Про сліпих роботодавців, неспроможну державу і незрячих людей

Про сліпих роботодавців, неспроможну державу і незрячих людей. дискримінація, незрячий, працевлаштування, роботодавець, інвалідність, road, outdoor, trousers, footwear, person, sidewalk, way, jeans, street, clothing. A person standing on a sidewalk

Держава дає незрячим пільги на освіту, а роботодавці їх навіть до стажування не допускають, пише “Zaxid.net”

Теми проблем людей з інвалідністю нечасто висвітлюються в ЗМІ, а теми проблем незрячих — ще рідше, бо, як показує практика, самозванці, які називають себе захисниками їхніх прав, замість того, щоб розповідати про проблеми, плачуть про брак грошей на їхні організації, або замилюють очі безглуздими подіями з нагоди чергових інвалідських свят. Але проблеми незрячих від того нікуди не зникають, а навпаки — загострюються, бо кількість освічених, але безробітних незрячих щороку зростає.

Цьогоріч від двох незрячих людей почув, що їм не лише відмовляють у працевлаштуванні, але навіть не дають змоги пройти випробувальний період. І це розповідали не такі незрячі, яких хтось постійно супроводжує, а ті, котрі беруть в руку тростину і самі, з допомогою навігатора і власних комунікативних здібностей йдуть до роботодавця на співбесіду. Такі скарги я чув і раніше, але цьогоріч їх було аж дві, що й стало приводом до нагадування про цю проблему широкій громадськості. Бо активісти, які нібито діють від імені незрячих, мають сміливість лише гроші й допомогу у влади і бізнесу випрошувати, а на те, щоб правдиво поговорити про реальні речі, сміливості бракує.

Коротка суть історій одна й та ж:

  • незряча людина телефонує до тієї чи іншої компанії й домовляється про співбесіду, при цьому не повідомляє, що вона незряча;
  • незряча людина самостійно, без супроводу приходить до роботодавця;
  • у роботодавця чи його представника (кадровика) раптово настає часткова втрата зв’язного мовлення і він (вона) незрозуміло пояснює, що «ми не можемо вас взяти);
  • незряча людина самостійно покидає територію і їде за пошуком іншої роботи.

А тепер — деталі

Дискримінація незрячих з роботою — така ж потужна, як і з житлом. Тому багато незрячих при дзвінках до роботодавця не кажуть прямо, що вони нічого не бачать. Вони роблять ставку (як виявилося — помилкову) на те, що коли роботодавець побачить їхню самостійність, то почне розмовляти з ними не як з нещасними інвалідами, а як з повноцінними людьми, які, попри труднощі, не опустили рук і щось можуть, знають і вміють.

Але у роботодавців — тотальна сліпота і цієї самостійності вони не бачать. Також у них у цей момент розвивається раптова глухота, бо вони не чують ані про освіту, ані про вміння, ані про можливості. Їхня свідомість стає затьмарена і вони починають пояснювати, що «вам буде важко», «вам треба буде впродовж дня ходити по різних місцях, розташованих на різних поверхах», «в нас круті сходи» (то нічого, що незрячий шукач роботи по цих сходах успішно дійшов і не помер?), «вам треба буде вести журнали/займатися документацією» (а то нічого, що є електронні варіанти це робити і зрячі працівники не звірі і зможуть допомагати?) і так далі.

Але реальна трагедія в тому, що незрячим навіть не дають можливості постажуватись. Таким чином, людину не беруть на роботу не через те, що в неї знань і вмінь не вистачає, а через те, що вона незряча і, як думає роботодавець, не впорається з роботою. Таких людей відсіюють, як другосортних, як гірших, як нижчий клас. Людей, в яких, до слова, є освіта, і які не приходять в подертому одязі чи неохайному вигляді.

А що держава?

В цьому контексті дуже дивує пасивна поведінка держави. Незрячі навчаються безкоштовно, не платять за проживання в гуртожитках і отримують соціальні стипендії (і академічні, якщо добре вчаться). Тобто держава в них інвестує. Але інвестиції повинні приносити дивіденди, або бодай повернутися в «0». Але держава нічого для цього не робить.

Незрячі масажисти, перекладачі, філологи та представники інших професій виходять з українських ВНЗ щороку. Уявіть, якби бодай десять відсотків з них могли знайти роботу чи отримати сприяння у відкритті власної справи. Це дало б не лише додаткові надходження до бюджету у вигляді податків. Це підвищило би їхню купівельну спроможність. А купівельна спроможність — рушій економіки. Тому з таким підходом держави до цієї проблеми взагалі незрозуміло, для чого держава сприяє незрячим у наданні освіти? Інвестиції треба повертати, це закон, за яким у цьому світі працює все.

Але ж є організації, які займаються проблемами незрячих. Чому вони мовчать?

Логіка осіб і організацій, котрі нібито діють в інтересах незрячих, а часто й в інтересах людей з іншими видами інвалідності, насправді дуже корислива. Річ у тім, що їхні ГО повинен хтось фінансувати. Треба до когось йти на поклоніння, щоб дали на цукерки для їхніх членів, щоб дали гроші на нікому непотрібний концерт до ще більш непотрібного нікому «свята» (дня, який насправді не є святом, але хіба це важливо?)… Треба на те, треба на се… і таких «треба» – сотні, бо майже все, що проводять громадські організації і об’єднання незрячих (і не лише), робиться як не за гроші з місцевого чи державного бюджету, то за кошти бізнесу.

Жити, випрошуючи, це, насправді, зручно і вигідно, бо інакше який сенс витрачати час і сили на «активізм»? І роботу шукати не треба, щоб гроші заробляти — їх і так дають…

Критика критикою, але які пропозиції?

Як незрячий, такі ж друзі якого стикалися не лише з відмовою в працевлаштуванні, але і з недопуском до стажування, вважаю, що вирішити проблему можна, якщо:

  • домагатися посилення законодавства аж до введення штрафів за відмову людині з інвалідністю в стажуванні;
  • скасувати індивідуальну програму реабілітації для працевлаштування, бо цей документ найбільше лякає роботодавців;
  • прописати у законодавстві, що відмова людині з інвалідністю у працевлаштуванні без попереднього стажування — це дискримінація, а, значить, злочин з суворими наслідками.

Я не виступаю за те, щоб усі незрячі були працевлаштовані, бо це неможливо взагалі. Але якщо людина з відповідною освітою/кваліфікаційним рівнем приходить на співбесіду, бо є вакансія, яка відповідає освіті/кваліфікації такої людини, то чому їй не дають права постажуватися? Чому за неї вирішують, що вона зможе, а що ні? Врешті-решт, дайте людині змогу самій переконатися у її можливостях. Якщо на практиці незряча людина виявить свою неспроможність, то буде шукати можливості до самовдосконалення.

І наостанок — про парадокси. Незрячих студентів, котрі вчаться на масажистів, навчають фізіотерапії. Але чи багато в лікарнях працює незрячих фізіотерапевтів? Деякі медичні центри шукають на роботу масажистів, але на практиці виявляється, що масажист ще й має бути фізіотерапевтом. А фізіотерапія — це апаратура, до якої незрячих, ясна річ, не допускають, і на цьому розмова з роботодавцем закінчується. Тому окремо закликаю роботодавців — подавайте інформацію про вакансії у повному обсязі!

Володимир Пиріг

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*