Кохання всупереч долі

Анна та В’ячеслав – щаслива подружня пара. Говорять, що єдиною розрадою є їхні почуття, а також друзі, котрі завжди приходять на допомогу.

Як часто ми, довгий час шукаючи кохання, зневірюємось у власній долі. А цього робити не варто! Незвичайна історія кохання двох людей з особливими потребами здатна надихнути тих, хто втратив надію.

Анна та В’ячеслав познайомилися 3 роки тому в Сакському санаторії для людей з обмеженими фізичними можливостями. Одного дня нянечка прийшла до кімнати, де мешкали чоловіки, і попросила допомогти дівчатам відкрити пляшку вина. Чоловіки, серед яких був і В’ячеслав, зайшли до кімнати дівчат і дізналися, що вина в тих немає – просто нянечка вирішила таким чином розвеселити гостей санаторію, надихнути на спілкування.

Випадкова зустріч може стати долею

Після тієї зустрічі у санаторії Анна та В’ячеслав проводили не надто багато часу разом, бачилися мимохідь. Потім роз’їхалися по домівках, Анна – до Кременчука, а В’ячеслав – до рідного села на Житомирщині. Але спілкувались телефоном. Зрештою рік тому вони одружилися.

– Я вирішила, що так буде, і так сталося, – посміхається Анна та розповідає, що обрала Славу через його характер. – Я – жінка-«вогонь», і тому потрібна «вода», котра мене б охолоджувала.

Коли подруги дізналися, що вона збирається вийти заміж за чоловіка в інвалідному візку (Слава ще в юності після армії отримав важку травму), то намагалися її відмовити. «Та тобі через 3 роки все це набридне!», – казала одна. «Ти сама хвора, тобі здорового сильного чоловіка треба», – повчала інша. Проте Анна була непохитна у своєму рішенні. Двоє дітей Анни появу нового батька сприйняли спокійно. А ось мама Славка була проти – не хотіла розлучатися з сином.

– Ми кохаємо не завдяки, а всупереч, – говорить Анна. – Головне – це завжди залишатися людяним і підтримувати один одного.

У нас все спільне

У жінки після інсульту не працює рука та слабо функціонує нога, у чоловіка хоч і працюють обидві руки, проте вони доволі слабкі. Це не заважає їм тримати господарство, працювати на городі. «Нещодавно консервували, то Слава тримав банку, а я закручувала», – розповідає Анна.

Живе нова родина в орендованому будиночку, оскільки власна квартира пані Анни знаходилася на другому поверсі в домі без ліфта. Їй було важко зносити візок чоловіка, доводилося просити друзів та родичів. Тепер квартира залишилася старшій доньці Олександрі. Господарі будиночка прийняли подружжя привітно, навіть змайстрували пандус для Славка та дозволили потроху займатися господарством – виділили невеличку частину городу.

Крім того подружжя тримає кроликів. Вухасті тваринки з’явилися у них після з того, як сину Анни Єгору захотілося тримати пухнастого улюбленця. Домашній вухастик виявився кролицею, якій знайшли пару у сусідському кролятнику, і тепер у подружжя аж 10 звіряток.

Фізична сила – ніщо проти сили духу

Анна – сильна жінка в усіх значеннях цього слова. Нещастя на зламало, а зміцнило її характер. Після інсульту вона знайшла сили стати на ноги, заради свого маленького сина. Здолавши майже повністю свою недугу, жінка обіцяє допомогти і чоловікові, як тільки зможе.

– У мене спочатку взагалі не було особливої надії на життя, – зізнається В’ячеслав. – Але ж вижив. Тож і нині щось вигадаємо.

Анна – справжня голова родини. Впоратися із двома хлопцями – сином Єгором та чоловіком Славком їй допомагають здобуті у Кременчуцькому педучилищі та Глухівському педуніверситеті знання. Для жалості немає часу – треба діяти.

– Я Славику одразу сказала, тут ніхто чекати не буде, допоки він одягнеться, і допомагати нікому. Одягайся сам! Зараз він управляється за 15 хвилин, – посміхається Анна.

Ще одною запорукою міцної успішної родини Анна називає взаєморозуміння і довіру.

– Якщо мене подруги запрошують прогулятися, то чоловік відпускає, – посміхається жінка. – А ось його іноді і виганяю з дому, аби посидів із чоловіками біля річки. Але від любить дім, і через деякий час телефонує: «Готуй чай та смаколики, ми з хлопцями прийдемо додому».

Більшість вільного часу молоде подружжя проводить у територіальному центрі, там вони знайшли багато друзів у клубі «АРОКІ», їх одразу запросили до команди «Що? Де? Коли?». Голова клубу Ольга Бринчик і була ініціатором того, аби Анна та Славко зіграли справжнє весілля.

Добрих людей на світі більше

Пані Анна говорить, що в Кременчуці на людей із обмеженими фізичними можливостями дивляться наче на якусь диковину. В Саках, котре вважається містом інвалідів, до таких людей ставляться як до повноправних членів суспільства. Проте і в нашому повно людей із добрим серцем.

Коли пара йшла одружуватися, Славко проколов колесо на візку шипом від акації. «Оце ти так хотів зі мною одружуватися», – сміялася Анна. На щастя, їхній друг Юрій, також візочник, приїхав, допоміг відремонтувати колесо. Жіночка із РАЦСУ, дізнавшись, що прибули люди з особливими потребами, погодилася провести церемонію на вулиці.

– А одного разу ми з друзями-візочниками збиралися на концерт і написали до тролейбусного управління листа із запитанням, коли буде їхати тролейбус із пандусом, аби нам зручно було сісти. Нам відповіли. Стоїмо, чекаємо. Приїжджає порожній тролейбус – і нас запрошують зайти. Як виявилося, тролейбусне управління спеціально для нас виділило тролейбус, аби він відвіз нас до Міського палацу культури. Це було зроблено абсолютно безкоштовно! – з захватом розповідає Анна.

“Кременчуцька ПАНОРАМА”