Фільм, знятий з погляду людини в інвалідному візку: дивитись і бачити

Документальна драма Рейда Девенпорта «Я тебе там не бачив», визнана одним із найцікавіших режисерських дебютів в американському незалежному кіно, раніше отримала приз за найкращу режисуру на кінофестивалі «Санденс» і нагороду Truer Than Fiction на церемонії Film Independent Spirit Awards, пише «Детектор медіа».

Прем’єра стрічки відбулася в Києві на кінофестивалі «Незалежність».

Рейд народився в місті Бетел у штаті Коннектикут, а живе в Окленді, Каліфорнія, і має важку форму інвалідності, спричинену церебральним паралічем. Через це пересувається в інвалідному візку.

Ранні режисерські роботи Девенпорта — це активістські короткометражки, присвячені проблемам людей з інвалідністю в США. Проте у «Я тебе там не бачив» оптика кардинально відмінна. В попередніх фільмах інші оператори знімали Рейда. Тепер же він хоче показати світ із позиції людини у візку.

Тема конфлікту із середовищем, недружнім до персон з обмеженими можливостями, тут озвучена з тією ж енергією, що й раніше. Як говорить автор, саме проживання в Окленді, далеко від рідних, є проявом цього вічного дискомфорту, бо більш-менш стерпні умови вдалося знайти аж тут. І все одно Рейд регулярно стикається з перепонами як фізичними, так і соціальними — коли на нього не зважають; коли йому перегороджують проїзд; коли він не може нормально вибратися з літака; коли посадка в автобус перетворюється на цілу пригоду, що включає роздратованого водія; коли на нього витріщаються як на екзотичну потвору чи проявляють надмірну увагу (автор відрізає у відповідь одному такому клопотуну: «Кожний має власне лайно»). Рейд просто хоче, аби його інтереси враховували, а не кидали подачки. Він жорсткий і безкомпромісний боєць.

Але, окрім хроніки щоденної битви за існування, режисер паралельно веде цілковито інакшу оповідь. Знаряддям влади стає камера, котру можна прикріпити до візка. Магія починається в першому ж кадрі, на станції метро: «Коли поїзд починає рух, і я теж рухаюся, то в певну мить ми їдемо з однією швидкістю». І дійсно, на секунду вагон застигає: візуальна ситуація, доступна тільки Девенпорту й точно схоплена ним. З новою камерою можна «шукати форми та моделі, не турбуючись про значення й слова».

Девенпорт спрямовує об’єктив на тротуар або на стіну, переїжджаючи тріщини та нерівності, виявляючи такі візерунки в міському довкіллі, котрі більшість перехожих не помічає. Він належить до тих митців, які зупиняють сюжет, щоб дати нам змогу помилуватися клаптиками павутиння в сонячному промінні, зосередитися на відбитті в калюжі або пірнути разом у небо, коли оператор кружляє у власному танці на землі, перетворюючи дахи будинків, лінії електропередач, верхівки дерев і хмари на рухомий колаж форм і барв. Результат — медитативний, гіпнотичний, часом навіть запаморочливий.

Певної миті Рейд просто мчить, націливши камеру в дорогу. На звуковій доріжці розсипається стрімка перкусія, здається, спричинена самим цим рухом. Стики асфальту й тротуарного каміння, металеві решітки, літери на кришках каналізаційних люків, яскраво-жовті пластикові виступи мерехтять і розпливаються, утворюючи самодостатній експериментальний фільм усередині фільму, схожий на творчість класика кінематографічного авангарду Стена Брекіджа чи на полотна абстракціоніста Джексона Поллока. Завдяки цій вишуканій візуальній грі Девенпорт виходить на рівень художника, поета міста, здатного бачити красу в найбуденнішому і перетворити своє обмеження на перевагу.

Тож у фільмі сусідять дві конфліктні оповіді: проза виживання та поезія спостереження. І зв’язує їх доволі несподіваний і (спочатку) недоречний об’єкт, який з’являється на 9-й хвилині: мандрівний цирк-шапіто. Червоне шатро переслідує автора, обов’язково потрапляє в кадр щоразу, як він їздить із камерою районом.

Цирк для Рейда є прямим нагадуванням про шоу потвор. Виведений «королем цирку» Фінеасом Тейлором Барнумом на широкий загал у ХІХ столітті, цей атракціон експлуатував не тільки людей із фізичними чи психічними особливостями, а й геїв і лесбійок, небілих чоловіків і жінок. Рейд перелічує їхні імена як своєрідний мартиролог дегуманізації; ще на початку 1940-х фрикшоу успішно функціонували в США. І за недобрим збігом Бетель, звідки режисер родом, є місцем народження Барнума.

Рейд зізнається, що й сам почувається потворою з цирку, бо на нього дивляться, але не бачать. Він завжди оминає шатро, адже ця споруда на пустирі за зеленим парканом утілює те найгірше, що відбувається в житті будь-якої людини, котра відрізняється від загалу. Примарна споруда потроху набуває інфернальних рис, починаючи скидатися на таке собі перекинуте провалля, котре під бравурну музику висмоктує сподівання на те, що ми колись дійсно станемо людством.

Та все ж останнє слово Рейд лишає за собою — в найбільш парадоксальний спосіб.

Уже у розв’язці, наближаючись до цирку, він об’їжджає огорожу, і коли викочується туди, де пустир добре видно, шатра там раптом немає. Жодних ознак монтажу, жодних спецефектів. Рейд змушує цирк зникнути — за допомогою самого лише кіно.

Поезія бере гору над матерією, магія рухомих картинок — над сталим символом неволі. Те, що вважається ілюзією, обертає на ілюзію найсоромнішу частину цивілізації. Ви не хочете бачити мене — у відповідь я одним кадром знищу величезну сліпу пляму на траєкторії вашого погляду.

Рейд не вчинив революцію, але зробив дещо не менш прекрасне — фільм, який не забудуть.

Але чому ця картина, знята за тисячі миль від України, є важливою для нас?

Тому що зараз у наші міста з фронту повертаються тисячі захисників із ампутованими кінцівками. А після перемоги лік людей на милицях і у візках піде на десятки тисяч.

І ми до цього не готові. Не треба себе тішити нечисленними пандусами біля аптек і деяких торговельних центрів. Наші міста — це вороже середовище для людей із обмеженими можливостями. Фільм Девенпорта — кінематографічна поема, народжена з гіркоти щоденного животіння — яскраве нагадування про те, як ведеться інваліду серед цієї ворожнечі. Нам треба вже зараз учитися не просто дивитись, але й бачити наших побратимів і посестер, які пожертвували здоров’ям заради нас. Інакше війна триватиме навіть після перемоги — тиха, але не менш згубна.

Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»