«Коли підірвався, то одразу зрозумів, що ніг у мене вже не буде, бо все пошматовано в фарш»: історія війни десантника зі Львова

28-річний десантник зі Львова Михайло Варварич не випадкова людина на російсько-українській війні. З дитинства чоловік мріяв потрапити до армії та зробити захист країни своєю професією. Мрія Михайла здійснилася: чоловік опинився в еліті українського війська — 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді ЗСУ. Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення росіян, військовий зібрав речі та в той же день вирушив на фронт. Під час боїв на Луганщині Михайло отримав важке поранення, втративши ноги. Однак присутності духу чоловік не втратив, ба більше, навіть знайшов своє кохання, пройшовши разом зі своєю дівчиною через усі труднощі відновлення, пишуть «ФАКТИ».

«З дитинства займався спортом і планував піти в армію»

Михайло зізнається, що для нього військова справа — справа родинна.

«Мені з дитинства хотілося піти в армію, адже у мене в родині всі служили: батько, дядько. Та й моє покоління виросло на фільмах про службу, спорт. Я з дитинства займався спортом і планував піти в армію, хотілось потрапити в елітні війська», — розповідає Варварич.

Михайло Варварич до війни

Так загалом і сталося: чоловік був зарахований до штату елітної 80-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ. Але військовий планував звільнитися, щоб створити родину зі своєю коханою дівчиною Іриною. Цим планам завадила війна.

«24 лютого був мій останній день на службі, а 25 лютого я вже мав звільнитися, — згадує Михайло. – Але почалася війна. До мене зателефонував друг з Києва і сказав, що столицю вже бомблять. Я спросоння не повірив, але подивився новини і все побачив. Зібрав речі й одразу побіг в частину. Спитав, коли є найперша можливість виїхати до свого підрозділу, і в той же день поїхав на війну».

Варварич додає, що велика навала росіян не стала для професійних військових несподіванкою.

«Ми розуміли, що це рано чи пізно станеться. Ну, не може так все тривати стільки років. Ця розв’язка мала бути, і ми її очікували», — підкреслює десантник.

«Коли лежав у лісі, то було єдине бажання — вижити»

Михайло Варварич воював на найгарячіших ділянках фронту на Донбасі, та 29 травня на Луганщині в селищі Білогорівка захисник отримав важке поранення.

«Ми там зайняли оборону й почали вести спостережні дії. 29 травня працювали на переправі, там був спостережний пост. Було дуже чутно гуркіт ворожої техніки, але вона була в лісі, все замасковано, і якщо дивитися здалека, то нічого толком побачити не можна. Тому ввечері групою підійшли ближче, щоб зрозуміти, які сили у противника. Хтось зачепив розтяжку, й вона спрацювала. Це була міна ОЗМ-72. Ми підірвалися», — пригадує той день Михайло.

Військовий каже, що вижив дивом.

«Коли я підірвався, вже одразу зрозумів, що ніг у мене не буде, адже все було пошматовано, просто як фарш. Коли я лежав там, у лісі, у мене було єдине бажання — вижити», — розповідає Михайло.

Далі була евакуація під вогнем противника.

«Ми викликали евакуацію, адже були далеко від своїх, — продовжує Варварич. — Та ніхто не міг під’їхати — дороги там всі заміновані. Тоді ми викликали групу, що залишилася на спостережному пункті, вони зайняли кругову оборону, щоб відбити атаку противника, якщо він буде підходити до нас. Близько години ми, поранені, пролежали в лісі. Ще годину мене виносили з цього лісу і дві години я їхав з Білогорівки в Бахмут, в лікарню. Тобто евакуація зайняла близько 4 годин. Зі мною було ще двоє хлопців, які підірвалися. Один з них загинув, тому що, коли його витягували, то зачепили ще одну розтяжку і ще раз підірвалися, і його вже не встигли довезти».

Михайла Варварича доправили до лікарні в Бахмуті, де медикам довелося ампутувати десантнику ноги.

«Я прокинувся зранку й залишився без ніг. Лежу, а лікарі мене запитують вагу та зріст. А я відповідаю: „Вам яку вагу? З ногами чи без? Якщо без ніг, то не знаю, не важився“. Тобто я нормально до цього поставився. Найголовніше, що я вижив і життя продовжується, щоб там не було», — каже військовий.

Здавалося, що найстрашніші миті життя вже позаду, але випробування на міцність для Михайла тільки почалися.

«Лікарі отримували дані про поранення і відмовлялись брати на протезування»

«Коли я тільки потрапив до лікарні, то думав, що найважче вже позаду: підрив, евакуація. Але як же я помилявся, — пригадує військовий. – Три тижні я провів у Львові в реанімації. Ноги ніяк не могли зашити, тому що рани не затягувались. Ці три тижні кожного дня мене возили на операції: розрізали ноги, повністю чистили. Коли вже все зашили, через 2 місяці нові операції — різали нарости на ногах. Це все довго мені не давало спокою. Найважче — це лікування, реанімація, очікування, поки все загоїться. Підірватись — то секунда, а от лікування — то місяці».

Після того, як рани Михайла вже майже остаточно загоїлись, постало питання протезування. Та з подвійною ампутацією протезування виявилось неабиякою проблемою.

«В Україні біонічні протези для тих, хто залишився без двох ніг, та ще й вище коліна, не ставлять. У МОЗ нам пропонували можливості протезування в Іспанії, Німеччині, але коли ці клініки отримували мої дані про поранення, то всі відмовлялись — казали, що важке протезування», — розказує Варварич.

Втім Михайлу все ж пощастило: завдяки допомозі волонтерів за його випадок взялися лікарі із США та десантнику встановили постійні біонічні протези.

У США десантнику встановили постійні біонічні протези

«Коли ти вдягаєш протези, у тебе очі горять. Зрозумійте, я пролежав стільки часу в лікарні, пересувався на візку та, звісно, я хотів якнайшвидше стати на протези», — пояснює Михайло.

Проте навчитися на них ходити стало ще одним випробуванням для військового.

«Так, було важко, але немає нічого неможливого. Саме головне — не боятися падати, навіть навпаки: навчитися любити падати. Я починав ходити й ходив до тих пір, поки без сил не падав на землю, щоб відпочити. Падаєш на рівному, падаєш, коли йдеш під гору, а вниз спускатись ще важке. Кожним етапом треба оволодіти», — запевняє Варварич.

Михайло жартує, що американці інколи думають, що українці «трохи того».

«Бо ми ж хочемо все і одразу: приїхати, щоб нам дали протези, і одразу встати на ноги. А якщо серйозно, то більшість американців, з якими я спілкувався, вибачались. Вони казали: „Вибачте, що наша країна недостатньо допомагає Україні“, — розповідає Михайло. – З протезного центру до готелю 3 кілометри. Інколи я ходив пішки до готелю, і багато людей зупинялись і вітались зі мною. Крім того, у США все обладнано для людей на візках і протезах. Я можу всюди зайти, немає ніяких обмежень. В Україні, на жаль, мало куди можна потрапити, особливо якщо магазин у підвалі або ж сходи ведуть наверх. А якщо на колясці, то кохана просто залишала мене біля магазину, а сама йшла, і ти, як собачка, на вулиці стоїш. Україні потрібно до цього адаптуватись».

Пройти через всі випробування Михайлу допомогла кохана Ірина. Військовий зізнається, що дівчина весь час була поряд і відчайдушно його підтримувала. А днями Михайло й сам наважився на відчайдушний крок: чоловік освідчився своїй дівчині. Все, як належить: з обручкою та навіть самостійно ставши на одне коліно. Відео пропозиції набрало тисячі переглядів у соцмережах, а відповідь Ірини була: «Так».

Нещодавно Михайло освідчився своїй дівчині й вона відповіла: “Так”

Десантник запевняє, що, попри важке поранення, не шкодує ні про що.

«Ми вільний народ, який ніколи не звик жити в кріпацтві й жити під кимось. Краще загинути вільним в боротьбі за свободу, ніж жити, як раб, і вести нікчемне життя. Свобода завжди перемагає», — впевнений Михайло Варварич.

Увага! Якщо ви постраждали на війні та потребуєте протезування кінцівок або інших частин тіла, пропонуємо заповнити заявку EnableMe Ukraine за посиланням. Наші волонтери зв’яжуться з вами та допоможуть отримати безкоштовний біонічний протез.

Світлана Симоненко