Марфуня-дюймовочка

Кажуть, що Господь, посилаючи людині випробування, водночас дає їй сили, щоб вистояти. Саме так можна сказати про Марфу Петрівну Москаленко з села Каришків Барського району. Невелика на зріст, з вродженими вадами рук і ніг, вона своє життя, як рушник, вишила — і в прямому, і в переносному значенні — чудернацькими візерунками. У них більше радості, ніж смутку, яскраві життєдайні відтінки переважають над сірими.

У селі її хата — поміж густих верболозів на Бензовій вулиці, що аж ген за Прірвою. Так у Каришкові називають кутки. Та із життєвої прірви, у якій опинилась Марфуня-дюймовочка, тільки-но з’явившись на світ, не кожна здорова людина зуміла б вибратися.

Її тато, який першим мав би стати найріднішим і найдорожчим захисником для неї, не витримав випробування долі. Щойно дізнавшись, що дочка народилася з фізичними вадами, спершу запропонував молодій дружині відмовитися від дитини, а коли почув категоричне «ні», залишив їх обох і подався світ за очі.

Жінка його не засуджує. Якщо зміг так вчинити, то був або слабкодухим, або, навпаки, сильним, але бездушним. У дитинстві створювала в уяві його збірний образ з місцевих чоловіків, які здавалися Марфуні добрими і порядними. Коли підросла, їй неймовірно хотілося, щоб тато дізнався про її успіхи і зрозумів, як помилився, аби пишався, що має таку сильну, працьовиту і розважливу доньку. Аж ні — ніколи не озвався.

У Каришкові поміж собою людей називають, додаючи до їхнього ще й батькове ім’я або прізвисько: Уляна Федотова чи Світлана Антошкова. Дюймовочку ж кликали Марфунею Аниськиною — на ім’я мами.

Марфуня не нарікала на долю, ніхто ніколи не чув від неї ниття. Раділа сонцю і кожному дню. Відтак руками, що не завжди слухаються, перетворила їхню звичайну сільську хату на музей української вишивки, де всі рушники, фіранки, штори, подушки, покривала заквітчала дивоцвітом власних фантазій.

Вишивка і шиття заполонили її життя. Маючи природний хист і естетичний смак, дівчина доповнила їх знаннями та навичками, набутими у швейному училищі. Як тяжко їй не доводилось, їздила на навчання до сусідніх Шипинок. Там і на роботу влаштувалася. А коли артіль розпалася, придбала хорошу швейну машинку і стала вправною швачкою для сільських модниць. До Аниськиної Марфуні черга вишиковувалась — лише встигай приймати замовлення. Їй було важко дотягнутися до столу, щоб розкроїти тканину, то робила це на підлозі. Пізніше підрядилася вишивальницею у митківському цеху Вінницької швейної фабрики, згодом працювала надомницею — у Барському побуткомбінаті вишивала чоловічі сорочки. Робота завжди знаходила її, тому ніколи не сиділа склавши руки. А ще ж скільки у селі домашніх клопотів! І город доглядали, і чимале господарство тримали. Коли не стало мами, навчилася справлятися сама. Їй пропонували місце у будинку інвалідів, але чемно відмовилася, мовляв, вдома і стіни допомагають.

Дякувати Богу, односельці завжди підтримували її, коли діло потребувало чоловічих рук чи просто було непосильним для дюймовочки. Щось масштабніше — ремонт хати чи дворових помешкань виконували за розпорядженням голови колгоспні майстри. Навіть водогін до хати провели. Часто вона зверталася до німого Василя — теслі від Бога. Це він зробив цямрину криниці по її зросту, облаштував вхід до льоху через спеціально прорубаний отвір у хатній призьбі. У хаті виготовив підмостки, щоб легше було залазити на піч, а звідти — на горище. Майстрував рамки для її диво-картин.

Тривалий час після смерті мами Марфа Петрівна жила сама. Нічого і нікого не боялася. Переживала лишень, аби люди не подумали, що вона безпорадна і безсила.

Останні кілька зим її забирає до своєї міської оселі у Жмеринці молода сусідка Людмила Агапієва. А тільки-но розвесниться, знову оживає Марфунин сільський двір. У свої 77 вона трохи слабує, тому вже не шиє. Здебільшого сидить у візку, виглядаючи односельців, за якими за зиму дуже скучила. За всіма без винятку! Роки додали їй втоми, та не забрали людяності й доброти, яких вистачить, щоб обійняти весь світ.

Лариса Сай-Боднар

Вінницька область

«Сільські Вісті»