«Я осліп офіцером, начальником ДАЇ. А до незрячого заступника директора заводу УТОС йшов 14 років…»

«Я осліп офіцером, начальником ДАЇ. А до незрячого заступника директора заводу УТОС йшов 14 років…». костянтин ільницький, утос, незрячий, сліпий, травма, person, outdoor, smile, human face, water, clothing. Skeeter Davis et al. that are standing in the water

«Я осліп офіцером, начальником ДАЇ. А до незрячого заступника директора заводу УТОС йшов 14 років…». костянтин ільницький, утос, незрячий, сліпий, травма

Як вижити у цьому безумному світі? Де знайти сили, щоб поставити на ноги дітей? Що робити, щоб не впасти в хандру, коли 5 років йде безпросвітна війна?..

Напевно, зараз це хвилює кожного із нас. Як приклад – сьогодні у нас співбесідник – унікальна людина Костянтин Ільницький. Вперше відверто чоловік, який у 25 років був зрячим і уже капітаном міліції та начальником ДАЇ, а після нещасного випадку повністю осліп — дає відверте інтерв’ю «33-му».

– Я був, як-то кажуть, «баловнем судьби». Сам – корінний жмеринчанин. Закінчивши школу, вступив у Академію внутрішніх справ (філіал у Івано-Франківську). Став офіцером і встиг пропрацювати у Погребищі, Жмеринці. У 26 років вже був капітаном і очолював відділ ДАЇ у Вінниці. Мав машину і квартиру. І тут раптом – нещасний випадок у рідній Жмеринці на вихідні. В очі потрапило скло від розбитих дверей у будинку культури…

Далі – довге і безнадійне лікування… Я мав дружину, і ми виховували доньку. Але дізнавшись, що я осліп назавжди, дружина зі мною розлучилась…

– Це тому, що дізналась, що ви назавжди осліпли?

– Я її не виную, — підкреслює Костянтин. — Бо поставте себе на її місце. Вона дружина начальника ДАЇ, офіцера з перспективою, автомобілем, забезпечена житлом і всім іншим. І раптом я – сліпий інвалід, із яким жити все життя. Вона, напевно, до такого не була готова.

– Зрозуміло, що поряд були батьки, брат та сестра. Які не зрадили.

– Ми лікувались в Одесі. І батьки навіть їздили до монаха, щоб запитати поради, як мені сказати про діагноз, що я повністю осліп назавжди. Він тоді мудро зауважив: але ж це безповоротно! Тому не бійтесь і кажіть.

Ви ж розумієте, що у тому, зрячому житті я мав багато друзів і приятелів. Всі телефонували, просили вирішити питання. Та і мені здавалось, що попереду маса перспектив. Мушу зізнатись, що я особливо любив як керівник ДАЇ ставити на місце мажорів… Ось вони і включали зв’язки…. Але я намагався завжди бути справедливим.

– Що вам допомогло вистояти? Чи відчували ви якісь таємні знаки, передчуття лиха?

– Я з віруючої родини, але до того, як осліп, як-то кажуть, вірив так: «як тривога — то до Бога».

Але після травми переконаний, що саме Бог допоміг мені розпочати вже таке – незряче життя, не впасти у відчай…

Саме у Браїлівському монастирі я зустрів свою другу дружину. Ми як незнайомі люди приїхали туди на службу, і вона допомогла мені пройти туди…

Ось так, як взяла мене моя Наташа за руку – так і йдемо по життю в прямому значенні цього слова 14 років.

Десь за місяць до цього рокового дня я йшов центром Вінниці, переходив дорогу по Першотравневій. І раптом мене схопив за плечі кремезний сліпий чоловік із сивою бородою і палкою… Мені стало якось аж моторошно…

– Батьки другої дружини не були проти того, що вона пов’язує життя з вами, вже сліпим?

– Скажу чесно, спочатку категорично проти був її батько. І його також можна зрозуміти: вона молода, здорова дівчина, тому багато хто на його місці запитав би: тобі що, зрячих мало? Але все минулось…

– Я бачила, як ви йдете під руку із вашим сином. Він так впевнено вас веде…

– Так, це мій Давид. Із Наталею ми маємо 2-х дітей. Сина і доньку. А ще зараз зі мною живе донька від першого шлюбу. І це було її рішення.

Я пригадую, як я стояв на колінах і щоденно просив у Бога послати мені сина:

– Господи, ти ж бачиш, що я сліпий. Що моїй родині потрібен саме чоловік, щоб він став моїми очима і опорою. Щоб на нього могли покластись я і мої дівчата…

І Бог послав мені сина Давида. А потім ще донечку.

– Ви чемпіон України з боротьби, маєте інші численні нагороди.

– Ще зрячим я займався спортом. Але це було на любительському рівні. А тут від малорухливого життя я почав швидко поправлятись. Вже набрав 130 кг. Куди далі? Тому попросив друзів принести мені гантелі. Почав качатись. Далі – вже пішов на килим. Вірніше, згадав, як цим займався раніше.

І ось так я почав ставати професійним спортсменом. Мене помітили, підтримали.

Дуже дякую директору Геннадію Удовику, який забрав мене на завод УТОСу.

Два роки ми вже проживаємо із родиною у Вінниці. Переїхали із Жмеринки. Я працюю на підприємстві УТОС заступником директора із соціальних питань. Дружина тут же — економістом. Діти навчаються у школі. Син пішов по моїх стопах – борець. А донька – гімнастка.

– А як діти сприймають те, що у них батько незрячий?

– Ви ж розумієте, що у незнайомих місцях їм доводиться тримати мене під руку і водити! Тому, я так відчуваю, що менші звикли до цього з дитинства. Сприймають це нормально. Намагаються чим можуть допомогти. А ось донька старша – здається, трішки комплексує перед іншими. Напевно, тому, що знала мене іншим – зрячим.

– А чому так сталось, що ваша перша дружина вас покинула після отриманої травми, а тепер віддала вам ще і третю дитину?

– Моя старша донька навчалась у ліцеї у Києві при поліцейській академії. Вона пішла туди як донька офіцера-інваліда внутрішніх справ. Такий маю статус. Але після закінчення не здала тести. Тому переїхала до мене і навчається у Вінниці. Сподіваюсь, що туди вона все-таки вступить.

– А ви маєте квартиру у Вінниці?

– Поки що дві кімнати у гуртожитку УТОСу. Але ми просимо владу дати нам поряд із нашим підприємством ділянку, щоб побудувати там будинок. Бо таких, як я, у нашому товаристві УТОС чимало.

– Ви опікаєте таких же незрячих. Які найбільші проблеми у вас?

– Зрозуміло, що житло…. Мені легше, я бачив хоч колись цей світ, можу уявляти, а вони ж народились незрячими. І те, що бачите ви щомиті, навіть не уявляють. Але у нас є цілі сім’ї такі – батько, мати і діти – всі незрячі. Це у мене – нещасний випадок, а там генетика. Але пристосувались до життя. Їсти варять, обходять себе, ходять по заводу, збирають деталі. Ми виготовляємо 5 видів продукції – від насосів до обігрівачів.

Ось я також – спокійно ходжу підприємством.. Вже кожен метр вивчив… А ще я допомагаю дружині на кухні. Наприклад, чищу рибу. Навчився. Відчуваю луску пальцями…

– Ви жодного разу не бачили свою дружину і дітей? Якими уявляєте їх?

– Зрозуміло, що найкращими, моїми! Але вони мені часто сняться. Не знаю, може, це мені Господь дає можливість саме так побачити їх. Бо про інше я навіть мріяти не можу.

Я хочу наголосити: я щасливий. І не вважаю себе обділеним ні у чому. Такою була воля Божа. Кого любить – саме того він випробовує!

– Що ви хочете побажати народу України і своїй родині в Новому році?

– Кращого життя. І вибрати такого Президента, який зможе вивести Україну на вірний шлях. Господь вже знає, хто ним стане. А ми ще маємо пройти вибори. Тому прошу земляків вірити серцем і душею, вони підкажуть…

Наш співбесідник був з нами максимально щирим, не уникав незручних запитань, і ми ставили йому їх, бо знали – він сильніший за багатьох зрячих. І може навчити їх жити.

І коли вам важко – просто згадайте цю розмову… І просто уявіть, як жити батькові, який жодного разу не бачив дружину і дітей… І який став чемпіоном України та успішним керівником. Який бачив світ «мажорів», а тепер 14 років живе у темноті. З найвищим рівнем. Навіть день і ніч не розрізняючи…

У нього і зараз у кабінеті гантелі….Бо силу духу потрібно «підкачувати» щоденно…

Йому 40 років, він щасливий, ставить перед собою великі плани. Він громадський діяч і відома у Вінниці людина. А все тому, що поряд такий надійний тил – дружина Наталя та діти. І спробуйте заперечити, що на таких людях земля тримається! А ще хочу попросити усіх на сайті написати йому, зателефонувати чи при зустрічі сказати, що його дружина дуже красива, у нього красиві і виховані діти. І вони разом із Костянтином дуже красива сім’я – зовні і душею. Бо це дійсно так.

Тетяна Редько

“33-й НОВИНИ”

Напишіть відгук