Заручник щільного артилерійського вогню

35-річному Андрію Дашкевичу з Чернівців ампутували ногу після тяжкого поранення на полі бою під Бахмутом. Нині він лікується в Івано-Франківській ОКЛ і вже третій місяць страждає від фантомного болю, який відчуває постійно. Серед його найближчих прагнень – стати на ноги й отримати якісний протез.

Чоловік пішов на війну добровольцем 24 лютого 2022 року. Спочатку було навчання, оскільки військового досвіду не мав, в армії не служив. Потім брав участь у звільненні Харківської області, а відтак воював на Донеччині аж до поранення.

Турнікетний синдром

Поранення Андрій Дашкевич отримав 15 липня 2023 року під час виконання бойового завдання на околиці Бахмута. Потрібно було висунутися на зазначені рубежі, зайняти кругову оборону і чекати вказівок. Але пішло не зовсім так, як задумувалося.

“По дорозі пройшли, лісосмугами просунулися, вийшли на зазначені рубежі, а там нас ворожі дрони засікли і все. Внаслідок вогню їхньої артилерії, танків і ПТУРів ми зазнали втрат, – розповідає він. – Неподалік від нас розірвалася артилерійська міна, нас посікло осколками. Швидко перетягуємося турнікетами і робимо все, що нас учили робити для того, щоб вижити. Це задача непроста, коли працює артилерія й уламками січе навколо все: дерева, машини, не залишає шансів нікому…”.

У такій ситуації не завжди вдається евакуювати поранених і забрати тіла загиблих. Через дуже щільний артилерійський обстріл не могли вчасно прийти на поміч і Андрію. Він знаходився на полі бою, стікаючи кров’ю, майже добу. У результаті – турнікетний синдром й ампутація ноги…

“Накладений турнікет треба попускати через півтори-дві години, щоби відновити кровопостачання до кінцівки, – пояснює військовий. – Але це неможливо, коли з тебе тече кров звідусіль і ти не розумієш, скільки її витікає за годину. Раптом попустиш і заснеш зараз…”.

Усвідомлення того, що він втратить ногу, було ще на полі бою. Ба більше, чоловік вже і не думав, що покине це поле живим. Але побратими за ним таки прийшли, коли минуло зо дві з половиною години від часу поранення. І це Андрія дуже зворушило, адже “в той час там не було місця для живого створіння, настільки був щільний вогонь артилерії”.

Однак, евакуювати пораненого не вдалося. Коли хлопці почали його нести, їх вів ворожий дрон і била арта. Пронесли зо 4 км по пересіченій місцевості, через завали різні, і впали без сил під деревами. Чергові вибухи поряд – і зазнали поранень майже всі. Вже була потрібна евакуація тим, хто евакуйовував. Тому з першої спроби Андрія винести не вдалося. А лише на світанку наступного дня, годин через двадцять…

На гойдалці смерті

Що Андрій відчував і про що думав, коли майже добу тяжко поранений стікав кров’ю на полі бою: “Спочатку думав: ось-ось побачу Бога. Не було ні страху, ні розпачу, ні жалю… Ні за цим життям, ні за рідними, ні за сином, ні за дружиною… Просто я бачив побратимів, які затихли в мене на очах, і думав, що зараз і моя черга настане. Мене або приб’є деревом, які косила арта, або доб’є уламком. Я просто молився, щоби Господь мені пробачив гріхи мої, щоб я не потрапив у пекло і моя душа вічність не відчувала такі муки, як ті спрага і біль, які відчував я на той момент”.

Потім, коли побачив хлопців, що йшли на допомогу, чоловік подумав, що, можливо, ще не буде помирати. Але, коли в ході евакуації, його поранило ще раз, залетіло збоку під ребра, думка про смерть повернулася.

“Подумав, що зараз помру, почну задихатися, бо, скоріше за все, пробиті легені. Але почав нащупувати пальцями рану і вони не провалилися в легені. Зрозумів, що немає наскрізь дірки. Мені просто поламало ребра і ними пробило легені. Дихати було важко, але я не задихався. З часом, правда, ставало все гірше й гірше…”, – згадує Дашкевич.

Над ним весь час літали дрони, а коли стемніло піднялися дрони з тепловізорами, але, він гадає, що не дуже сильно світився, бо втратив багато крові і не був сильно теплий. Підсунувся під дерево, забився під кущ, прикрився шоломом і разом з побратимом з евакуаційної групи, який залишився з ним про всяк випадок, перебули так цілу ніч. А під ранок прибула ще одна група, яка й евакуювала його.

Пораненого винесли до точки евакуації, зразу посадили в евакуаційний пікап і помчали на стабілізаційний пункт… А там констатували, що кінцівка вже відмерла й потрібна ампутація. Плюс пробиті легені та ще цілий набір ушкоджень на додачу. Але, слава Богу, лишився живий…

Фантомний біль

Зі стабілізаційного пункту Андрія доправили у госпіталь в Дніпро, де він пролежав зо два тижні, а потім перевезли в Івано-Франківськ, у відділення судинної хірургії обласної клінічної лікарні.

У Дніпрі чоловікові ампутували ногу, і перші дні він був на важких знеболюючих та під системами, переважно відключався, спав… До ампутованої ноги був підключений ВАК-апарат для вакуумної терапії ран, а з пробитих легенів – виведені дренажні трубки… Тож близько трьох тижнів пацієнт був лежачий. У Франківську, в торакальному відділенні ОКЛ йому зробили ще одну, повторну операцію на легенях, і вже коли після неї дренажні трубки зняли, він почав підводитись і пробувати ходити на милицях.

Найбільше йому тепер докучає фантомний біль, який на його переконання, є поголовно у всіх з ампутованими кінцівками. “Конкретно я постійно відчуваю фантомний біль. Вже пішов третій місяць після поранення, а фантомний біль досить яскраво відчувається. Коли яскравіше, а коли приглушеніше. Допомагає з цим боротися психотропний препарат “Прегабалін” – протисудомний, протиепілептичний засіб, який застосовується від нервових болів. Він знімає цей біль, але є певний період, протягом якого його можна приймати. Тобто, це – не панацея… Чув, що зараз уже методом оперативного втручання видаляють ці нервові закінчення – невроми і, таким чином, борються з фантомними болями. Але чи в цій лікарні застосовують такі методи – не знаю”, – розповідає Андрій.

Фантомний біль, за його словами, відчувається абсолютно так само, як реальний. В основному з’являється він у підошві тієї ноги, якої немає, і проявляється по-різному. Буває так, ніби струм під’єднаний до стопи, буває, ніби саморізи закручуються чи цвяхи забиваються в стопу, або ж вона стягується дротом…

“Він настільки реальний, що прямо в мозок б’є, – ділиться відчуттями Андрій. – З ним дуже важко боротися. Коли я приймав звичайні обезболюючі, біль посилювався у 3-5 разів, до нестерпного. Коли мені проводили якісь корекції, реампутації і зріз ноги знову починав боліти, треба було приймати знеболюючі звичайні. І тоді безпосередньо рана затерпала, переставала боліти, а підошва ноги, якої нема, “виростала” заново, чітко “з’являлася” і відчувався нестерпний біль. Чому так – не знаю. Тільки такими засобами, як “Прегабалін”, болісні відчуття зменшуються. Але не повністю. Вони падають на 20-30%, і вже тоді можна заснути”.

Чоловік каже, що під вечір і вночі фантомний біль відчувається найсильніше, а під ранок відпускає. Годинку-півтори буває затишшя, а потім знову. Для боротьби з ним також застосовуються психологічні прийоми: дзеркальна терапія і робота над свідомістю. Щоб мозок усвідомив, що ноги нема, потрібно постійно над цим працювати. Один з методів – це синхронно ворушити обома ногами, дивитися на ампутовану ногу і собі “забивати” в голову, що її нема. Щоби мозок не посилав сигнал нервовій системі, що в неї там якась проблема. І коли мозок повністю усвідомить, що ноги немає і боліти нема чому, тоді болі зменшуються або взагалі припиняються.

“У мене є розуміння, що вже все – нога ампутована, – говорить Андрій. – Але, буває, щось робиш і, коли втрачаєш баланс, похитнешся назад, то ще хочеш стати на цю ногу, опертися. Здається ще, що вона є, не можеш до кінця усвідомити, що в тебе вже немає ноги. Пару тижнів тому так було. Чуть не впав, але схопився за ліжко. Відчуття досить неприємне. Навіть з моральної точки зору. Такий трошки сум прийшов: блін, нема ноги, а так хотілося на неї стати…”.

Фантомний біль

Андрій Дашкевич – патріот і християнин. Вважає, що українському суспільству, переважній його частині, слід дотримуватися Десяти заповідей і тоді ми здолаємо ворога.

Не виключає, що нинішня страшна війна сталася через те, що свого часу ми зробили щось не так: “У 1991 році нам безкровно подарувалася незалежність. А велика частина з нас почала і далі добровільно сунути голову в те московське ярмо. Не оцінили цього дару Божого – незалежності! Бо всі кажуть, що незалежність дається кров’ю. Вона не дарується, а береться силою. А ми отримали її, як дар Божий. Але ми знехтували цим даром і не відмежувалися тоді конкретно від споконвічного ворога – Московії.

Потім був 2014 рік. Почалася війна, почалося вторгнення. Багато людей загинуло. Багато хлопців загинуло. Тоді взагалі жахлива була ситуація. Ні армії, ні зброї – нічого. Хлопці йшли захищати Україну мало що не в тапочках. Але на той час вони зупинили цього монстра. Проте багато наших громадян цього не оцінили. Продовжили дивитися російські фільми, слухати російську музику, популяризувати їхню культуру…”.

На його погляд, ситуація наразі змінюється. Відбувся ріст української музичної сфери, кінематографу, українських перекладів фільмів і мультфільмів, йде прогрес у цьому напрямку. Дуже багато російськомовних людей зараз принципово перейшли на українську, і це надзвичайно важливо, адже “мова – це і є те, що робить Україну державою”.

Чоловік мріє виховати сина достойною людиною і християнином, й прожити так життя, щоб навіть не зібравши якихось статків, залишитись у добрих спогадах людей, прожити життя так, щоб не соромно було. Наріжний камінь цього, як бачиться, вже закладений…

«Сталеві духом»