Танковий обстріл, 40 днів реанімації та футбол з легендою: історія захисника Євгена Шваба

Над головною спортивною ареною заходу країни «Ареною-Львів», розноситься гімн України. Велетенський жовто-блакитний прапор розтягнувся на трибунах. Це топ-матч прем’єр-ліги України між донецьким «Шахтарем» і місцевим ФК «Львів». В епіцентрі події — незламний захисник з Житомирщини Євген Шваб. Сьогодні справджується його мрія — зіграти за клуб, за який чоловік вболіває з дитинства. Одягнувши футболку помаранчево-чорних Євген на милицях виходить на поле і робить перший символічний удар у матчі улюбленої команди, розігруючи м’яча. Присутні вибухають оплесками… Про це пишуть «ФАКТИ».

Головна мотивація — син

28-річний Євген Шваб до початку широкомасштабного вторгнення працював у поліції. Коли російські окупаційні війська в лютому минулого року перетнули державний кордон з Україною, чоловік добровольцем вирушив на фронт.

«Для мене 24 лютого почався як звичний день. А потім коли пролунали перші вибухи, почав шукати інформацію, дивитись новини. Вирішивши цивільні питання, одразу пішов у військкомат», — розповідає військовий.

Чоловік зізнається, що головною його мотивацією стати на захист країни, був рідний син.

«Розумієте, в мене дитина росте. І я просто не хотів, щоб ця війна перейшла їй у спадок. І захищати нашу державу всім можливо і потрібно. Так, сподівались, що не буде війни, а вийшло геть навпаки, тому звичайно я був здивований, але що сталося, то сталося. І рішення піти на фронт вийшло само собою. Навіть думати не потрібно було, а йти і захищати», — підкреслює герой.

З призовного пункту Євген був відправлений на місячне навчання до Великобританії.

«У нас були інструктори з Канади, і я потрапив до десантно-штурмових військ. У Великобританії нас навчили базовому поводженню зі зброєю, ми отримали знання з штурму будівель, посадок, окопів. Це дійсно допомогло, — пригадує чоловік. — Британці дуже підтримують нас. Вони чудово ставляться до українців, так само, як і канадці. Я спілкувався з деякими інструкторами, і вони говорять, що була б можливість, вони самі пішли б воювати за Україну. Але у них такі закони, що якщо їм їхати в Україну, то потрібно звільнятися з армії».

Повернувшись до України, Євген у складі 95-ої бригади потрапив на один із самих «гарячих» напрямків фронту — на Луганщину. Військовий запевняє, що не дивлячись на недолугість російської армії, недооцінювати ворога — велика помилка.

«Так там дійсно були люди, які як „м’ясо“, йшли просто на нас. Я не розумію цього. Та ворога недооцінювати не потрібно, тому що я на свої очі бачив, що є спеціалісти, які вміють воювати, у яких є досвід. Але ми все одно сильніші. Духом навіть», — каже Євген.

Вижити після пострілу танка

Війна для добровольця закінчилася в грудні 2022-го року, коли чоловік отримав надважке поранення: просто по позиціях Євгена поцілив танк. Шансів вижити — обмаль. Та військовий все ж врятувався.

«19 грудня 22-го року мій підрозділ виїхав на бойові позиції. І на другий день, 20-го числа, я заступив на чергування на пункт спостереження. Після чергування я прийшов в свій окоп і ліг відпочивати, а три моїх побратими з окопу пішли мене замінити. І через пів години почався масовий обстріл: виїхав ворожий танк, прицільно відкрив вогонь по мені, і з третього разу влучив снарядом прямо до мене в окоп. Мене посікло осколками, відразу паніка почалась. Побратими мене почули, але підбігти швидко не змогли. Потім мені все ж таки наклали турнікет, і почалася евакуація. Та довгий час вийти на безпечні позиції ми не могли, адже обстріл не завершувався ні на секунду. Та наша артилерія дала відсіч, ворог трохи притих, і в цей момент мене і евакуювали», — пригадує десантник.

А далі були госпіталі: Краматорськ, Дніпро, Київ, Львів. 40 днів Євген Шваб провів в реанімації, переніс купу операцій і майже не пам’ятає того часу, бо приходив до тями лише зрідка. Та відчайдушна боротьба за життя завершилася перемогою незламного героя, однак врятувати ногу лікарі були безсилі.

Зіткнувшись з новою реальністю життя без кінцівки, захисник впав у депресію.

«У мене була депресія, я не приховую цього. Та мені дуже допомогла робота психотерапевта. І зараз я розумію, що життя продовжується. Мені надають сили і мотивації мої близькі люди, яких я люблю», — пояснює військовий.

Тепер Євген і сам планує вивчитись на лікаря, щоб допомагати пораненим захисникам України.

«У мене виникла така ідея стати самому психотерапевтом, тому що на фронті з мене користі буде мінімально, а психотерапія — це дуже важлива допомога для поранених. Тим паче, що я сам пройшов через це все і з упевненістю можу підійти до будь-якого пацієнта і сказати: «Я тебе розумію. Я сам там був, я сам це все пережив. Набирайся сил, все залежить від тебе, не падай духом!», — розповідає чоловік.

Шалені емоції

Та поки що військовий опановує власне відновлення і вчиться ходити на протезі. Це вкрай не легко, адже у Євгена, так звана, висока ампутація і немає кукси, на яку можливо було б закріпити протез. Контролювати штучну кінцівку доводиться рухами тазу, що забирає багато сил.

«Коли вже настав час реабілітації, на той момент в мене м’язи були всі атрофовані, навіть руками не міг нічого робити. Я починав з того, що просто сидів по 5 хвилин на ліжку, потім стояв по хвилині, по дві. І так декілька днів. Потім поступово почав пересуватись на милицях по декілька метрів за день. Поступово м’язи почали працювати і зараз я в доволі хорошому фізичному стані і навчаюсь ходити вже на протезі. Та коли я перший раз вдягнув протез, то я навіть не знав, як зробити перший крок. Зараз в мене така стадія, що я боюсь на ньому ходити, адже важко тримати рівновагу але розумію, що треба. Але спеціалісти реабілітологи роблять все можливе, щоб як якнайшвидше навчився ходити сам без зайвої допомоги», — пояснює захисник.

А навесні здійснилася заповітна дитяча мрія Євгена: у матчі «Львів» — «Шахтар» захисник вийшов на поле на милицях і розіграв м’яч у поєдинку.

«Це були шалені емоції, — зізнається військовий. — Я дуже хвилювався перед виходом на поле, адже там на стадіоні були всі мої кумири: починаючи від тренерського штабу, закінчуючи гравцями. Я довгий час слідкував за ними, та навіть не міг подумати, що в мене вийде можливість дивитися і коментувати матч із самим Даріо Срною (легендарний півзахисник „Шахтаря“ — Авт.). Це було дуже чудово. Хвилювання сильне було, але потім, коли сів біля Даріо і ми почали спілкуватися, він виявився хорошою людиною і ми відкрито поговорили про матч, про емоції».

До речі, у тому матчі улюблена команда Євгена виграла, а за підсумками сезону «гірники» стали чемпіонами України.

Свою перемогу одержить і народ України. Десантник в тому не сумнівається.

«Народ наш непереможний, нездоланий, незламний. Ми віримо в перемогу, віримо, що все буде добре в нашій країні і не боїмося йти на ворога, який прийшов на нашу землю. Нас дуже мотивує, що це наша земля», — резюмував військовий.

Дізнатися більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали притулок у країнах ЄС, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити питання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете в спільноті EnableMe.

Світлана Симоненко, спеціально для «ФАКТІВ»