Свої перемоги присвячую Богу, Україні та ЗСУ. Історія чемпіона світу зі Слов’янська Ярослава Коюди

Паралімпієць зі Слов’янська Ярослав Коюда займався спортом з дитинства. Спочатку важкою атлетикою та боксом, згодом, втративши ногу через пухлину, — плаванням. На одному зі змагань його помітив тренер з академічного веслування. Тепер спортсмен представляє нашу країну на світових чемпіонатах.

Випадкова травма

Ярослав Коюда родом зі Слов’янська. З самого дитинства він почав займатися спортом.

«Спочатку батько повів на важку атлетику. Згодом брат долучив до боксу. Я почав професійно займатися ним і став кандидатом в майстри спорту. Але у 18 років моє спортивне життя змінилося. Якось я випадково ударився об штангу в залі. Від отриманої травми почала розвиватися пухлина. Через це ногу довелося ампутувати».

У Ярослава був друг-паралімпієць. Він став великою підтримкою для нього. А ще запропонував спробувати себе у плаванні.

«На той момент мені була потрібна реабілітація і я вирішив, що плавання мені точно не завадить. Так у Слов’янському басейні я долучився до, мабуть, однієї з найтитулованіших команд у світі з плавання».

Тренери привітно прийняли Ярослава в команду. Проте спочатку особливих ставок на нього не робили, бо чоловік робив акцент саме на реабілітацію.

«Два місяці я активно тренувався, побачив певні успіхи. Після гормональної терапії схуднув на 15 кілограмів. І вже через пів року мене запросили на перші збори до Євпаторії. Тоді я зробив собі протез. Тому зараз дуже вдячний своїм тренерам за підтримку, віру в мене та можливість».

Ярослав знайшов в собі сили і професійно зайнявся плаванням
Автор: З архіву героя

Ярослав ділиться, наполегливі тренування та робота з тренерами дали йому головне — впевненість у собі та функціональну витривалість, які в подальшій спортивній кар’єрі дуже допомогли.

Помітив тренер

Професійно плаванням Ярослав займався близько трьох років.

«Якось ми поїхали на Чемпіонат України з плавання в Євпаторію. Там мене і помітили тренери з греблі. Вони запропонували мені спробувати себе в цьому виді спорту. Тоді я не мав особливого уявлення про нього, тому вирішив порадитися з тренером з плавання».

Тренер Ярослава знову підтримав його і сказав, щоб той продовжував розвиватися і спробував свої сили. Так він переїхав до Дніпра, аби розпочати тренування.

«Тоді було дуже холодно. Спочатку на воду мене ніхто не випускав. Я займався на тренажері, який імітує греблю, але на суші. Мені розповідали, як взагалі правильно поводитися на воді, як правильно вправлятися з веслами. І тоді тренер Юрій Бондаренко, подивившись на все це, сказав, що в мене є потенціал. На той момент мені було 22 роки».

Ярослава одразу прийняли в команду. І вже десять років він професійно займається академічною греблею. За цей період спортсмен виборов багато медалей. Проте особливо пишається Чемпіонатом Світу у 2017 році. Тоді він з партнеркою вибороли срібло.

«У 2018 році вже з новою партнеркою, з якою ми працюємо в парі і зараз, Світланою Богуславською вибороли бронзу. У 2020 році взяли срібло на Чемпіонаті Європи. Цьогоріч на цьому ж чемпіонаті, на жаль, ми не отримали медаль — були на четвертому місці».

Ярослав Коюда з партнеркою Світланою Богуславською
Автор: З архіву героя

А ось наприкінці вересня Ярослав з партнеркою представляли національну збірну Донеччини на Чемпіонаті Світу у Чеській республіці. Там їм вдалося завоювати золоту медаль.

«А ще цього року ми взяли золото на Чемпіонаті Європи. 2022-ий став для нас врожайним роком на медалі. І все це попри війну в нашій країні».

Боротьба на своєму фронті

Ярослав каже, головною підтримкою для нього завжди є Бог.

«Я вірянин. І всі свої досягнення я присвячую, в першу чергу, йому. Бо відчуваю підтримку».

А ще, ділиться спортсмен, його дуже надихають українські військові.

«Мені соромно зізнатися, але після початку повномасштабного вторгнення не до кінця вірив у нашу перемогу. Розумів, що поруч із моєю домівкою у Слов’янську війна. На той момент наша команда була на зборах в Туреччині, а звідти, завдяки тренеру, ми перебралися до Франції. Всі новини дізнавалися з телевізора. І просто не знали, що далі на нас чекає. Мотивації не було взагалі».

Тоді Ярослав почав помічати, як наші люди борються, як військові боронять українську землю. І зрозумів, що також мусить боротися, але на своєму фронті.

І мене почали надихати воїни, мирні жителі. А ще мене дуже підтримала партнерка. Коли ми не знали, що далі буде з нами, чи буде приділятися увага спорту, Світлана сказала, що у нас свій фронт. І через наші перемоги ми будемо прославляти Україну по всьому світу, наголошувати, що нам потрібна підтримка та допомога.

Ярослав продовжив тренуватися у Франції. А коли ситуація почала потроху стабілізуватися, він почав заспокоюватися. Успішно виступив на змаганнях і вже повернувся в Україну.

«Мої родичі виїхали зі Слов’янська у Київ. Тут ми всі днями і зустрілися. Зараз у мене місяць відпустки. Потім знову збираємося на збори до Туреччини. І все це стає можливим саме завдяки постійній роботі наших тренерів, федерації, а також армії».

Катерина Калюжна

Свої.City