День нашої незалежності: як жінки з інвалідністю відстоюють свої права в Україні

День нашої незалежності: як жінки з інвалідністю відстоюють свої права в Україні. лідерка, доступність, жінка, незалежність, інвалідність

Мене звати Таня, і я ціную незалежність. Тож з нагоди Дня Незалежності України хочу розповісти про особисту незалежність – мою і ще одного мільйона дівчат та жінок з інвалідністю, які виборюють своє право на незалежність щодня.

Коли у 2015 році я вперше побачила стоматологиню на візку, то дуже здивувалась. Випадкова стаття у фейсбук-стрічці, це була історія американки, яка потрапила в аварію під час навчання в старшій школі й обрала для себе шлях до медицини. А чому ні, чому жінка, що користується кріслом колісним, не може бути лікаркою, юристкою, політикинею чи успішною бізнес-леді?

Я ніколи про це не думала, бо в українському інформаційному просторі не часто можна було побачити жінку з інвалідністю, що успішно реалізувалась у професії.

Жінки робили історію століттями. Для деяких це був єдиний вибір. Зокрема, для жінок з інвалідністю: або жити так, як очікували інші, або боротися за життя, на яке всі люди з інвалідністю заслуговують. Та їх не показували в новинах на телебаченні, про них не писали на перших шпальтах газет.

За 30 років незалежності в Україні не було жодної міністерки з інвалідністю, а політикинь з інвалідністю можна полічити на пальцях.

Чим же займалися жінки з інвалідністю всі ці роки? Я пам’ятаю з дитинства, що знала і бачила людей з інвалідністю, які обожнювали нечасті вилазки “для своїх” на туристичні бази, де можна було почути їхні неймовірні історії, привезені із санаторіїв. Про людей, які домоглися, щоб із квартири зробили власний вихід, чи про те, що хтось пішов у спорт. Спорт у 90-х насправді дав багатьом можливості й надію на те, що можна жити за межами чотирьох стін.

Бо якщо не спорт, то надія була тільки на те, щоб знайти роботу з дому. Люди з порушенням опорно-рухового апарату здебільшого обмежувалися такою зайнятістю. Відомості про якісь нові можливості в маленькому місті з’являлися нечасто. Зрідка доходила інформація про те, що десь є активісти та активістки, які виборюють нові можливості для всіх.

Та це було у великому примарному Києві, де було більше можливостей. А в містах та селах жінки продовжували клеїти конверти, скручувати кулькові ручки та вишивати картини.

Про людей з порушеннями зору чи слуху завжди говорили, що їм простіше, бо в них же є “їхні підприємства”. “Їхні” – це підприємства УТОГ та УТОС, де люди з інвалідністю виконували тяжку одноманітну роботу за копійки.

Хтось мав досить терпіння та наполегливості й отримував вищу освіту. Завдяки титанічній праці жінки з інвалідністю влаштовувалися на роботу, де потрібно було показувати результати вдвічі більші, ніж у колег без інвалідності.

Чому ж попри роки боротьби ми досі не бачимо жінок з інвалідністю, які впливають на рішення в країні? Жінок з інвалідністю немає в рейтингах “100 успішних жінок України”, “100 успішних людей” чи “100 найбагатших”. Ми хіба що продовжуємо бути натхненням, стимулом боротися, прикладом сили волі чи першими в номінаціях “жага до життя”.

У 2019 році громадська організація “Боротьба за права” (Fight For Right) заснувала школу політичної участі для дівчат та жінок з інвалідністю “Лідерка”, де вперше в Україні було порушене питання нашого представництва в політиці. Проєкт унікальний, бо крім теоретичних знань про політичну участь та розуміння того, що кожна з нас може бути будь-ким, він дає жінкам та дівчатам з різними видами інвалідності можливість на практиці побачити, як працюють державні органи й пройти там три тижні стажування.

Ця школа вже відбулася двічі, і до обох разів я маю задоволення бути причетною. До першого – як учасниця та стажистка, а вдруге я вже сама координувала школу “Лідерка”.

І два ці досвіди є зовсім різними та однаково цінними.

Пройшовши стажування, я зрозуміла, що не існує влади як “верхівки”. Нам дбайливо вбивали в голови роками, що є “вони” і є “ми” – паралельні прямі, які ніколи не перетинаються. Та насправді кожен і кожна може працювати на державній службі. Кожен і кожна може творити зміни.

Випускниця першої школи “Лідерка” Леоніда Пономарьова стала першою незрячою депутаткою в Україні.

“Ми так часто кажемо, що держава нас не чує, мало що робить, зокрема для людей з інвалідністю, тож коли тобі відчиняють двері – потрібно в них заходити”, – говорить Леоніда.

Ми не маємо на меті змусити когось займатися політикою, це бажання має йти від людини. На цьогорічній школі ми намагалися показати дівчатам, що вони мають вибір. Йти в політику чи на державну службу, займатися бізнесом або бути правозахисницею. Рішення лишається за кожною. Місцями стажувань переважно є державні інституції, та вони дають не лише політичний досвід.

Загалом, як на мене, стажування – це двосторонній процес соціального зростання. З одного боку, дівчата з малих сіл і містечок мають змогу потрапити туди, куди, як вони думали, потрапити неможливо, довести собі, що кожна з них може на рівних працювати. З іншого – працівники державних органів починають розуміти, що інвалідність це не проблема конкретної людини, а проблема оточення, сповненого бар’єрів, що люди з інвалідністю можуть кваліфіковано виконувати роботу на рівні з усіма.

І виникає ніби логічне питання: “А як же доступність і розумне пристосування?”

Особисто я вважаю, що міф про складнощі працевлаштування людей з інвалідністю придумали необізнані працедавці.

Уже не один раз наші стажистки дивували державні інституції тим, як мало потрібно, щоб людина з інвалідністю могла працювати на державній службі.

Наприклад, Діана Білоус. Перша нечуюча дівчина не з Києва, яка наважилася спочатку приїхати на школу до столиці, а потім подала заявку на стажування і три тижні працювала в Секретаріаті Уповноваженого ВРУ з прав людини.

Два з трьох тижнів Діана працювала без допомоги перекладачки жестової мови.

“Звісно, раніше виникали труднощі в спілкуванні. Я хвилювалася, що інші думатимуть, що людина, яка не чує, не зможе виконувати роботу. Але мені пощастило. Мені давали роботу і довіряли, я старалася. З куратором ми листувались, і всім було зручно”, – розповідає Діана.

З архітектурною доступністю таки складніше. Утім, офіси деяких центральних органів влади є доступними. Це, звісно, звужує вибір для дівчат, що користуються кріслами колісними, та все ж можливості для працевлаштування лишаються відкритими.

Проте чи не найбільшим квестом виявилися пошуки… архітектурно доступного житла в Києві, але про це наступного разу.

Цього року нашим великим досягненням є те, що одну з учасниць, яка стажувалась у Міністерстві соціальної політики України, запросили залишитися в столиці та обіймати посаду в Директораті соціального захисту осіб з інвалідністю. Наша Олена Олійник вразила весь директорат своєю професійністю та відповідальним ставленням до роботи.

Це той крок, на який всі ми так довго очікували: щоб жінки з інвалідністю були представленими в державних органах.

Утім, Олена поки ще думає над пропозицією. Але здебільшого тому, що не може знайти доступне житло в Києві. Тобто винайняти житло, де їй, дівчині, яка користується кріслом колісним, було б комфортно і безпечно. А також через відсутність такої соціальної послуги, як “асистент людини з інвалідністю”.

Тож бачимо, що, усунувши бар’єри, держава отримає ресурс замість “тягаря”. Так, зараз жінки з інвалідністю не дуже помітні в масштабах держави. Та в країні нас понад мільйон.

Ми продовжуємо боротись і просувати зміни. І, зрештою, колись для всіх нас настане такий День Незалежності, який ми всі разом святкуватимемо без бар’єрів.

Тетяна Герасимова, менеджерка проєктів громадської організації “Боротьба за права” (Fight For Right)

«Центр прав людини ZMINA»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*