Історії трьох бійців – учасників “Ігор нескорених”, які попри отримані на війні травми і захворювання здобувають нагороди у спорті
фото: Діана Кормухіна (3)
Війна й досі змінює долі наших хлопців, змушує їх пережити і побачити те, що раніше вони й уявити не могли. Там, на сході, чимало бійців вперше відчувають страх, біль, втрату… Важко й уявити, як тяжко їм згодом повернутися до звичного життя, не впасти духом через отримані на війні розчарування, травми та захворювання.
Як їм це вдається? На це запитання спробували відповісти бійці Роман Панченко, Сергій Калитюк та Сергій Шимчак. Їхні історії справді вражають! Попри отримані на війні травми і захворювання, нині вони є учасниками і переможцями міжнародних спортивних змагань “Ігри нескорених” та власним прикладом доводять, що життя після війни триває. Що ж надихає хлопців, де вони знаходять підтримку і сили рухатись вперед – про це “Пошта” пише далі.
Снайперський обстріл, госпіталь і побратим на все життя
Роман Панченко одним з перших відправився на Донбас навесні 2014-го. Тоді йому було лишень 19 років, і в такому юному віці хлопець уже відчув, що таке справжня війна… У червні 2014-го Роман був важко поранений внаслідок обстрілів з автоматів та гранатометів. Сьогодні він пересувається на інвалідному візку, а у його хребті – титанові пластини.
“Війна змінює кожного! Навіть мої рідні, яких війна торкнулась лише через мене, змінились. Кожен змінюється по-різному: хтось у кращий бік, а хтось у гірший. У будь-якому випадку, побачивши війну на власні очі, людина уже ніколи не зможе повернутись до свого попереднього життя”, – переконаний Роман Панченко.
Спершу хлопець обороняв український кордон на сході України, а невдовзі – у районі Слов’янська, Краматорська і Червоного Лиману. Роман відзначений орденом “За мужність” III ступеня.
“Мені знадобилося півроку, щоб після поранення вибратись з депресії. Хоч, мабуть, мені було трішки легше, аніж іншим хлопцям. Бо у госпіталь я потрапив зі своїм побратимом Сергієм Калитюком. Разом нам було легше прийти до тями. Ми з Сергієм разом потрапили у госпіталь після одного бою. Вважаю, що нам ще повезло, бо змогли підтримати один одного. Ми не страждали і не плакали, а лише час до час наша агресія брала верх над нами. Згодом це минуло”, – розповідає Роман.
З його слів, лише людина, яка пройшла схожий шлях, може по-справжньому зрозуміти і підтримати.
“Якби не місцеві жителі, то ми б пухли з голоду”
Потрапивши на схід, життя Сергія Калитюка кардинально змінилося. Тоді йому був 21 рік, і він уже не з розповідей знав, що таке війна. Сергій кілька місяців мужньо оберігав український кордон, а у червні 2014-го разом із Романом Панченком потрапив під снайперський обстріл біля Червоного Лиману. Першу кулю отримав у голову, ще чотири – у спину. Нині Сергій теж пересувається на інвалідному візку.
“У 2014-ому держава ще не забезпечувала армію так, як сьогодні. Тоді ще не було стільки волонтерів. Якби не місцеві жителі, то ми б пухли з голоду. Коли їхали колоною через якісь села, то люди завжди закидали нам на машини воду, продукти, закрутки. Щоправда, згодом почали з’являтись засланці, які підсовували отруєні продукти”, – каже Сергій Калитюк.
Хлопець є кавалером ордену “За мужність” III ступеня. Сергій визнаний найсильнішим лучником серед професіоналів у національному відборі до складу збірної команди України на участь у “Іграх нескорених – 2018”. Попри біль, він щотижня тренується стріляти із лука.
“У хлопців на сході сьогодні позитивні настрої. Вони досі налаштовані на перемогу, хоч насправді у 2014-ому все було більш зрозуміло, аніж зараз. Тоді наші війська наступали. До слова, якраз у одному з таких боїв я й отримав травму. Сьогодні ж наші війська просто стоять на своїх позиціях, скільки це ще триматиме – невідомо. Хлопці, які нині обороняють Україну, кажуть, що насправді морально важко там бути, бо вони не відчувають себе потрібними, не розуміють для чого це все. А хлопці, які прийшли на війну ще у 2014-ому, сьогодні або травмовані, або покинули службу, бо просто розчарувались”, – розповідає Сергій.
З його слів, очевидно, що війна вигідна нашій владі. Тому вона досі триває, і невідомо коли закінчиться.
У хлопців є пенсійне забезпечення від держави, на яке “можна лише виживати”, кажуть вони. “Цих грошей справді бракує. На їжу, звісно, вистачає. Однак для хлопця це копійки. Тож намагаємось підробляти”, – розповідає Сергій Калитюк.
фото: Олег Огородник
Рідкісне захворювання, одержане на фронті
Коли Сергій Шимчак сказав дружині, що їде на схід, то вона позитивно до цього поставилась. Тоді йому уже виповнилось 40. Щоправда, він збрехав, що його призвали. Коли ж під’їхав автобус, на якому було написано “добровольчий батальйон”, а разом з Сергієм у підрозділ потрапив його кум і хороший товариш, то дружина, звісно, про все здогадалась.
“Пригадую, у 2014-ому на Донбасі навіть знайшли сім’ю, у якої на подвір’ї висів жовто-блакитний та червоно-чорний прапори, а поряд на паркані було написано: “Геть радянську гидоту!”. Дуже мені це запам’яталось. Відтоді за водою їздили лише до цього господаря. Загалом місцеві дуже підтримували нас і харчами, і морально. Особливо на початках, коли держава ніяк не забезпечувала армію. У 2015-ому ситуація уже покращилась. Інколи їжі навозили стільки, що ми ще й розвозили її у дитячі садки неподалік. Війна уже триває не перший рік. Досі нічого не зрозуміло. Люди стали байдужими до війни, і їх можна зрозуміти. Якщо у 2014-2015 роках люди радо допомагали армії, то сьогодні такого уже немає”, – розповідає Сергій Шимчак.
Сергій є учасником АТО у 2014-2015 роках, ветеран Збройних сил України. На війні він отримав рідкісне захворювання – Гієна-Барре (власний імунітет сприймає тіло, як чуже, і починає його знищувати). До слова, у 98% таке захворювання трапляється лише у військових.
“Якщо викоренити совок з вищестоящого командування, то вже за п’ять років побачимо явні зміни в українській армії. А поки що, на жаль, армію змінюють лише ззовні, а всередині все залишається. Тобто поки у армії буде совдепія, до тих пір нічого не зміниться”, – каже Сергій Шимчак.
З його слів, у європейських країнах зовсім інше ставлення до ветеранів війни. Там ветеранів війни держава повністю забезпечує, про них дбають. Там психологи вміють розмовляти з тими, хто бачив війну, смерті.
Спорт як вид реабілітації після війни
Важливо популяризувати спорт, як один з видів реабілітації для хлопців, що повернулися зі сходу, розповідає Сергій Шимчак.
“Хлопців потрібно зайняти чимось, щоб вони не зациклювались на собі, на своїх проблемах. Спорт – чудова можливість! Це і для здоров’я корисно, і ще й вчить чогось нового”, – каже чоловік.
Романа Панченко і Сергія Калитюка одразу з госпіталю відправили на тренування, щоб відволікти їх. “Настільним тенісом я почав займатися ще у госпіталі. І це мене справді витягнуло з того паршивого стану. Я почав чіплятись за спорт, як за порятунок. Коли вийшов з госпіталю, то спершу тренувався у Жовкві, а потім уже знайшов тренера у Львові. Тоді і з’явились нові можливості. Якщо б я не рухався, я не знаю що б зі мною було. Зараз я б не був тим, ким я є”, – каже Сергій Калитюк.
Спорт – це як альтернатива проведенню свого дозвілля. Безперечно, спорт допомагає відволіктися від проблем, певен Роман Панченко. “Хоч, звісно, необов’язково займатись саме спортом, щоб відволіктись. Кожен має визначити, що йому приносить задоволення, і займатись цим. Я обрав саме спорт, бо мені це подобається. Однак мені важливо, щоб це не було примусовим заняттям. Тобто я тренуюсь лише тоді, коли хочу. А загалом бачу себе у зовсім іншій сфері”, – каже Роман.
З його слів, головне мати бажання, тоді знайдуться можливості реалізувати себе у різних сферах.
Про участь у “Іграх нескорених”
Invictus Games (з англ. – Ігри нескорених) – міжнародні спортивні змагання серед військовослужбовців та ветеранів, що зазнали травм, поранень або захворювань під час або внаслідок виконання службового обов’язку. Історії українських нескорених доводять на весь світ, що незламність і віра у власні сили здатні побороти будь-які перешкоди.
Роман Панченко у 2017-ому на “Іграх нескорених” здобув золоту медаль зі стрільби з лука.
“Як здобув перемогу, то не одразу зрозумів, що трапилось. Усвідомлення того, що це справді моя перемога прийшло лише за півроку. На самих змаганнях у Торонто було по-різному. Було і важко, щось не виходило і не розумів, чому це не виходить. Потім прийшло усвідомлення того, скільки часу і сил в це вклав, скільки людей в тебе вірить, підтримує. Тоді зрозумів, що так багато було зроблено не для того, щоб просто скласти руки”, – розповідає Роман.
Сергій Шимчак виборов “золото” в командних змаганнях зі стрільби з лука на “Іграх нескорених” у 2018-ому.
“На змаганнях у Сіднеї українська діаспора таки прийшла підтримати. Було приємною. Також на змаганнях до мене підходили інші учасники, запитували про ситуацію в Україні. Помітив, що вони цікавляться ситуацією на сході більше, аніж деякі українці. Жодної агресії зі сторони інших учасників до української збірної не було. Проте, коли з’ясувалось, що Україна має бути у фіналі, то інші країни почали прискіпуватись, доколупуватись до нас. Навіть судді, організатори почали висувати претензії, що ми нечесно змагаємось. Потріпали нам, звісно, нерви, але нічого не знайшли, бо ми справді дотримувались усіх правил”, – розповідає Сергій Шимчак.
Нині чоловік мріє попасти у Паралімпійську збірну України. “А чому б ні? Мені подобається стріляти з луку. Хотілося б ще й заробляти цим на життя. На жаль, людям рідко вдається, щоб праця приносила ще й задоволення. Надалі я б хотів реалізувати себе у спорті”, – каже Сергій Шимчак.
фото: Діана Кормухіна (3)
фото: Олег Огородник
