Друге життя. Франківка Леся Антонюк переробляє старі велосипеди для особливих дітей (ФОТО)

І ці мрії здійснює франківка Леся Антонюк. Кілька років тому важка хвороба паралізувала жінку, але вона таки піднялася на ноги й започаткувала проєкт «Друге життя». Пані Леся реставрує та ремонтує старі велосипеди, які приносять їй небайдужі. Переробляє індивідуально під кожного та садить на них дітей з ДЦП, аутизмом, синдромом Дауна.

Зараз придумала, як катати на ровері візочників. Бо, каже, навіть тоді, коли була прикута до ліжка, вона мала мрії, пише Репортер.

Відчула, що мушу

У квартирі пані Лесі чути запах фарби. Всюди – і на кухні, і в залі – стоять велосипеди, різні інструменти, шурупи й залізяччя, яке жінка називає – «золотце». Каже, їй важлива кожна трубочка. Пояснює, що взимку на вулицю не виходить і не може працювати в майстерні, тож перенесла все на квартиру. А без роботи сидіти не може. Має багато планів, ідей та підопічних, яким дарує мрію.

Каже, Бог дав їй другий шанс і вона його не знехтує. Після важкої хвороби рік лежала паралізована.

«Якось до мене прийшли мама і сказала, пообіцяй собі, якщо ти з цього вийдеш, якщо встанеш на ноги, то будеш опікуватися якоюсь хворою дитиною, – пригадує пані Леся. – Я ще тоді рознервувалась, бо куди – я ж овоч, мене саму обертають! Але потрохи почала ставати на ноги. Сказала сину, що хотіла б робити проєкт і назвати його – «Друге життя». Попросити людей, аби вони приносили нам старі речі, а я буду це реставрувати й віддавати іншим, кому це потрібно. Просто відчула, що маю це робити. Коли ти лежиш і дивишся у стелю, ти також живий, також мрієш і хочеш емоцій. І ті дітки, які лежать, – я їх розумію».

Далі маму підтримав син Маркіян, зробив перші пости у соцмережі Facebook, і почалася робота. Про ровери пані Леся знає все, бо 25 років керує магазином-майстернею «Веломафія». З дитинства любила велосипеди, мотоцикли, знала, що й де підкрутити.

Далі Антонюк звернулася в «Карітас», а через них познайомилась з головою громадської організації «Об’єднані любов’ю» Марією Червак. Вона опікується родинами, де є особливі діти. І зараз пані Леся робить велосипеди для них.

Зізнається, що спершу було складно, адже ніколи не стикалась з такими дітьми, тим більше не робила для них велосипеди.

«Прийшли батьки, забрали ровер, а через три дні принесли. Мовляв, дитина не може їхати, бо падуть ноги, падуть руки, – згадує Леся Антонюк. – Куди падуть, як падуть? Я ж не розуміла специфіки! Почала їздити до них додому, дивитися. Ага, от у чому проблема. Зараз вже адаптую під кожну дитину індивідуально. Кому ручки зафіксувати, кому ніжки. Сиджу й фантазую, як це зробити, бо такого готового ніде не купиш».

Помічник для мами

Пані Леся показує на ровер у своїй кухні. Каже, робить його для 25-річного хлопця. Хоч ростом 180, вагою 80, але, усміхається Антонюк, він ще дитина.

«До ровера будуть прикріплені бокові колеса від інвалідного візка, дуже міцні, – розказує жінка. – Не хочу, аби ця річ стояла цілу зиму на балконі, й роблю спеціальні кріплення, аби зараз це був тренажер».

Ще показує на дитячий ровер, який робить для хлопчиків-близнюків з аутизмом. Це також на зиму буде тренажер, а на літо – звичайний ровер.

«Аби зафіксувати ніжки, прикріпила до педалей половину роликового черевика, – показує пані Леся. – Навантаження регулюємо за рахунок оцієї резинки від моєї кравчучки. На зиму він також як тренажер, але легко розбирається і його можна виносили на вулицю й кататися».

Показує, що мама сама все може замінити, адже її завданням було зробити не просто мрію для дитини, але й помічника для мами. Разом з велосипедом дарує насос і ключ на 15. І кожна мама за п’ять хвилин сама може все відкрутити, підрегулювати й нікого не кликати.

«Фактично 90 % таких дітей живуть на поверхах і майже у всіх родинах тати втікають і мама виховує дітей сама, – каже пані Леся. – Мама хоче, аби дитина розвивалась. Таким дітям дуже важливі кардіонавантаження. Я подумала, Лесю, в тебе є мізки, ти технар, тобі стане сили полегшити життя таким сім’ям, аби ті ровери були мудрі, практичні. Те, що воно гарно виглядає, мені ні про що не говорить. Коли я отримаю відео, як діти на тому їздять, як кайфують мами і наскільки воно функціонально – тоді робота зроблена».

Також у пані Лесі є ідея зробити велошколу для особливих дітей. Каже, має до того часу підготувати базу – набір велосипедів. Буде двічі на тиждень приходити та проводити заняття. Тож з весни до реставрації приступає серйозніше.

Викид адреналіну

«Є багато задумів, як адаптувати цю всю техніку, – Антонюк показує на різні залізяччя навколо себе. – Знаєте, людство полетіло у космос, а наші інваліди ще так далеко… В інтернеті є неймовірні речі, які давно практикують у світі. А в нас це все ще на дуже низькому рівні. Але ці діти хочуть бути щасливі, вони мають мрії».

Веде до іншої кімнати, показує дуже важливий для неї проєкт, який вже майже на фініші.

«Дитина практично лежить, але вона думає, вона мріє, вона хоче емоцій, – говорить пані Леся. – І в мене виникла ідея, як я маю таку дитину покатати на велосипеді? Довго думала, а виявилося все просто – за рахунок другого візка! Ми тут дитину садимо, тут будуть ремені, роликові черевички фіксуватимуть ноги, тобто буде жорстка фіксація. Там буде підголовник. Отут труба, прифіксована до заднього колеса велосипеда. І так я буду катати таких дітей у парку».

Каже, такий транспорт вдалося зробити завдяки обласній клінічній лікарні, а саме – медсестрі Наталі Бойко. Пані Леся звернулась до неї, бо шукала колеса від інвалідного візка, мовляв, у них на складі точно мають бути списані.

«Вона сказала, що є два візки, потім ще щось є, а я кажу, що забираю все, – усміхається Антонюк. – Мені цінні всі залізяки, любе дрантя, а я йому знайду застосунок і прозвітуюся. Ті візки я реставрувала. «Веломафія» підкинула запчастини, яких не вистачало, і ми поміняли на все новесеньке. Після моїх рук вони ідеальні, прослужать ще багато років. Один візок поїхав в Обертин до хлопчика, який виріс зі свого старого. Другий – у Рожнятів до дівчинки».

Скільки роверів отримали особливі діти, каже, вже не рахує. От, останній на Миколая отримала маленька Богданка. Пані Леся показує фото щасливої дитини. Каже, заради цих радісних очей треба жити.

«І так кожна річ отримує таку віддачу, а мені більше не треба, – говорить Леся Антонюк. – Я рибалка, і коли на гаку велика риба, що це за стан? Це викид адреналіну. І коли я вперше подарувала велосипед, то відчула щось таке знайоме, що вже десь це відчувала – це також був такий викид адреналіну!»

Пані Леся звертається до всіх, у кого без діла на балконі чи на стриху стоять, лежать велосипеди, скейти чи ролики, аби приносили їй. А вона знайде того, кого та річ зробить щасливим.

Приносити треба у магазин «Веломафія», що на Тичини, 43б. Просто сказати – для проєкту «Друге життя».

Світлана Лелик