Тільки творчість рятувала його від стресу: як 10-річний херсонець із синдромом Дауна пережив окупацію та обстріли

«Я не знала, як пояснити 10-річній дитині із синдромом Дауна те, що в нашій країні почалася війна. Бачила, як очі Артема наливалися сльозами і здригалося тіло, коли лунали вибухи. Максимально, що могла зробити – пригорнути до себе і завжди бути поряд. Намагалася виглядати позитивно і майже не змінювати розклад його дня, адже тільки у творчості знаходили розраду. Особливим дітям важко поясняти негативне, але тільки всією родиною нам вдавалося триматися», – розповіла голова ГО «Сонячні діти Херсонщини», мати дитини із синдромом Дауна Ірина Ханікова.

Повномасштабне вторгнення та окупація позбавила малих херсонців нормального життя і дітей з інвалідністю тим більш. Вони змушені були забули про свої гуртки, школу і веселий ритм. Понад два місяці у квартирі зі своїми рідними провів і 10-річний Артем Хоменко.

Через постійні вибухи прогулянки містом змінили переховування у підвалах та сон у коридорі. Єдиною розрадою для хлопця стали онлайн-заняття та зустріч зі своїми друзями з громадської організації «Сонячні діти Херсонщини».

Його світ розвалився в один момент

24 лютого родина Ханікових зустрічала вдома, адже це був четвер і, як завжди, купа планів. Звістку про війну херсонцям повідомила подруга. Тоді Ірина Ханікова почула у слухавці лише кілька слів: «Іра, почалася війна». Перше, про що подумала жінка, як вберегти малих дітей і що сказати Артему із синдромом Дауна.

«Я боялася йому зашкодити. Я не знала, як він відреагує, адже ми самі кілька годин були в шоці. Звичайно, перші дні ми займалися облаштуванням первинного укриття, трохи купили їжі і намагалися допомагати іншим людям. Тоді ніхто не думав про розвиток і прогулянки. Для Артема це був шок, він лякався нашого стану. Він намагався зрозуміти, що відбувається, чому батьки такі заклопотані, чому нема його занять, зустрічей з друзями і чому ніхто не приділяє йому багато часу, як раніше. Я розуміла, якщо ми і надалі всі будемо сидіти у телефонах та моніторити новини, якщо постійно думати про жахіття, що трапляються за вікном, то моїй дитині від цього буде не легше. Треба витягувати себе з інформаційної ями і приділяти час дітям», – каже Ірина Ханікова.

Ночівлі у коридорі та переховування в підвалі не оминули родину. Та треба розуміти, дитину з особливими освітніми потребами неможливо змусити піти у підвал чи припинити розмовляти. Накази тут не діють, тільки добро і ласка.

«У перші дні окупації, коли в місті лунали гучні вибухи, то ми спускалися до сховища. І все це обігрували для Артема. Ми казали, що зараз підемо в іншу кімнату, там буде цікаво, будуть мультики. Ми брали із собою ноутбук і казали, що Ксенія із ним дивитиметься ці мультики. Їм буде весело разом. І тоді для нього це не було як стресова ситуація. Також разом із дітьми ми спали у коридорі квартири. Намощували на підлогу матрац, ковдри, подушки, брали ноутбук і знову ж дивилися мультик або я розповідала казку. Мені було лячно, але жодного разу не намагалася його закутати в одяг, надягнути ту шапку чи взуття. Все робила поступово і тільки за необхідністю. Завжди відганяла погані думки і змушувала себе мислити позитивно. Бо розуміла, відповідаю за дітей, особливо за Артема», – розповідає мама дитини з інвалідністю.

Пані Ірина разом зі старшими дітьми ходила на проукраїнські мітинги. Артем залишався вдома з рідними, але після кожного стуку він біг до дверей їх зустрічати і уважно слухав їх історії про всі події, що відбувалися на мітингу. Емоції хлопця видавали – йому складно слухати ці історії і кожен такий вихід – великий страх, що мама більше не повернеться.

«Одного дня ми побачили, що до нашого під’їзду приїхала машина зі знаком Z. Почали метушитися квартирою, ховати деякі документи, чистити телефони, ноутбук. Ми були дуже налякані, а для Артема – подвійний стрес. Він так плакав, бо не розумів, що відбувається у нашій квартирі. Чому ми бігаємо, чому перекладаємо речі, не звертаємо на нього увагу. У нас не було часу, щоб його заспокоювати, щось пояснювати. Вже після того, як ми заспокоїлися самі, то сіли біля нього і почали розповідати історію. Ми казали, що ось приходили до нас погані військові, аби зробити боляче. Але у них це не вийшло, бо ми разом, ми – родина і у нас все буде добре. Довго його обіймала і він потроху заспокоювався. Розказати все повністю я йому не можу, бо він замалий ще. Виходимо із ситуації таким чином», – розповідає голова ГО «Сонячні діти Херсонщини».

Спілкування як порятунок душі

Таких дітей в окупації, як Артем, є сотні. Вони всі позбавлені нормального дитинства і зустрічей один з одним. Батьки довго не думали і вирішили влаштовувати для інклюзивної малечі онлайн-зустрічі. Більше того, вдалося налагодити проведення занять в рамках Інклюзивної театральної студії «Світло в тобі».

«Так, ми разом з керівницею студії продумали заняття, якісь ігри для дітей і склали графік. Вони кілька разів на тиждень зустрічалися і були задоволені. Пам’ятаю перше заняття в умовах окупації. Їх радості не було меж. Ще й наша Ксюня долучалася, допомагала Артему і в квартирі було ну дуже весело. А як вони танцювали, робили зарядку, співали пісні українські. За кілька таких зустрічей наш Артем дуже змінився. Нарешті повернулася його посмішка, запал, він активно нам щось розповідав і виглядав щасливим. Для мене його посмішка – найбільша нагорода. Я постійно переймалася за його моральний стан. Ось так разом вони і рятували один одного від суму і негативу», – додає пані Ірина.

На відстані дітям вдавалося навіть організовувати справжні вистави. А казкових героїв створювали з підручних матеріалів. Це ще більше радості викликало як у Артема, так і в інших дітей з особливими освітніми потребами. Хоча б якийсь позитив у тяжкі часи окупації.

Пекельна евакуація

Ханікови – родина активістів і щирих українців. Тож, коли почали зникати на вулицях громадські активісти та навіть звичайні люди, пані Ірина замислилася над тим, що прийшов час евакуюватися на територію, підконтрольну Україні.

«Ми, як і всі, хотіли забрати всі речі із собою, але реальність така, що було дві валізи. Мені ще пощастило, що старша донька виїхала раніше – і тому Артему я пояснювала, що просто їдемо в гості до Каті. Він був задоволений, збирався, бо сумував за сестрою. Але я пояснювала йому, що треба взяти тільки одну найулюбленішу іграшку, найулюбленіші речі, що у нас нема багато місця. Для Артема це було важко, він метушився, але все ж вдалося переконати його – і валізи спакували більш-менш за необхідністю. Я ніколи не казала йому, що ми не повернемося, або що їдемо надовго. Ми приїхали в гості і обов’язково повернемося до Херсона, до наших друзів, які залишаються в окупації, і проведемо ще не один захід. Ці слова заспокоюють і мене, і моїх дітей»,- пояснює херсонка.

Саму ж евакуацію Ірина і діти згадують неохоче. Вона видалася складною і пекельною. Так, вони одні із тих, що потрапили під обстріли і ледь залишилися живими. Пані Ірина каже, заспокоювала дітей, як тільки могла:

«Артем – це моя відповідальність. Це цінніше за моє життя. Коли ми виїжджали, а у квітні єдиний напрямок був через Снігурівку, то потрапили під обстріли. Ми дві з половиною години бачили, як летіли ракети, вибухало щось у полі. Мої Ксенія і Артем бачили це все через вікно, тож налякалися вони сильно. Як вони плакали від страху. Я притискала їх до себе, обіймала, намагалася заспокоїти. Коли нас все ж таки випустили і ми опинилися на підконтрольній території, то Артем вискочив з авто і почав потискати руки українським військовим. Він співав їм український гімн. Ми так сміялися, настільки наш хлопець ожив. І для цього треба було лише побачити наших військових з українським прапором. Таку поїздку ми запам’ятаємо надовго».

Наразі родина Ханікових знаходиться у Вінниці. Дітей вдалося влаштувати у навчальні заклади. Артем здобуває освіту в онлайн-форматі. І постійно згадує херсонську школу, херсонську малечу і рідний дім.

«Я розумію, що мої діти сумують за рідним Херсоном, бо сама сумую. Тут все здається таким чужим. Але мусимо пережити період війни поки у Вінниці, адже вижити в окупації тяжко, враховуючи ще й дитину з особливими потребами. Я хочу, щоб мої діти не сиділи весь час у підвалах, не спали у коридорах. Вони мають право на дозвілля, ігри, прогулянки, навчання. Весь час намагаюсь надолужити те втрачене в окупації. Ми віримо, що над Херсоном майорітиме український прапор, і як трохи буде зрозуміла ситуація, повернемось. У нас із друзями є ще стільки планів, то маємо їх реалізувати і тільки в Херсоні», – запевняє Ірина Ханікова.

Автор: команда «Херсон плюс»

ТРК “Херсон Плюс”