Як дівчина тільки у 24 роки зробила свої перші кроки

Люди з інвалідністю не герої і їх не треба жаліти, – Христина Стефінів.

Перші кроки Христина самостійно зробила у 24 роки. А на власних курсах з риторики вчить людей впевнено заявляти про себе світові.

Про особисті моменти та як тактовно спілкуватися з людьми з інвалідністю мотиваційна спікерка та засновниця школи комунікації Риторика by Stephiniv Христина Стефінів розповіла на своєму каналі у прямому ефірі. А також для читачів ПІКу. Про внутрішнє сприйняття своєї особливості говорила вперше.

Коли докладати зусиль

Народилася з діагнозом дитячий церебральний параліч (ДЦП). До 9 років зовсім не могла ходити, а від 9 до 23 – тільки з допомогою мами чи сестри. Рухатися було складно. У якийсь момент зрозуміла, що докладу всіх зусиль, щоб рухатися та функціонувати самостійно. Я дуже багато тренувалася і продовжую це робити 3-5 разів на тиждень. Мені буває нелегко, буває біль та тренування дають мені автономію.

3 березня 2017 року пішла вперше. Я чи не перша людина, яка майже вийшла з діагнозу ДЦП: мала 1В групу, тобто не могла функціонувати без допомоги. І це прекрасно. Деякі лікарі, які бачили мене у дитинстві і тепер, не вірять, що це я. Свобода руху, вільність, гармонія – це найцінніше, що у мене є.

Навчалася Навчально-реабілітаційному центрі для дітей з вадами опорно-рухового апарату. Там було абсолютно комфортне і нормальне життя. Ми вчилися та адаптувалися. Те, що для інших людей здавалося болем, дикістю та незручністю, для нас було нормою.

Потім вступила на факультет журналістики у Львові. Хотіла пройти не за посвідченнями, не за бонусами та пільгами, а тому, що розумничка. Завжди мріяла бути радійником і, власне, працювала на радіо вісім років. Це вагома частина мого життя.

Заявити про себе вголос

Понад чотири роки відвідувала гурток декламації у Центрі дитячої творчості та здобула позашкільну освіту. Інтонації, голос – це те, що завжди мене цікавило. Якось мені запропонували провести тренінг в одному з ресторанів міста. Всім сподобалося і мене попросили провести такий захід ще раз. Згодом заснувала школу Риторика by Stephiniv та випустила понад п‘ять десятків груп в Україні та світі online і offline.

Навчаю робити ефективну самопрезентацію, структурувати виступ, правильно розставляти акценти та інтонації. Мої курси – це заява про себе світові вголос. Всі можуть красиво говорити, тільки треба глибше подивитися у себе. Я використовую авторські техніки постановки голосу, є й психологічні моменти.

До слова, я провела 30 корпоративних тренінгів для всеукраїнських та європейських компаній, а також понад 2 тисячі годин індивідуальних консультацій.

Говорити про свої потреби – нормально

Коли поступила в університет хвилювалася, як мене будуть сприймати. Якщо тепер моя хода відрізняється трохи, то тоді відрізнялася дуже. На сесію я могла їздити тільки з мамою або бабусею, тільки з допомогою, і це дуже кидалося в очі.

Хотілося влитися у колектив. Пам’ятаю, як на одній з перших пар літератури, викладач запитав, хто може прочитати його вірш. Тоді я вже вміла декламувати і з неабияким натхненням це зробила. Всім сподобалося, були оплески і відчуття того, що є контакт.

Другою проблемою тоді був рух по сходах, яких в університеті дуже багато. Я попросила хлопців допомогти мені, бо самій важко. Було відчуття шаленого дискомфорту й того, що я іншим можу його доставляти. Але всі відгукнулися, з’явилося багато друзів. За 5 років навчання я майже ніколи не піднімалася сама.

Звідси висновок: якщо у нас є проблеми зі здоров’ям, або в нашому оточенні є людина з певною інвалідністю, то важливо прямо говорити про свої потреби. Нормально сказати – подайте, будь ласка, руку, допоможіть тут, або не допомагайте, якщо це зайве. Важливо відкривати рот. Тоді побачимо, що люди навколо не злі, вони можуть комунікувати, але часто не знають як.

Про внутрішнє сприйняття своєї особливості

У моїй голові багато стереотипів. Наче люди постійно зациклюються щодо моєї ходи та дивляться на мене дивним поглядом. Завжди було трохи ніяково, що я не така як інші. І це відчуття неповноцінності зіграло зі мною різні історії.

Пам’ятаю момент, як у важливих для мене стосунках люди мене не прийняли через ДЦП. Тоді вирішила, що я всіх порву і буду ходити. Відчуття образи на весь світ, бажання комусь щось довести, бути супер молодчинкою дали мені великий поштовх до якогось моменту. Зрозуміла, що ніхто, крім мене, не зможе прожити це внутрішнє несприйняття. Це набагато складніше, ніж рухатись до ідеалу.

Я дійсно зробила багато: у мене сотні випускників курсу з риторики, досконало знаю свою роботу, я молодець. Всі мені це говорять. Та є відчуття, що недопрацьовую. Що можу прийняти все, тільки не можу дивитися у дзеркало на свою ходу. І це найбільша помилка – не мати внутрішнього сприйняття свого тіла й того, що мені важко ходити.

Довго думала, що я така одна, поки не почала глибше працювати на курсах у комунікації з людьми умовно здоровими. Помітила, що ці комплекси, відчуття неповноцінності є чи не в кожного з нас. Просто є речі очевидні як хода чи інвалідний візок, а є внутрішні ідеї, програми, що ти недостатньо красива, хороша і тобі ще багато бракує. Цих комплексів є багато.

Працювати, щоб бути собі вдячною

Почала помічати, що ноги у мене все ж красиві, моє тіло прикладає шалені зусилля на тренуваннях не для того, щоб виглядати у світі красиво. Моє тіло щодня може витримувати неймовірні навантаження, щоб я нарешті подивилася на себе зі сприйняттям і милістю й могла сказати собі “дякую”.

Найбільше працюйте для самосприйняття вдячність собі за те, що ти робиш. Твоя вдячність своєму недосконалому тілу, яке не таке, як ти уявляєш у своїй картинці.

Коли відчуваю, що мені боляче, то вчуся, не так “пахати” й бути акуратнішою з собою. Ми ті люди, з якими треба прожити все життя. Самосприйняття тих зусиль, які ми можемо часто знецінювати, це найважливіше, що може бути.

Це історія, яка триває з дитинства. Я робила вигляд, що не існує особливостей моєї ходи і хотіла довести це усьому світу. Важливо побачити всі свої сторони і сказати, що я є такою, як я є, і це нормально.

Спершу запитайте, чи допомога потрібна

У школі було багато щастя. Були вчителі, які приймали, здорові та нездорові діти. Та на свята чи перед виборами приходили групи людей з подарунками. Нас збирали у залі та проводили певні акції. Їхня жалість, співчуття та благородність до людей з інвалідністю приносили великий біль.

Ясно, вони це робили з найкращих міркувань, ясно, щоб допомогти. Та коли бачиш в очах навпроти неймовірний біль і жалість – це те, що викликає матюки. Хочеться сказати: люди, будь ласка, своє благородство реалізовуйте у своєму житті.

Благодійність, коли є жаління людей з інвалідністю через їхню неповноцінність, це не завжди, але дуже часто, самоствердження за рахунок того, що “я хороший і приношу користь”.

Не герої й не хочуть жалості

У нашому суспільстві є дві крайності. Перша звучить: “О, боже, ти молодець, бо ти піднявся з ліжка. Я захоплююсь тобою, бо ти живеш своїм життям”. Це неймовірне захоплення буденними речами. Повірте, люди на візках не живуть для того, щоб ними захоплювалися звичайні. Моє найбільше прагнення – бути нормальною, а потім вже супер крутою.

Героїзувати людей з інвалідністю – це одна крайність, а інша – це жалість. У цьому випадку спрацьовує підсвідома маніпуляція, ніби мені хтось щось винен, бо у мене є особливість. Зі свого життя я знаю, що мені точно ніхто нічого не винен. Я пробувала стати на ноги. Так, це не легко, але мені треба було підняти сідниці й щось робити, щоб мені ставало комфортніше і краще. Це моя відповідальність.

Під час психотерапії зрозуміла, що я не можу вистрибнути зі своєї шкіри й зробити так, як це роблять інші, але я можу докласти зусиль, щоб досягти власного комфорту. Ніхто не винен, що так є. Якщо у твоєму житті недостатньо добре, подумай, що ти можеш зробити з любові до себе, щоб тобі стало краще.

Треба розуміти, де твій фокус уваги. Коли після тренування мені легко йти, не болять спина, ноги, я розумію, що ця свобода вартує цих зусиль. Наша увага завжди має бути на цілі. Моє завдання – навчитися ловити кайф від свого тіла та передавати іншим навик приймати себе. Ми можемо більше, ніж нам здається.

Марія Гурецька