Військовослужбовець ЗСУ Олексій Притула під час поранення на війні на Лиманському напрямку втратив ноги. Дружина Юлія та донька Соломія весь час разом з ним Фото:Halyna Tereshchuk/RadioSvoboda.Org (RFE/RL)
ЛЬВІВ – Тисячі українських жінок опікуються своїми чоловіками, які отримали важкі поранення на війні. Дружини поруч з ними у лікарнях, реабілітаційних центрах, на вулицях, удома. Жінки залишають роботу і цілковито віддають себе тому, щоб допомогти чоловікові відновитися і повернутися до життя. Ця підтримка, кажуть військовослужбовці, додає їм віри, сили, впевненості. Радіо Свобода розповідає одну із таких історій.
Юлія Притула з Одеси вже понад рік день-у-день поруч чоловіка. Її чоловік Олексій у вересні 2022 року втратив на російсько-українській війні обидві ноги.
Рік тому подружжя Юлія та Олексій Притули були у Київському шпиталі. Там чоловік лікувався після важкого поранення.
Нині родина, Олексій, Юлія і їхня 8-річна донька Соломія, живуть у Львові. Тут Олексій проходить реабілітацію. Це щоденна виснажлива праця.
На протези Притула вперше після поранення став у травні 2023 року.
Примірка протезів
Тепер Олексій уже впевнено ходить львівськими вулицями, лише остерігається тих, хто поруч «пролітає» на велосипедах чи самокатах. На реакцію перехожих не зважає. Реабілітація додає щоразу більше вправності і впевненості.
Я свої протези ношу, як медалі
Олексій Притула
«Я свою інвалідність, я не люблю це слово насправді, розглядаю саме у розрізі своєї участі у визвольній війні. Проводжу межу між людьми з ампутаціями чи іншими травмами внаслідок саме участі у війні і людьми, які їх отримали за інших обставин. Це трохи інші речі.
Тому мені простіше жити з тим, тому що я знаю, що недарма це, не тому, що п’яний, вибачте, впав з мотоцикла…Мені простіше. Я так рекомендую всім хлопцям ставитись і вони це розуміють. Бо я свої протези ношу, як медалі. Мені не треба носити вишиванку чи футболку «Добрий вечір, я з України», щоб було зрозуміло, що до чого», ‒ говорить Олексій Притула.
Прогулянка парком
Поранення змінило життя
30 вересня 2022 року повністю змінило життя подружжя Притул з Одеси.
Олексій Притула, ветеринарний лікар за фахом, два місяці вже був на війні. У військкомат прийшов добровільно ще у березні 2022 року, бо вважав це своїм обов’язком, хоча не мав жодного військового досвіду. Його мобілізували у липні, спершу навчання пройшов на полігоні, опісля воював у складі десантно-штурмової бригади на Бахмутському і Харківському напрямках.
З огляду на фах, військовослужбовця перевели на службу в евакуаційний медпункт. Він рятував поранених, вивозив їх у польовий шпиталь, забирав тіла загиблих. Поранення касетним снарядом отримав саме тоді, коли приїхав до місця евакуації воїнів на Лиманському напрямку.
Зранку 30 вересня Юлія ще розмовляла з чоловіком.
Він декілька разів намагався мені донести інформацію про ампутацію
Юлія Притула
«Коли ми розмовляли, по рації почали викликати. Це було близько 11-ої. Соломія ‒ онлайн школа, я по роботі їздила містом і мені прийшло повідомлення від медика: «Юля, тримайтеся. Олексія сильно поранено. Він живий, стабільний, але важкий». Я спочатку подумала, що переплутали. Це була 17:03. Але мені відписали, що близько 13.00 вони попали під обстріл.
У мене одразу думка: що робити? Руки трясуться, не розумієш, в голові інформація не засвоюється, але чіпляєшся за слово – живий, сильно постраждали нижні кінцівки. Я, напевно, вже тоді собі сказала, що може бути погане щось.
Близько 20-ої Льоша подзвонив із польового шпиталю, з іншого номера: «Привіт, у мене для тебе дуже погані новини». Я кажу: «Ти дзвониш, це хороші новини». Він намагався підібрати слова і сказав, що немає ніг.
«Ти дзвониш і розмовляєш ‒ і це добре», ‒ відповіла. Я дуже турбувалася чомусь за голову. Бо розуміла, що телефон розбитий і дуже боялася, що він чи пам’ять втратить, що я не буду розуміти, де його шукати. Він декілька разів намагався мені донести інформацію про ампутацію. Мабуть, я йому здавалась настільки недоречно позитивною у той момент, що він разів 5-6 проговорив цю інформацію»
Юлія і Олексій Притули
Те, що ноги дуже сильно потрощені і він їх може втратити, Олексій Притула одразу зрозумів. Передня частина його тіла опинилась під деревом. Він наклав собі два турнікети, на мить втратив свідомість, а коли прийшов до тями, покликав на допомогу. Під ворожими обстрілами побратими евакуювали його до польового госпіталю. Військовослужбовцю ампутували праву ногу до середини гомілки, ліву ‒ вище коліна.
Я їй кілька разів казав, що ноги я втратив, що ніг у мене немає
Олексій Притула
«Я ще собі мріяв тоді: місяць-два стану на протези і сталося якось не так швидко. Але тим не менше, я не втратив надії, що життя скінчилось. Я це сприйняв абсолютно нормально. Я, в принципі, очікував, що це один із ймовірних варіантів участі у бойових діях.
Я сам зателефонував дружині, але вона знала, що я отримав поранення, вона не знала подробиць. Але вона ще не розуміла, але згодом, коли я з нею спілкувався, вона мені сказала, що так і думала. Важко, напевно, було розказувати тоді про це. Я їй кілька разів казав, що ноги я втратив, що ніг у мене немає. Я дуже хотів, щоб вона це розуміла, що це не просто супер пошкоджено, а взагалі нема ніг», ‒ каже Олексій Притула.
Підтримка родини
Юлія і Олексій разом ‒ 15 років, одружені ‒ 9. Олексій був впевнений, що Юля його підтримає, не залишить у важкій ситуації.
Я все зроблю зі свого боку, щоб повернутися максимально швидко до звичайного життя
Олексій Притула
«Я в цьому не сумнівався жодного разу, ані під час поранення, ані під час уже лікування, але хочеться, щоб людина все ж таки розуміла, що надалі буде. Мені хотілося розуміти, що вона все чітко розуміє. На жаль, тут вже отак як було раніше, не буде вже. Буде інакше. Не погано, бо я все зроблю зі свого боку, щоб повернутися максимально швидко до звичайного життя. Мені, здалось, що вона це зрозуміла», ‒ говорить військовослужбовець.
Чоловік не помилився. Дружина після сумної вістки одразу ж звільнилась з роботи, завершила всі волонтерські справи в Одесі, взявши маленьку торбину з найнеобхіднішим, поїхала до чоловіка у Харків у шпиталь. Потім переїхала з ним у Київ. Був ще реабілітаційний центр у Львівській області.
«Я з маленькою торбиною, де пара білизни, светр, джинси, 2 жовтня 2022 року вийшла з квартири в Одесі і досі не поверталась туди. Мама і сестра відсилають мені речі, а я потім пакую і назад. У той момент колеги, клієнти Олексія, родичі, друзі мене тримали, тому що складно було перші місяці», ‒ каже Юлія Притула.
Дорогою у Харків у голові уява мальовувала різні ситуації, але коли Юля побачила чоловіка, стало легше. У перші хвилини зустрічі боялася подивитись на нього, боялась, що це його могло зламати. Але ці думки відкидала, бо знала, що Олексій ‒ міцний чоловік. Його позитивний настрій зміцнив її.
Сама вийдеш у туалет поплачеш, знову в палату така з усмішкою
Юлія Притула
«Якщо б мені сказали рік назад, що я буду у палаті, де люди пошматовані, без рук і ніг, і я буду це нормально сприймати, я б напевно сказала, що це не про мене. Це загартовує. Стараєшся концентруватись на чомусь іншому.
Почуваюсь аніматором, бо заходиш у палату, надягаєш посмішку. І до хлопців, а що то за настрій у них такий?
Якісь вірші вчили, малюнки. І сама вийдеш у туалет поплачеш, знову в палату така з усмішкою. Комусь банан, комусь шоколадку. Бо ж не тільки до свого чоловіка приходила, ми там усі, як родина», ‒ наголошує Юлія.
Олексій Притула з донькою
Зараз подружжя проживає у Львові на орендованій квартирі. І долає нові виклики.
Дружини і мами військових, особливо поранених, теж повинні мати квитки учасника бойових дій, бо все переносять і тримаються
Юлія Притула
«Буває різне і він втомлюється, і я втомлююсь, але крокуємо. Притираємося, це складно. Дружини і мами військових, особливо поранених, теж повинні мати квитки учасника бойових дій, бо все переносять і тримаються. Дивишся, а яке число, який рік. Це ж ми рік назад були в Києві у шпиталі!
І усвідомлюєш, що ти більше року в такому стані, не можеш планувати своє життя. Живеш у невідомості, не знаєш, коли повернешся в Одесу. Підвішений стан вибиває. Але за це час по-іншому дивлюсь на все, на інше звертаю увагу. Звісно, не завжди такий позитив і все здорово.
Десь накриває іноді і думаю, коли повернусь у своє русло, чи може ще більше накрити. Зараз тримаєшся, бо ти не маєш права розсипатись. Але якщо б сльози щось вирішували, ми б були у шоколаді і з 4 парами ніг. Ідемо вперед», ‒ говорить дружина військовослужбовця.
Наскільки важлива для важкопоранених бійців підтримка родини, мабуть, це дуже індивідуально.
Звісно, що є численні випадки розлучень і непорозуміння у родинах воїнів. Вони кажуть, що не всі дружини витримують важкі життєві випробування, не можуть змиритись, що чоловік уже не буде таким, як до війни.
Дехто з воїнів самостійно собі дає раду з труднощами, а хтось, навпаки, втрачає сенс життя.
Сім’я ‒ це моя перша милиця, яка допомогла мені стати
Олексій Притула
«Є різні історії і приклади. Для мене дуже важлива була і є підтримка родини. Сім’я ‒ це моя перша милиця, яка допомогла мені стати.
Сім’я, друзі, колеги, всі люди, з якими стикався протягом цього часу, від моменту поранення до сьогодення, вони всі зіграли свою роль, що я зараз тут, можу йти, сам сісти, стати. Жалість має бути виключена.
Не маєш жаліти і це не завжди вдається, але до цього треба прагнути. У першу чергу, не допускати, щоб тебе жаліли. Я навіть досить агресивно можу реагувати на якісь сльози. Підтримка людини у такій ситуації це очевидна річ, я розумію, що це правильно і все», ‒ каже Олексій Притула.
«Ми жартуємо вдома. Я ще в реанімації запитала: «Що ми робимо? Як кришталеву вазу маю носити, страждаємо, бо у тебе інвалідність, чи ти Олексій, яким був?!» . «Олексій», ‒ почула. Ми не звертаємо увагу на те, скільки кінцівок у кого, просто живемо. Можу сказати: зробити собі каву сам, а Олексій відповідає, що, взагалі то, у нього ніг нема. Але ж ручки ж є! Ось вони!», ‒ продовжує Юлія Притула.
День народження доньки відсвяткували у лікарні, де лежав Олексій Притула
Соломія пишається татом
Олексій і Юлія одразу ж домовились, що своїй доньці Соломії, якій зараз 8 років, скажуть правду, що сталось із татом. Дівчинка помітила тривожний стан мами і запитала, чи з татом щось трапилось.
Я сказала, що у тата немає ніжок, що так і так
Юлія Притула
«Я сказала, що у тата немає ніжок, що так і так. Ми поплакали. Вона позлилась на нього, на мене, чого я його туди відпустила, що інші сусідські тати гуляють на вулиці. Спершу була негативна реакція. А потім вона вибачились за ці слова і сказала, що не ми винні, а Путін, що вона, насправді, пишається татом. Мені головне було, щоб вона не злякалась. Ми дивились відео в інтернеті з воїнами без рук і ніг, розмовляли.
У листопаді минулого року я повезла її до тата у лікарню в Київ. Він лежав прикритий. Вона побачила, що тато є такий, яким був. Ми сказали, якщо хоче, то можемо відкрити покривало. Але вона не захотіла і сиділа поруч тата цілий день, малювала. Льоша захотів сісти, вправи поробити. І пам’ятаю, що Соломія побачила і каже: «Ой, це не страшно, я думала там все в крові»», ‒ пригадує Юлія Притула.
Поки тато спить, Соломія поруч малювала у лікарні
Соломія з татом «поділились» протезами. Один вона прикрашає наліпками і може їх клеїти, скільки завгодно.
Мій тато ‒ герой і я ним пишаюсь
Соломія Притула
«Мій протез мімішний. Коли тато лежав у лікарні, казав, що коли йому поставлять протез, то дозволить ногу обклеїти наліпками. Тут Герб України, ведмедики, ми купили нові наліпки і ще будуть. Мій тато ‒ герой і я ним пишаюсь. Іноді у якихось складних моментах я допомагаю, наприклад, антисептик купити чи вологі серветки для протезів. Підтримую тата і як скакала, так і скачу з ним», ‒ розповідає Соломія.
Олексій Притула проходить військово-лікарську комісію. Якщо його визнають непридатним до військової служби, то повернеться до свої роботи ветлікаря. Колеги на нього чекають. А життя продовжується з тими, хто найдорожчий.
Галина Терещук
Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»