«Дякую Богу, що ти в мене є»: історія кохання чернівецької сім’ї

Торік донька чернівецького священника, капелана Василя Гасинця Софія вийшла заміж за героя-десантника Сергія Калитюка з Дніпра. За мужність і героїзм він нагороджений орденом “За мужність” III ступеня, пише Молодий буковинець.

У 2014 році молодший сержант Збройних Сил України був важко поранений у зоні АТО під час бою на Донеччині біля Красного Лиману. П’ять ворожих куль призвели до інвалідності, в результаті чого пересувається на інвалідному візку. Та він не здався: займається спортом, готується до “Ігор нескорених”. Його заспокоюють: “Усе буде добре”. Він відповідає: “Усе вже є добре”.

“Почувався найщасливішим у світі”

– До нашого одруження мені часто казали, що я мушу підтримувати Сергія, не давати йому падати духом. Та в нього дух сильніший, ніж у багатьох людей, яких зустрічала. Жодного разу не бачила його зневіреним, – каже Софія. – Це я люблю постраждати якоюсь невпевненістю. Тоді до мене підходить усміхнений Сергій, заспокоює. Дякую Богу, що ти в мене є. У травні у нас було аж три пам’ятні дати поспіль. 18 травня виповнився рік, як ми уклали шлюб.

Відсвяткували вдвох. Сергій подарував мені вазон. 19 травня ми повінчалися. Гарний був день, сонячний. Поїхали вдвох у кафе над озерцем – це неподалік того місця, де гуляли весілля. Пили каву з тортом. А 20 травня святкували день народження Сергія. Запросили друзів, я спекла медовий торт у вигляді цифри “27”.

Софія і Сергій познайомилися через соцмережі у червні 2018-го.

“Я вподобала кілька світлин Сергія, а він написав мені: “Привіт!”. Це було 17 червня. А вже 4 липня він приїхав до мене в Чернівці зі Львова, де проходив реабілітацію. Якраз того дня я отримувала диплом про закінчення університету – пригадує Софія. – Спілкуючись із Сергієм, я зрозуміла: коли сильні, мужні хлопці опиняються в скрутному становищі, вони й надалі залишаються такими, ніщо їх не може зламати. Я не доглядаю за чоловіком, він сам усе робить. Чудово водить машину, добре куховарить. Вранці приносить мені в ліжко каву або сніданок. Не вживає алкоголь, не палить. Напевно, про такого чоловіка мріє кожна дівчина”.

У передостанній день літа – 30 серпня – Сергій освідчився Софії.

“Того дня ми гуляли центром Львова, дивилися на пари, що танцювали біля ратуші. У кав’ярні випили кави, – пригадує Сергій. – Я хотів дістати обручку і сказати найважливіші слова Софії, але було дуже людно. Тож, коли сіли в авто, запитав: “Ти вийдеш за мене заміж?”. Вона відповіла: “Так”. Почувався найщасливішим у світі. Ми заручилися, а весілля запланували на наступний рік”.

“Заснував бізнес із пошиття шевронів”

19 травня 2019-го Сергій і Софія обвінчалися у Львові в храмі святих апостолів Петра і Павла. Вінчав їх отець Юрій Хамуляк, який колись хрестив дівчину. Відгуляли весілля з рідними та друзями. Залишилися жити у Львові, бо тут багато друзів Сергія, його команда.

– Перший рік нашого спільного життя був різним. Було багато доброго, світлого, хоча довелося пройти і через випробування, – зізналася Софія. – Сергій брав участь відборі “Ігор нескорених”, потрапив до основного складу української команди. На початку травня вже мали виїжджати у Нідерланди, але завадив коронавірус. Отож ігри перенесли на наступний рік. Та Сергій продовжує щодня тренуватися, де тільки може: вдома, на майданчику, в спортзалі. Хоча останній знаходиться на п’ятому поверсі, немає ліфта, отож його щоразу заносять туди на візку. Я переймаюся усім, що робить Сергій.

– Через проблеми зі здоров’ям я не потрапив на перші збори команди. Три тижні провів у лікарні. Коли лежав у реанімації, Софійка приходила до мене вечорами. Коли мене перевели в палату, то взагалі переселилася туди, – каже Сергій. – Завдяки фонду “Відроджені солдати України” літали на обстеження в американську клініку. Були у Нью-Йорку з 12 до 17 березня. Через карантин змушені були повернутися раніше. На “Іграх нескорених” я маю виступати з двох дисциплін: стрільба з лука, їзда на ручному велосипеді. Ще потрапив у баскетбольну команду. Американці подарували нам спеціальні візки, навіть прислали тренера. Спорт дуже допомагає мені.

За цей час сталася ще одна важлива подія у житті Сергія – у лютому цього року він разом із батьком Софії капеланом Василем Гасинцем поїхав на місце свого останнього бою, де отримав поранення, втратив своїх побратимів. Проте каже: “Якби довелося знову стати до бою за Україну, то я готовий”.

– Я вважаю Сергія справжнім чоловіком, а не інвалідом на візку. Хоча мені про це нагадують у соцмережах: “Яка ти молодець”. Я ж нічого особливого не роблю, ми живемо звичним життям, – каже Софія. – Сергій дуже наполегливий, не боїться ризиків. Заснував власний бізнес із пошиття шевронів, придбав дві швейні машинки. Мої батьки вважають Сергія своїм сином. Тато дуже поважає і любить чоловіків, які борються за Україну. Мама подарувала йому вишиванку на день народження. Сергієва мама теж полюбила мене. За це рік ми переконалися, що одне без одного не зможемо.

– Нам довелося багато пережити разом. Я зрозумів, що Софія – та людина, з якою я хотів би прожити все життя. Для мене вона не тільки кохана жінка, а й найвірніший друг, який буде поруч у найважчі хвилини, – запевнив Сергій. – Дружина підтримує мене у всіх починаннях. У нас чесні, відкриті стосунки. Ми можемо залишатися самі собою, не треба прикидатися, щось придумувати. Мені пощастило зустріти її – єдину і неповторну…