З особливою надією для особливих дітей

Кажуть, що надія ніколи не буває марною, а дивитися з вірою вперед потрібно навіть тоді, коли, здається, вироку долі вже не змінити. Це правило добре відоме тим батькам, чиїм дітям було поставлено діагноз ДЦП.

Але сам на сам із хворобою й відчаєм боротися за майбутнє таким людям буває вкрай важко. Для підтримки таких сімей і створюються спеціалізовані відділення соціально-медичної реабілітації дітей, хворих на ДЦП, на базі яких працюють і групи денного перебування діток, котрих за станом здоров’я не беруть до дитячих садків чи шкіл.

Підтримка заради сім’ї

Історії цих родин дуже схожі, попри те, що батьки бувають різного віку, професій і достатку. Зазвичай усе починається з любові та прагнення мати дитину. Вагітність жінки сприймається як свято, потім триває період очікування такого бажаного малюка, мрій про те, ким він стане в майбутньому, як тішитиме своїх батьків… Й ось пологи, іноді передчасні, але ж за сучасної медицини такі дітки добре виходжуються. Вітання родичів, квіти, не змовкає телефон. А лікарі кажуть: «З дитиною не все гаразд. Готуйтеся…».

За деякий час радісний настрій молодих батьків змінюється на смуток, а потім, коли чують діагноз «дитячий церебральний параліч», – на розпач, який зростатиме з часом, адже, що старшою ставатиме дитина, то більше вона відрізнятиметься від однолітків.

А далі батьки дітей з особливими потребами стають особливими батьками. Часто мати залишається з хворим сином чи донькою сама в чотирьох стінах. Дехто замикається в собі, але найстрашніше, коли не вистачає сил боротися та здолати думки про те, що краще б цієї дитини, яка світ зав’язала, не було, і батьки відмовляються від неї…

Передбачити чи запобігти ДЦП на сто відсотків сьогодні не може ніхто, і малюки з патологією кори головного мозку народжуються в усьому світі. Завданням держави для підтримання таких дітей та їхніх батьків повинне бути максимальне піклування про них. Відповідно до нових соціальних ініціатив Президента «Діти – майбутнє України», протягом 2013-2014 років планується забезпечити до 80 тисяч дітей з особливими потребами необхідними засобами реабілітації, самообслуговування та догляду. Крім того, для поліпшення умов виховання дітей-інвалідів у сім’ї передбачене створення мережі центрів денного перебування, аби батьки могли на кілька годин або й увесь день залишати своїх діток під професійним наглядом.

Зоряне небо як ліки

У Києві відділення соціально-медичної реабілітації дітей, хворих на ДЦП, існують уже в усіх десяти районах міста. «Вечірка» завітала до такого відділення у Дніпровському районі, заснованого ще 2009 року.

– На базі нашого територіального центру працюють відділення денного перебування дітей, хворих на ДЦП, та відділення ранньої реабілітації, – розповідає завідувачка відділення Діна Пархоменко. – На сьогодні в нас налічується 31 дитина віком від 2 до 17 років, що направлені до нас дільничними лікарями та пройшли відповідну комісію. Кожна дитина навчається за індивідуальною програмою, розробленою спеціалістами, абсолютно безкоштовно.

Усі кімнати відділення мають особливе реабілітаційне призначення та спеціальне обладнання, хоча зовні вони й схожі на ігрові – настільки тут усе яскраве та цікаве для дітей. Лабіринти, гірки, іграшки розвивають моторику та вчать розрізняти кольори. Сухий басейн з різнобарвними кульками, де діти обожнюють гратися, – це також своєрідна тактильна процедура. Є у відділенні спеціальна сенсорна кімната, де в темряві світяться зоряне небо та світлова гармата – так за допомогою світлових подразників стимулюється робота головного мозку. Дитячі автомобілі для найменших вихованців також непрості, вони призначені для виробляння опорної форми стопи. Існують у відділенні кімнати для масажу, різноманітних фізіопроцедур, але найбільше дітям до вподоби ванна з гідромасажем.

– Побільше б таких центрів, – знайомимося з мамою трирічного Аркаші Лесею. – Ми ходимо сюди тільки місяць по 3-4 години, але я вже бачу результати. З дитиною працюють логопед, реабілітолог, психолог, масажист. До того, як потрапили сюди, також робили масажі курсами по 14 днів – усе власним коштом. А тут безкоштовно… У мене ще є старший хлопчик 11 років, і друга вагітність тривала без патологій. У сім місяців зробили кесарів розтин. Гадаю, лікарі припустилися помилки, але маємо, що маємо…

Пашина мрія

Психологи відділення працюють і з батьками, яких учать не зациклюватися на хворобі дитини, а жити далі. «Найперше, чого ми намагаємося навчити батьків, – не ставити собі питання: «Чому це трапилося зі мною?», – зазначає директор Територіального центру Дніпровського району Олександра Соя. – Тому ми вважаємо за неабияке досягнення те, що мами наших діток починають бачити світ у віконці, виходять на роботу й навіть ідуть у декрет, щоб народити ще одну дитину.

Адже до груп денного перебування ми самі привозимо діток машиною. Вони отримують тут триразове харчування, сплять, навчаються та ще й мають необхідну реабілітацію за новітніми методиками».

Крім того, Олександра Вікторівна, котра сама тривалий час була завідувачкою відділення й добре знає всіх вихованців центру, намагається якнайбільше урізноманітнити їхнє життя екскурсіями, виставами, конкурсами. Цього року в конкурсі «Повір у себе» братиме участь сімнадцятирічний Павло. Хлопець у відділенні перебуває останній рік – після досягнення вісімнадцяти років двері закладу для нього зачиняться назавжди, а наразі він залюбки відвідує його разом з мамою, розглядає атласи для малюків у навчальній кімнаті та натхненно декламує власні вірші. Один з них називається «Моя мрія – «Поле чудес».

Паша з дитинства полюбив цю гру із запальним ведучим Якубовичем і тепер понад усе прагне потрапити в ефір «Поля чудес». Що буде з хлопцем, коли йому мине вісімнадцять, не відомо. Але у відділенні Пашу та його маму вже навчили бути сильними, не здаватись і ніколи не втрачати надії на найкраще…

Дарина Чугаєвська

“Вечірній Київ“