“Цей виїзд був схожий на пекло”: херсонка з інвалідністю самотужки виїхала з окупації і почала нове життя в Харкові

Понад 11 мільйонів українців та українок залишили свої домівки через повномасштабне вторгнення Росії в Україну. За даними Міжнародної організації з міграції, 4,2 мільйона виїхали за кордон, а понад 7 мільйонів стали внутрішньо переміщеними особами. Українській системі соціального захисту довелося швидко і в умовах повномасштабної війни евакуйовувати та шукати прихисток для мільйонів українців. І хоча місцева влада й громадські організації вже мали подібний досвід у 2014-му, коли Росія окупувала Крим і частину Донецької та Луганської областей, масштаб нової міграції є зовсім іншим. Після 24 лютого 2022 року кількість внутрішньо переміщених осіб у країні збільшилася більш ніж учетверо. За даними Міністерства реінтеграції, серед ВПО 60% становлять жінки, 25% – діти, 25% – пенсіонери й майже 200 тисяч – люди з інвалідністю.

Громадська організація Fight For Right, яка бореться за дотримання прав людей з інвалідністю, реалізовує проєкт “Безпека без перешкод для людей з інвалідністю”. Програма фокусується на допомозі людям з інвалідністю, які перебувають у своїй країні під час війни або виїхали до інших країн у зв’язку з російським вторгненням.

У межах проєкту організація записала історію Любові Браги. Жінка має першу групу інвалідності та користується кріслом колісним. До повномасштабного вторгнення Любов разом із двома синами проживала в Херсоні, а зараз родина переїхала до Харкова.

Про те, як родині вдалося виїхати з-під окупації, чи легко було знайти нове житло і в яких умовах доводиться зараз жити, читайте в матеріалі.

У перші дні повномасштабного вторгнення російські війська ввійшли до Херсонської області й окупували значну її частину. Любов Брага разом із двома синами, Марком і Матвієм (11 і 13 років), опинилася під окупацією.

“Ми жили на Херсонщині: в мене там є будиночок невеликий, я купила його давно, ще коли народила другу дитину. Ми власноруч зробили там ремонт, усе облаштували. На момент, коли прийшла до нас війна, ми з дітьми були самі. Я як зараз пам’ятаю: 6:00 ранку – вони (російські окупаційні війська. – Ред.) вже були в нас. І загалом ми прожили з дітьми в окупації три місяці, але весь цей час планували переїзд”, – згадує жінка.

На підконтрольній Україні території на неї чекала сестра, яка орендувала будинок у селі Покотилівка під Харковом. І щойно Любов знайшла можливість виїхати, вона орендувала машину і поїхала до Харкова.

“Цей виїзд був схожий на пекло. Нам ніхто не допомагав, не було зелених гуманітарних коридорів, усе треба було робити своїми силами та на свій страх і ризик. Окупанти ретельно перевіряли всіх і майже нікого не випускали, окрім дітей і жінок. Але й жінок не всіх, тобто треба було мати довідку про інвалідність, або, наприклад, якщо ти вагітна, тоді могли випустити. Всіх інших розвертали та змушували повертатися додому, під окупацію. В мене інвалідність, тож мене випустили з дітьми”, – розповідає Любов.

Майже рік вона прожила в орендованому житлі, за яке платила з власного гаманця. Іноді доводилося викладати понад 7 тисяч гривень лише за оренду будинку. В якийсь момент ця сума виявилася непідʼємною, і жінка вирішила звернутися по допомогу:

“Я довго сиділа і думала, шукала якісь дешевші варіанти в інтернеті, але коштів не вистачало. Я у фейсбуці підписана на Ірину Верещук і вирішила написати їй в особисті повідомлення. Я описала ситуацію, сказала, що в нас не вистачає коштів на те, щоб винаймати помешкання. І отримала відповідь, що вони можуть нам допомогти”.

Так Любов з дітьми потрапила до чоловічого гуртожитку Харківського національного університету радіоелектроніки. Зараз приміщення використовують як центр колективного розміщення внутрішньо переміщених осіб, у народі – “шелтер для ВПО”. Це місця тимчасового перебування або транзитні пункти. Сюди люди потрапляють на деякий час, поки не знайдуть місця постійного проживання. Пошуком житла займаються громадські організації разом із владою на місцях. Використовують усі можливі варіанти: гуртожитки, школи, санаторії, навіть кілька ресторанів. Комунальні послуги в таких установах оплачуються з місцевих бюджетів. А громадські організації та благодійники намагаються забезпечити продуктами та необхідними речами.

“У гуртожитку, де ми живемо, нам надали дві кімнати. В одній живу я, в іншій – мої сини. Також у нас є спільна кухня. Але зараз у гуртожитку мало людей, тож на кухні готую я і ще одна людина”, – каже Любов.

Вона додає, що проживання в гуртожитку для неї є безкоштовним, також вони отримують виплати як ВПО по 3 тисячі гривень на кожного та її пенсію, тож на продукти й мінімальний побут вистачає.

“Єдина проблема зараз – це інтернет і комп’ютери для дітей, бо хлопці навчатимуться онлайн, а я купити це за власний кошт поки не можу”, – розповідає Любов.

Ще одне рішення для внутрішньо переміщених осіб, яке пропонує держава з 2014-го, – модульні містечка. Будують їх переважно коштом міжнародних донорів. Перевага модульних будинків у тому, що їх можна швидко зібрати й перевезти до іншого регіону. Наприклад, людям, які залишилися без домівки, не треба їхати до іншої області: вони можуть мешкати в модульному будинку, поки відновлюють їхнє зруйноване житло, і працювати на своїй роботі.

Однак жоден з цих варіантів не призначений для розміщення людей з інвалідністю. Модульні містечка будують без урахування архітектурної та інформаційної доступності. Модульне житло не є об’єктом будівництва, тож забудовник не зобов’язаний зводити модульні будинки з дотриманням мінімальних вимог інклюзивності, оскільки це не передбачено законодавством. Не кращим був і радянський підхід до інклюзивності під час будівництва гуртожитків, санаторіїв та шкіл, а саме ці будівлі зараз є шелтерами для ВПО. Любов користується кріслом колісним і заїхати в гуртожиток без сторонньої допомоги не може.

“Нам надали кімнати на першому поверсі. Це вже плюс. Тут є пандус, але я можу з нього тільки зʼїхати, тож, якщо я йду на вулицю і маю повернутися назад, я телефоную дитині, вона виходить і допомагає мені заїхати в гуртожиток”, – пояснює Любов.

За останніми офіційними даними, внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну у двох з половиною мільйонів українців житло зруйновано повністю або пошкоджено. Але ця цифра не точна, адже зараз неможливо порахувати руйнування на окупованих територіях. За дев’ять років війни держава так і не прописала належної оцінки потреб ВПО в житлі з урахуванням різних верств населення. Тож місцева влада і громадський сектор можуть лише точково закривати нагальні потреби внутрішньо переміщених людей з інвалідністю. Україні потрібна велика державна програма з відбудови країни з урахуванням архітектурної та інформаційної доступності, щоб забезпечити потреби належним чином за європейськими стандартами. І наразі Україна вже задекларувала план відновлення країни, де є пункти про відновлення та модернізацію житла й інфраструктури регіонів.

А поки держава взяла на себе зобов’язання надати дах над головою і допомогти адаптуватися й інтегруватися на новому місці. Міністерство реінтеграції разом з Радою Європи задекларувало це в Стратегії державної політики щодо внутрішньо переміщених осіб. Це охоплює допомогу з пошуку роботи, влаштування дітей до садочка і школи, максимальну інтеграцію в нове середовище. Зараз, здебільшого завдяки зусиллям громадських організацій і донорській допомозі, відкриваються різні центри допомоги, де для ВПО проводять курси, майстер-класи, надають психосоціальну реабілітацію.

“Я хочу працювати, до війни я була досить активною, займалася волонтерством при місцевій церкві – допомагала безпритульним дітям. Але тут я поки нікого не знаю, і мені потрібен час на адаптацію”, – зауважує Любов.

Матеріал підготовлено в межах проєкту “Безпека без перешкод для людей з інвалідністю”, що є частиною програми INKuLtur, яка реалізується Austausch e.V. спільно з країнами Східного партнерства за фінансування Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Юлія Козиряцька

«Центр прав людини ZMINA»