи і я знаю, що вони люблять висвітлювати якісь соціальні проблеми, а я стараюся показати їх у своїх концептуальних роботах, тому я відчула, що мені потрібно брати участь», – каже дівчина.

Лідії уже не довелося шукати ідею, адже у неї була вже готова серія фото:

«Конкурс розпочався у березні 2019 року, а цю серію, яка виграла на конкурсі, я зробила в грудні 2018 року. Це молоді люди, які, просто, проводять гарно час на березі моря взимку. У компанії є дівчина у інвалідному візочку, що показує: не важливо, яке у тебе здоров’я, з якої ти країни, всі, просто, можуть бути разом, бути щасливі, спілкуватися і гарно проводити час».

Історія створення фото – історія Кінги, яка приїхала у інше місто одна на інвалідному візку

Ідея створити це фото у Лідії з’явилася, коли вона у грудні минулого року поїхала на міжнародний тренінг у Польщу поблизу міста Колобжек, яке розташоване біля Балтійського моря. Тренінг був пов’язаний з інклюзивністю і театром. У групі також були люди з особливими потребами. Серед них була дівчина Кінга.

«Вона з Польщі, пересувається на інвалідному візку. І нам потрібно було всім разом працювати, як одна команда. Коли я побачила цю дівчину Кінгу, я дізналася її історію, що вона приїхала сама з іншого польського міста. Я здивувалася, як взагалі таке можливо, бо в українських реаліях це здається нереальним. Я вірю, що колись це буде доступно, але наразі, важко уявити, щоб людина на візочку кудись сама добралася. Бо я працювала із організацією молоді з інвалідністю «Джерело життя» і в них часто виникає проблема, коли взимку молоді люди, які користуються візочками, не можуть доїхати в організацію, де у них відбуваються різні заходи. І вони, просто, не можуть туди доїхати, тому що немає машини, не можуть спуститися. А тут дівчина сама приїхала потягом. Тому для мене – це вже була така історія, яка надихає», – розказує Лідія.

У потягах у Польщі є спеціальне таке купе для людей з особливим потребами. Це така кімнатка невеличка. Людина може заїхати на цьому візочку, і він кріпиться там.

«Єдиний мінус, що на стіні велике дзеркало і ти сидиш і дивишся у дзеркало. І потрібно заздалегідь замовити цей квиток, бо таких місць є обмежена кількість і люди провідники мають допомогти людині з візочком зайти в потяг. Ця її історія подорожі говорить про те, що все ж таки напевне у Польщі для людей з особливими потребами є дуже багато умов, щоб вони могли самостійно пересуватися. Навіть той самий громадський транспорт, який, коли зупиняється на зупинці, опускається збоку і людям, які на візочках чи з дітками, легше зайти у цей громадський транспорт», – наголошує Лідія.

Дівчина пригадує, що підійшла і запропонувала їй зробити фотосесію, але дуже переживала:

«Я не знала, як вона відреагує, можливо, це її образить. Але вона сказала: «Так, давай, але у мене ніколи ще не було фотосесій, тому я не знаю, чи я хороша модель. Але я би дуже хотіла спробувати». Я запропонувала піти на море, бо мені здалося, що це буде такий мотиваційний матеріал для усіх людей із певними особливими потребами. Я хотіла показати на прикладі цієї дівчини, яка на інвалідному візочку, що вона може поїхати на море, що вона може бути щаслива, жити таким самим життям, як живуть інші люди. Бо мені здається, не всі про це здогадуються, що люди, які живуть із інвалідністю, можуть так само бути повноцінною частиною нашого суспільства. Я так само їй розповіла про тих молодих людей, з якими я познайомилася у нашій луцькій організації, де молодь з інвалідністю. І я розказала їй, що якщо ті люди побачать цю світлину, то це їх також дуже змотивує, що у нашій сусідній країні Польщі люди на візочку можуть самостійно подорожувати. Вона погодилася, сказала, що це дуже важлива тема і буде тільки рада, якщо ми розповімо про це за допомогою фотографії».

Однак Кінга боялася сама з’їхати до моря, хоч там був пандус. Дівчина сказала, що він не дуже безпечний для спуску. Тоді молодь, яка брала участь у тренінгу, організувала групу підтримки та спустили Кінгу до моря на візочку.

«Ми всі, просто, почали бігати по пляжу, катати її, насолоджувалися моментом, а я знімала це на камеру, – пригадує Лідія. – Важко було зробити перший крок, підійти сказати, чи можна я тебе пофотографую, а далі все пішло супер-гладко, тому що всім сподобалася ця ідея, всім сподобалося бути разом на березі моря, і це була дійсно командна робота. Сходи там були доволі такі великі, високі і потрібно було подолати їх, це такий челендж, щоб спустити Кінгу на пісок. Візок вгрузав трішки в пісок, хоча це був грудень, і після ночі пісок був трохи замерзлий, це нам давало змогу нормально по ньому їздити. Але ближче до моря, колеса вгрузали, тому потрібно було прикладати більше зусиль, щоб якось розганятися».

Перед тим, як відправити фотографії на конкурс, Лідія запитала на це дозволу у Кінги. Та погодилася, адже для неї це важлива тема і вона би хотіла, щоб всі люди знали більше про життя людей в інвалідному візочку, щоб мотивувати людей з особливими потребами.

«Вона декілька разів мене запитувала, чи є вже результати. Звісно, коли я написала, що ми виграли, вона сказала, що навіть не сумнівалася», – пригадує Лідія.

Лідія Кожевнікова

У Луцьку Лідія регулярно робить проекти, які привертають увагу до питань інклюзії

Раніше Лідія робила з колегами проект «Краса без обмежень»: долучили перукарів, стилістів. Робили макіяж, зачіски для дівчат і знімали портрети цих молодих людей, які є учасниками організації «Джерело життя». Це молоді люди з інвалідністю: є ті, що на візочках, є ті, хто погано бачить тощо.

«Це були портрети, щоб не було видно, що людина на візочку, тому що мені завжди хочеться справити перше враження, зробити секрет, коли ти дивишся на портрет людини, ти не знаєш нічого про неї, крім того, що ти бачиш її очі, обличчя, її стан через цей портрет, а потім ти вже можеш дізнаватися про її життя. Так само я робила у цій переможній історії, коли я показувала презентувала цю фотоісторію на своїх майстер-класах із фотографії, то я починала із портрету, де видно лише обличчя. І я завжди запитую, що ви бачите на цій фотографії, кажуть, що бачать гарну усміхнену дівчину. Далі показую фото, де видно, що вона на морі. Кажуть, що бачать дівчину на морі. Коли ми йдемо далі, там вже видно, що є візок і постійно з кожною фотографією людям відкривається історія і для них тоді це викликає більше зацікавленості, тому що вони не одразу все побачили. Вони починають вживатися у цю історію, і поступово вони дізнаються про неї більше», – розказує Лідія.

Дівчина розповіла, що так само хочеться сказати, що коли люди бачать людину, яка трішки не така, як інші, то, можливо, варто зазирнути глибше у життя цієї людини і зрозуміти, яка вона глибока, яким вона може бути хорошим другом і не боятися.

Чи доступний Луцьк для лучан, як Польща для Кінги

Лідія зауважує, що почула про багато проблем від людей з особливими потребами, із якими працює та спілкується у Луцьку:

«Коли я поспілкувалася і познайомилася із організацією «Джерело життя», то від них я дуже багато чого почула про їх потреби. Навіть елементарне, що вони б хотіли та постійно просять зробити – це зробити спуск до Стиру у парку, тому що це природа, там річка. І людям на тих самих візках теж хочеться підійти ближче до води, але вони не можуть, бо їм трішки складно зробити це у таких умовах. Якби був якийсь спуск, такий спеціально обладнаний, то вони могли б собі також відпочивати, дивитися на воду, заспокоюватися, але цього немає. Так само важко з доїздом. Вони не можуть поїхати тролейбусом, маршруткою, змушені замовляти таксі, яке має бути габаритне, щоб візок вліз. І навіть складно знайти таке таксі, бо є більші машини, які не всі хочуть брати візок, бо не всі візки складаються, не всюди його можна вмістити. І це також проблема», – наголошує дівчина.

Лідія помітила, що у Луцьку людей з особливими потребами майже не видно:

«Здається, що їх не існує, здається, що всі здорові, все добре і нікому пандуси будувати не потрібно, тому що ми просто не бачимо цих людей. Але вони є, і, власне, через те, що у них немає умов, щоб пересуватися вільно, вони зазвичай перебувають у своїх закритих оточеннях, або у квартирі. Добре, що вони в організацію мають можливість потрапити, спілкуватися там, але я вважаю, що потрібно розвивати інклюзивність у нашому суспільстві. Варто розуміти, що це такі самі люди, що їх не варто боятися. Вони так само хочуть спілкуватися, і вони дуже класні, відкриті, щирі, вони можуть стати справжніми друзями, тільки варто говорити з ними, варто знайомитися і приймати у своє суспільство, запрошувати їх, спілкуватися», – переконує лучанка.

Директор організації «Джерело життя» Людмила Зелінська зазначила, що майже всі дороги, тротуари, пішохідні переходи, де робили капітальний ремонт, не відповідають ДБН, а також дуже мало міського транспорту, який доступний.

Заступник директора департаменту ЖКГ Луцькради Микола Осіюк запевнив, що на сьогоднішній день, як і у минулому році, при проведенні капітального ремонту доріг, капітального ремонту тротуарів чи прибудинкових територій обов’язково враховують потреби людей із особливими потребами: влаштовують пониження, плитку тактильну, при ремонті прибудинкових територій влаштовують пандуси:

«Ми обов’язково враховуємо всі вимоги ДБН, норм, а також потреби людей. Навіть є такі моменти, коли люди, просто, звертаються, бо у старих будинках радянських часів взагалі немає можливості людям піднятися, ми влаштовуємо тимчасові відкидні пандуси. Таке от було на проспекті Соборності, 16, на Дружби Народів, 5. Ми стараємося максимально допомогти. Можливо, іноді не все виходить у зв’язку з обмеженістю коштів чи технічними можливостями», – зазначає посадовець.

Щодо доступності до Стиру, то Микола Осіюк каже, що знають про цю проблему, однак потрібно вивчити ситуацію та поспілкуватися із мешканцями, де саме краще було б облаштувати цей спуск. Обіцяє, що можливість таку обов’язково віднайдуть.

Мар’яна Метельська