Гордість країни: народившись невиліковно хворим, але не здавшись, хлопець став чемпіоном і знайшов кохання

1 17 PROUD1601 2. життя

  1 17 PROUD1601 115.01.2014. Його життя – неймовірно складна гра. Кожен крок, кожен рух – нестерпний біль. Олександр Гонгальський народився невиліковно хворим. З перших секунд життя недуга поставила хрест на нормальному житті. Але він не здався! Щодня боровся із собою. І зрештою переміг себе, потім чемпіона світу, і знайшов, чого шукав – справжнє кохання.

«Моя жизнь подобна тому, как я играю в шашки. Это игра с самим собой. Я каждый день стараюсь побеждать ни кого-то, а именно самого себя. Я постоянно думаю, что мне делать для того, чтобы победить в этой жизни!» – каже Олександр Гонгальський.

«Коли я зрозуміла, що я вагітна – нашому щастю не було меж. Ми його дуже сильно чекали. Але вийшло так, що він вийшов на цей світ уже не живим. 10 хвилин у нього була асфіксія. Як зараз пам’ятаю (плачет) положили на столі це маленьке дитя довгоочікуване, а воно лежить і не дихає зовсім», – згадує мама Олександра.

Його повернули до життя, але тяжкі пологи спричинили невідворотне – тяжка форма ДЦП.

«Люди начали надо мной смеяться. Они начали меня обижать. Иногда пытались обидеть меня физически. Моя мама очень часто выходила на улицу, чтобы мне помочь, если кто-нибудь меня обижал. Они не понимали, почему я такой, они думали, что я какой-то зверь», – розповідає Олександр.

«Мені хотілося кричати на весь світ – люди ви не знаєте, який він в мене прекрасний! Те, що він інвалід – ні про що не говорить!» – каже мама Олександра.

«Я подумал, что надо быть умным, чтобы люди могли понять, что инвалиды тоже люди. Когда мне было 8 лет, мой брат научил меня играть в шашки. Они мне очень понравились. Я каждый день сидел на улице и просил, чтобы люди со мной поиграли», – згадує Олександр.

У те, що він зможе досягти успіху, не вірив ніхто, навіть рідна мати.

«Когда тренер пришел ко мне тренировать, мама сказала ему, что я ничего не смогу, у меня плохо двигаются руки, я очень плохо говорю и мне не стоит этим заниматься», – каже Олександр.

Та незважаючи на це, день за днем Олександр самостійно вдосконалював свої навички. Він зрозумів – шашки зможуть допомогти йому довести всім, що інвалід – це не вирок. Та здавалося би проста для здорової людини гра, коштувала Олександрові неймовірних зусиль.

«Мне больно передвигать шашки. Иногда, когда я езжу на соревнования, я боюсь, что у меня будет такая боль, что я просто не смогу их передвигать», – каже Олександр.

Та нестерпний біль не завадив стати йому чемпіоном міста й області. Цього ж року Олександр представляв Україну на чемпіонаті Європи. Де всього на одне очко зміг переграти найсильнішого шашкіста світу.

«Это была огромная победа над собой! Я выиграл не у него, я обыграл себя!» – пишається Олександр.

Нарешті отримавши те, про що мріяв, Олександр не зупинився. Він уступив навчатися до університету і його обрали головою фонду інвалідів рідного міста. Нині він несе гроші на соціальне авто, яке дасть змогу діткам із обмеженими можливостями з усього міста вчасно діставати курси реабілітації.

«У меня появилась идея, что я буду на коляске сидеть с коробочкой, чтобы люди приносили мне деньги на автомобиль. И, слава Богу, они меня услышали», – каже Олександр.

Він виграв чергову партію й повернувся чемпіоном. Але лишався єдиний хід, що його Олександр не міг зробити.

«Я давно хотел найти себе девушку. Хотел иметь полноценную семью. Я и не мог подумать, что я найду здоровую девушку, которая меня полюбит, которая примет меня таким, какой я есть», – мріяв Олександр.

«В моей личной жизни постоянно не складывались отношения с мужчинами. Не было понимания, поддержки. Однажды я сидела на лавочке, думала о своем, о жизни… и тут ко мне подъехал мужчина на инвалидной коляске», – розповідає Тетяна, дружина Олександра.

«Она мне понравилась. Я боялся, что она не будет меня понимать. Стеснялся, но я себя переборол», – каже Олександр.

«Меня поразило то, что он не похож на остальных мужчин. Мы долго разговаривали, и в конце встречи он сказал, что он не знает, почему мы встретились, но это не случайно», – згадує Тетяна, дружина Олександра.

Кожен день зближував їх. І вже за 2 місяці на чергових змаганнях колись сором’язливий і пригнічений Олександр наважився на неймовірний крок.

«Танюш, ты не хочешь быть моей… (запинается) спутницей, моей помощницей моей жен… (запинается)ной», – сказав Олександр.

«Я не видела в нем инвалида, я видела прекрасного мужчину – я сразу поняла, что он должен быть моим мужем», – сказала Тетяна, дружина Олександра.

«Я очень хочу девочку, я о ней мечтаю. Я надеюсь, что у нас все получится, и у нас будет красивая дочь», – мріє Олександр.

«Вiкна.UA» +ВІДЕО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*