«Це лише початок нового і тільки кращого»: історія кохання бійця, що втратив ноги, та його коханої, яка ходить на протезах

Ветеран російсько-української війни Олександр — сапер. На війну пішов ще у 2014 році. Свою роботу виконував ідеально, не забуваючи про «сюрпризи» окупантам. П’ять років тому на Донеччині він підірвався на ворожій протипіхотній міні. Ноги довелось ампутувати, після чого чоловік пересувається на протезах. Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року він знайшов, як бути корисним армії й країні. Олександр записався в добровольче формування територіальної оборони. Стояв на блокпосту фактично до кінця 2022 року. А нещодавно Саша знайшов кохання — Анну. Дівчина теж втратила кінцівки й тепер ходить на протезах. Закохані постійно діляться в соцмережах світлинами та відео, мотивуючи інших, особливо тих, хто переніс операцію, що життя триває і все найкраще ще попереду, пишуть «ФАКТИ».

«З тіла не всі уламки змогли витягнути»

— Спеціальність сапера я отримав ще під час проходження строкової служби на Хмельниччині, — розповідає «ФАКТАМ» Олександр Фасоля. — У цивільному житті чимало де працював — й соки виготовляв на заводі, був продавцем-консультантом, помічником кухаря… А в кінці літа 2014 року вирішив йти воювати. Важко сказати, що саме на це вплинуло. Ймовірно, щоб наші діти жили під мирним небом, щоб Україну зберегти.

Мене взяли до Державної прикордонної служби. Спочатку перебував на кордоні Херсонської області з Кримом. Через рік мене демобілізували. Та вже у 2016 році я знову підписав контракт. Службу ніс у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового походу. Був на посаді командира відділенні саперів. Ми як мінували, так і розміновували.

Важке поранення отримав біля Мар’їнки у 2018 році. Все відбулось на підконтрольній Україні території. Вночі туди проникли росіяни й встановили дві протипіхотні міни. Й пролунав вибух… Вже у лікарні мені пояснили, що відбулась травматична ампутація ніг. Десь рік в мене пішов на лікування та реабілітацію. З тіла не всі уламки змогли витягнути. Далі став на протези. Тепер мій улюблений анекдот про ампутацію — «п’яті ніколи не холодно і вода у морі постійно тепла».

Олександр втратив ноги, підірвавшись на міні біля Мар’їнки у 2018 році

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Олександр знаходився в Одесі.

— У перші дні місцева влада почала формувати списки охочих вступити до добровольчого формування територіальної оборони, — згадує Олександр. — Записався не роздумуючи.

Стояв на блокпостах. Перевіряв документи, багажники. Тоді ж багато людей виїжджало. Чи було важко стояти на протезах? Ні. Мотивувало те, що роблю щось добре та корисне для країни. Бо з моїми травмами бути на передовій уже не міг фізично.

“Намагаюся робити щось корисне для країни”, – каже Олександр

«В країні війна, треба жити кожною секундою»

Анна з Харкова. Жила звичайним життям, як і мільйони інших українців. Та далась взнаки хвороба — цукровий діабет. Свого часу їй пересадили нирку. Потім почалась проблема з ногою. Її ампутували кілька років тому, встановили протез.

— Але це не зламало мене. Я багато часу проводила на дачі, там займалась вирощуванням лаванди. Продавала квіти та вироби з них, — розповідає Анна «ФАКТАМ». — Після 24 лютого Харків сильно обстрілювали. Я думаю, це вплинуло на моє здоров’я. Рівень цукру в крові сильно підвищився, що дало ускладнення на іншу ногу. Маленька ранка почала прогресувати. Довго лікувалась у місті. Кінцівку ампутували, а в мене погіршився стан. Ледь не залікували. Рік тому вперше приїхала до київської лікарні, й там мене врятували. Для протезування теж обрала столицю. Й саме там восени 2023 року я зустріла Сашу.

Анна не приховує, що з Олександром почувається щасливою

Анна в деталях пам’ятає той день. Як сиділа у візку засмучена. Як поруч батьки підбадьорювали її перед операцією.

— Олександр приїхав у заклад із колегами-волонтерами, щоби підтримати бійців, які там лікувався, — згадує дівчина. — Сидів на лавочці неподалік від мене. Побачивши його, ми з батьками стали говорити про те, що ось, мовляв, хлопець на протезах, що нічого тут страшного нема. Ніякого бажання знайомитись не було. Всі думки — про операцію. А потім він підійшов, вручив мені печиво та патріотичний браслет. Далі ми розійшлись по палатах. Але мені так тепло стало на душі… І я виклала в TikTok відео. Його побачила волонтерка, яка тоді була поруч із Сашком. Жінка йому розповіла про відео, й він написав мені повідомлення. Десь місяць ми спілкувались телефоном. Потім Олександр вразив вчинком, коли приїхав до мене в Харків в гості.

Кілька тижнів тому я нарешті отримала другий протез, Олександр був постійно поруч. Це дуже допомогло, бо друге протезування пройшло важче, ніж перше. До кінця коліно не розгиналось, шкіра тонка, не так швидко «розходиш» протез. Зараз ми в Києві, плануємо поки жити тут. Я досить домашня, але батьки без проблем відпустили мене з Сашком.

“Тепер ми скрізь разом – до магазину, музею, шпиталю, куди душа забажає. На протезах. І це так круто!” – каже Анна

Анна не приховує, що нарешті почувається щасливою.

— У нас все так швидко відбувається. Й зустріч, і знайомство з батьками. І ми всією родиною їздили в Одесу. Й мама Саші була у нас в гостях, — посміхається Анна. — Нам отой цукерко-букетний період не потрібен. В країні війна, треба жити кожною секундою. Якщо відчуваєш, що твоє — будь з цією людиною зараз, не тягни. Знаєте, я до знайомства з Олександром соромилась з’являтися десь на інвалідному візку. Тепер ми скрізь разом — до магазину, музею, шпиталю, куди душа забажає. На протезах. І це так круто! Я пишаюсь своїм коханим. Він постійно їздить шпиталями, підтримує воїнів, збирає кошти на їхні потреби. Вже й мене бере з собою.

Щодо планів на майбутнє — час покаже, я щаслива тут і зараз. У соцмережі багато людей за нами спостерігають. Днями написав хлопець, що втратив кінцівку. Подякував, що завдяки нашим відео він себе морально підготував, що це лише початок нового і тільки кращого.

Цікавлюсь про мрії і в Олександра. Він не довго думаючи відповідає: «Війна не забудеться. Інші ноги не виростуть. Але є одна заповітна мрія — перемога». І додає: «Для мене перемога настане тоді, коли наші діти ходитимуть по розмінованій землі».

Вікторія Микитюк

Фото з сімейного альбому