Сталевий і безстрашний: ветеран з Вінниччини, який втратив ноги, возить допомогу воїнам на передову

Під час АТО Віктор врятував життя побратимів, але залишився без ніг. Зараз він возить їм допомогу і підтримує бойовий дух.

Ключові моменти

• Віктор отримав поранення ще у 2017 році на Донеччині
• Пересувається на протезах
• Він щомісяця, як волонтер, їздить на передову

Розвідник Віктор Бернов у рідному селі Зозулинці, Самгородоцької громади уже став легендою. Він безстрашний, щирий і наполегливий, не боїться жодних труднощів. Це про нього можна сміливо сказати – «міцний горішок». Віктор вже як шість років пересувається на обох протезах. Своє поранення наш герой отримав ще у 2017 році на Донеччині. Крикнув: «Всім лягати!» – та ногою відкинув гранату. Не вистачило буквально долі секунди. Віктору вибуховою хвилею відірвало обидві ноги до колін.

Віктор Бернов дав ексклюзивне інтерв’ю кореспонденту Вінниця.info.

На плечах легка камуфляжна накидка, протези кольору хакі. З Віктором зустрілись у парку. Він приїхав самотужки на власній автівці. До слова, він їздить на протезах будь-яким видом транспорту: на тракторі, на комбайні. Каже, ці протези багатофункціональні, витримують сніг, болото, можна й плавати в них.

«Не буду лукавити, відразу було важко звикнути жити без ніг. Пересувався на візку. Потім мені в інституті протезування дали тимчасові протези. Вони були менш функціональні. Я не міг на них далеко ходити. Хотів їхати, сів у своє авто і протезами порвав коробку передач. З педалями теж не міг призвичаїтися. Потім мені поставили нові протези. Вже зараз на них я можу робити все, фактично замінили мені ноги», – говорить Віктор.

Віктор – ветеран АТО. Чоловік записався добровольцем ще у 2017 році. Служив у 131-му окремому розвідувальному батальйоні. Сам за освітою будівельник. Проте, все життя переважно займався сільським господарством, не любить він витрачати час на мрії, каже задумав – виконав.

«Якось до сусіднього села привезли 200-го. Він загинув в донецькому аеропорту. Собаки в селі вили цілий день. Цей чоловік був приблизно мого віку. Після того я вирішив, теж піти добровольцем. Перший раз, коли приїхав на передову лінію фронту, було боязко, вперше побачив броньовану розвідувальну машину, вагою 13,5 тонн. Фактично я пройшов по всій лінії фронту, нас кидали кругом, на різні завдання. Розвідники ніколи не стоять на одному місці. Так трапилося, що вже коли ми поверталися на ротацію нас оточили. Крикнув своїм хлопцям: «Всім лягати!», ногою відкинув гранату. Не вистачило буквально долі секунди. Мені вибуховою хвилею відірвало обидві ноги до колін», – згадує співрозмовник.

Побратими завжди підтримували, чоловіка, приїздили часто до нього в гості. Усміхаючись каже: «іноді цілим взводом». У 2019 Віктор взяв участь у «Іграх нескорених», де здобув перемогу у категорії «атлети на візках». Ветеран АТО передчував, що буде повномасштабне вторгнення Росії. І він був готовий будь-якої миті знову стати в стрій.

Відмова у військкоматі і служба на блокпості

Не чекаючи, ні запрошень, ані повістки, Віктор вже 24 лютого зібрав свої речі, і пішов у військкомат, просився у Козятинську тероборону. В тому бурхливому вирі подій на нього ніхто не звернув уваги. Тоді чоловік взяв кулемет і самовільно пішов охороняти блок-пост у Махнівці.

«Я обладнав собі позицію, дещо переселенці та цивільні допомогли. Там я неофіційно ніс вахту, і так практично понад місяць. Потім, коли у військкоматі зрозуміли, що я самовільно прийшов, попросили піти із тероборони сказали: «дядько, відай зброю». Звісно я рвався в бій, адже я військовий. Вичитав в законі, що в моєму стані із такою інвалідністю можна служити, та закон це дозволяє.

Пройшов медкомісію, яка визнала мене придатним. Прийшов у військкомат, а мене «футболять», оббивав пороги тиждень, а може більше. Однак, не знайшли мені посади. Я хотів бути в лавах ЗСУ, при ділі, бути корисним, – говорить Віктор, і водночас дістає цигарку. Тоді наш керівник спілки ветеранів заохотив мене займатись волонтерством. І я подумав, а чому би й ні. Хлопцям завжди допомога потрібна, навіть часом просто поговорити».

Новий рік зустрічав у Бахмуті

У свою першу волонтерську поїздку Віктор поїхав у Миколаївську область. Каже, майже всі його побратими і командир як і тоді під час АТО, і зараз, в строю, вправно захищають країну. Єдине, що вразило ветерана – це масштаби руйнувань.

«Зараз артилерія «утюжить» хлопців, не дають дихнути. А ще страшно, коли приїжджаєш в ту чи іншу бригаду, а там уже немає тих, з ким раніше спілкувався. Загинули. Я разом із Василем Лопушаном, – це наш керівник спілки ветеранів, організував в рідних краях волонтерський центр. Ми намагаємось щомісяця відвідувати військових на передовій і привозимо, все, що вони просять. Часто бракує домашньої їжі. Десь дійсно забезпечення хороше, а десь раді бачити пряники та тушонки», – мовить волонтер.

Згадує Віктор, що як їхав провідати своїх земляків у Соледар, довелось зустрічати Новий рік у Бахмуті. Ночував під обстрілами у автомобілі. Над головою не вщухали вибухи, але це не зупиняло колишнього розвідника. Він був спокійний і безстрашний.

«Я знав добре Соледар та Бахмут. Однак, зараз міста не впізнати. Довелось поблукати у Бахмуті напередодні Нового року. Щастя, знайшли волонтерський центр, питаємо: «Як проїхати на Соледар?». Нам відповідають: «хлопці, ото як приїхали, там і стійте, або вам прилетить, або ви до орків заїдете». І справді. Доїхали до церкви, я загальмував, дістав спальник і сплю під канонаду окупантів. А вранці прокидаюсь – готово – в атівці всі колеса спущені. Отак зустрів Новий рік. Ще пощастило, тоді були волонтери із Черкас, вони нам допомогли та забрали автомобіль, аби поміняти гуму. Ми відчепили причеп із волонтеркою і поїхали уже на іншій автівці в Соледар. Там розвантажили допомогу, потім приїхали, до церкви, а нашу машину полагодили, ще мастило найшли. Я був шокований. Вже доїжджав додому, а в мене перед очима «дерева падають» – понад 3000 кілометрів за кермом», – каже Віктор.

Віктор Бернов завжди на позитиві, усміхається. Це попри те, що часто в поїздках на фронт його автівка ламалась, їздила «на чесному слові». Доводилось в ремонт вкладати власні кошти із пенсії по інвалідності.

«З пальним мені допомагають місцеві фермери, а також директор Юзефо-Миколаївського заводу. Люди зі сіл готують різні смаколики, печуть солодощі, діти малюють малюнки. Це все я особисто в руки передаю на пряму нашим воїнам. І буду продовжувати допомагати до самої перемоги», – зазначив Віктор.

Спілкувалась Леся Кесарчук, фото редакції та Віктора Бернова