Не бачив 36 років: у Польщі українцю провели успішну операцію з повернення зору

56-річному українцю Сергію Сидоренку у Польщі провели успішну операцію з повернення зору. Чоловік не бачив 36 років.

Операцію на рогівці правого ока українцю провели минулоріч – за тиждень до Різдва 2022 року, пише The Guardian.

Коли медсестри вперше зняли пов’язки Сергію після операції, він побачив лише світло. Медсестри закапали йому очі та знову зав’язали пов’язку.

Через кілька годин їх знову зняли, і Сергій розрізнив розмиті контури обличчя медсестри, яка дивилася на нього крізь яскраве світло. Наступного ранку професор, який його оперував, відвідав його, і пов’язки знову зняли.

Сергій підвівся в ліжку й обвів поглядом кімнату. Він побачив професора і вперше за довгий шлюб побачив свою дружину Тамару. Переповнений почуттями, він повторив одну-єдину фразу: “Я бачу!”.

Сергій втратив зір унаслідок нещасного випадку під час військових зборів у Радянській армії у 1986 році. У 1991 році одружився з Тамарою; пізніше він став успішним дзюдоїстом, вигравши бронзу Паралімпійських ігор у 2008 році.

Усі ці роки Сергій відчував, що його люблять і підтримують, але й те, що йому чогось не вистачає в житті. Коли він мандрував країнами заради дзюдо, він не бачив місць, які відвідував; вони з Тамарою виростили сина і дочку до повноліття, але він ніколи не бачив їхніх обличь.

Коли 24 лютого 2022 року почалось повномасштабне вторгнення РФ в Україну, подружжя з донькою Маргаритою виїхало з Житомира до польського міста Познань. Саме тут Сергій дізнався про професора, який займався пересадкою рогівки у Катовіце. В середині грудня 2022 року українцю провели операцію.

Після кількох днів відпочинку в лікарні Сергія вранці 24 грудня виписали з повним відновленням зору на праве око.

Коли вони з дружиною прямували з лікарні на вокзал, Тамара смикала його, щоб він поспішав, аби не спізнитися на потяг. Але Сергієві, який почав бачити, зараз впадало в очі все.

Коли повз проходила жінка з крихітним пухнастим песиком на повідку, він зупинився на місці. З часів радянської юності він пам’ятав вівчарок, але не знав, що люди тримають мініатюрних собак, схожих на іграшку. Він був зачарований тим, як люди одягнені, будівлями та тим, як виглядали машини у 2022 році. Востаннє, коли він міг бачити, більшість машин були Ладами.

Подружжя встигло сісти на потяг і доїхати до Познані з настанням темряви. У Польщі головне святкування відбувається під час вечері напередодні Різдва, а коли вони повернулися додому, різдвяний стіл уже був накритий, наповнений різноманітними стравами із салатів, риби та м’яса, які приготувала Марта, полька, яка їх гостила у своєму будинку. Також була присутня Маргарита. Сергій подивився на доньку і вперше побачив її.

“Це було різдвяне диво”, — каже він, згадуючи вечерю майже через рік.

Сергій і Тамара досі живуть у Познані. Сергій носить протисонцеві окуляри, вони йому ще потрібні, коли є яскраве світло. Протягом наступних чотирьох годин, раз на годину з короткими перервами, щоб закапати очі, Сергій розповів історію свого життя.

Народився в Житомирі в родині радянського військового, Сергій був спортивною дитиною, у школі займався дзюдо і мріяв стати офіцером.

У 18 років вступив до військового училища. Саме там стався інцидент, який зробив його сліпим, однак Сергій не хотів говорити про це.

Навіть його лікарі так і не з’ясували, що саме сталося. Сергій лише розповів, що залишився без зору унаслідок вибуху. Лівим оком він міг розрізнити зміни світла, а іноді й розмиті тіні. Правим оком не бачив нічого.

Перші роки після поранення були надзвичайно важкими. Сергій був звільнений, і він відчував, ніби всі грандіозні плани, які він будував на своє життя, були вирвані. Для виконання простих завдань йому потрібна була допомога. У нього почалось безсоння та депресивні періоди.

Про це він зараз багато думає, адже тисячі українських воїнів повертаються з передової з важкими пораненнями.

“Їм буде потрібна справді хороша моральна та психологічна підтримка”, — сказав він.

Він зазначив, що від падіння його вберегли батьки. Згодом він почав працювати у спортивній академії в Житомирі, де навчалася Тамара. Їй сподобався той факт, що він не пиячив, і на літньому пікніку пара побалакала. Незабаром вони почали зустрічатися, а вже у 1991 році одружилися.

Місцевий тренер з дзюдо розповів Сергію про Паралімпійське дзюдо і запропонував знову зайнятися дитячим захопленням.

У 1996 році він тренувався зі збірною України з дзюдо і почав їздити на міжнародні змагання, змагаючись у ваговій категорії 66 кг, а потім піднявшись до 73 кг. Він посів четверте місце на Паралімпійських іграх у 2000 і 2004 роках, а у 2008 році завоював бронзу.

Іншим важливим моментом у його кар’єрі стала перемога 2003 року над британським дзюдоїстом Саймоном Джексоном, щоб виграти чемпіонат світу Міжнародної федерації спорту для сліпих у Квебеку.

Дзюдо допомогло Сергію фізично і психологічно впоратися з відсутністю зору. Це навчило його безпечно падати, корисна навичка в його обставинах, а також допомогло подолати почуття вразливості, один із найскладніших наслідків сліпоти.

Сергій знав, що є теоретична можливість операції для відновлення зору, але в Україні її не було. Потім була російська навала. Йому не хотілося виходити з дому, але сирени повітряної тривоги налякали його доньку, і родина вирішила ненадовго помандрувати до Польщі. Це рішення зрештою призвело до того, що Сергію повернули зір.

Рогівка являє собою прозору куполоподібну мембрану, яка захищає решту ока і має бути прозорою, щоб світлові промені могли проникати через неї та потрапляти на сітківку. Якщо рогівка втрачає цю прозорість, людина більше не бачить.

У випадку Сергія тепло та хімічні речовини під час вибуху спричинили велике запалення, на рогівці якого утворився товстий шар кровоносних судин.

“Коли я вперше оглянув його очі, я побачив пару важких завіс”, — розповів професор Едвард Віленгала.

Керівник офтальмологічної клініки Силезького медичного університету Віленгала одразу відчув, що Сергію стане в пригоді імплант бостонської штучної рогівки.

Бостонська рогівка, розроблена в 1960-х роках Класом Дольманом, офтальмологом із Гарвардської медичної школи, була схвалена FDA у США в 1992 році та є альтернативою для пацієнтів, які не піддаються стандартній трансплантації рогівки.

Під час операції використовувався протез рогівки та донорська тканина ока нещодавно померлого.

Після завершення операції Віленгала мав проблеми зі сном, і наступного дня рано вранці він помчав до лікарні, щоб перевірити, як почувається пацієнт. Навіть для людини з довгим стажем відновлення зору людям перебування в кімнаті, коли Сергій вперше побачив свою дружину, було особливим моментом.

Після операції все набуло нового візуального виміру. У травні Сергій і Тамара повернулися на кілька днів до Житомира, щоб відвідати стареньку матір, сина та молодшого брата, який воює в українській армії.

Візит збігся з російськими ракетними обстрілами міста, що зробило його повернення гірким. Але була можливість побачити багатьох старих друзів.

“У своїй голові я уявляв їх, як вони виглядали в дитинстві, але, звісно, зараз вони зовсім не такі. Не думаю, що я б нікого з них упізнав на вулиці”, – каже він.

Інша людина, яку він намагається впізнати, — це він сам. Дивлячись у дзеркало, він бачить обличчя 56-річного чоловіка, що дивиться на нього. Останній раз, коли він бачив себе, це був 19-річний хлопець.

Цього Різдва родина знову зустрінеться з польською господинею Мартою в Познані.

Сергій сподівається, що незабаром його чекає повторна операція, щоб повернути зір і на ліве око.

Тим часом він усе ще знаходить нові речі, якими можна дивуватися. Нещодавно він здійснив коротку поїздку до Сопота, що на польському узбережжі Балтійського моря, і був приголомшений видом моря.

Він плавав в океані Бразилії та Австралії, але не бачив води. І повсякденні відкриття іноді можуть бути такими ж надихаючими, як і піднесені.

“Раніше для мене суп був супом. Борщ був борщ. А зараз я дивлюсь і бачу, як у ньому плаває ця маленька морква! Усе виглядає таким іншим”, – каже він.

Букви