Жити в спорті, а не в закладі для людей похилого віку

Груднева сесія Дніпропетровської обласної ради внесла поправки до бюджету 2016 року. Скорегувати головний фінансовий кошторис області — уже під завісу року — депутатський корпус спонукав подвиг земляків-параолімпійців. Ніколи ще дніпропетровські параолімпійці не привозили додому стільки медалей — 30. Їх зустрічали на дніпропетровській землі як супергероїв, а обласна влада пообіцяла гідно винагородити фінансово. І ось час розплати настав… Депутати проголосували за виділення призерам Ріо 1 мільйона 800 тисяч гривень. «50 тисяч за золоту медаль, за срібну й бронзову, відповідно, трошки менше», — прокоментував значне коректування бюджету голова обласної ради Гліб Пригунов.

«Кішечка» виявилася бійцем

Зоя Овсій не привезла з Ріо золото. Зате вона доставила із-за океану срібло і бронзу. Там, у Південній Америці, ця маленька, схожа на підлітка, дівчина зчинила справжній переполох серед суперниць. «Кішечка», яку «витягла з мішка» її тренер Марина Максимова, виявилася справжнім бійцем. Намагаючись вивести суперницю з рівноваги, похитнути її дух, американські спортсменки перед фінальною битвою почали дражнити Зою. Але дівчину це не збентежило, а, схоже, навіть додало сил: вона виросла не в тепличних умовах і давно навчилася «тримати удар». Зрозумівши за першими результатами Зої, що майже невідома українська спортсменка сильніша від неї, одна з американок «зробила три бублики». Тобто здалася без боротьби, метнувши клаб (булаву) за поле. Зоя, котра розірвала в Ріо ланцюжок з трьох беззмінних лідерів у метанні клаба — англійки й двох американок — поступилася лише представниці Великої Британії Джоанне Батерфільд, яка повторила свій світовий рекорд. А Зоя встановила особистий, що не набагато поступається англійському.

«Інші спортсмени показують на тренуваннях результати, гідні світових першостей. А на змаганнях «здуваються». Я не раз чула від свого тренера: ти можеш бути слабкішою фізично від свого суперника, але якщо сильніша духом — обов’язково переможеш. Ми готувалися із Зоєю перемагати. Так воно й вийшло», — каже Марина Максимова. Згадуючи свою першу в житті Олімпіаду, Зоя зазначає, що її мужня тренер, котра наділяє упевненістю свою вихованку, не втрималася від сліз, коли зрозуміла: вони таки зробили це — завоювали медаль, і навіть срібну. Просльозилася і Зоя, хоча інтернатське життя давно навчило її не плакати…

Інтернат на Чичеріна

Те, що сталося із Зоєю Овсій кілька років тому, можна порівняти з початком казкової історії… Втім, тоді вона навряд чи припускала, що запитання людини, яка схилилася над нею, тією, що сидить в інвалідному візку: «Дівчино, хочеш займатися спортом?» — та її відповідь — миттєва, без роздумів: «Так, звичайно, хочу!» — приведе її до параолімпійської збірної України.

Тоді Зоя, котра щойно закінчила школу, готувала себе до іншого шляху, який, на жаль, призначений більшості вихованців дніпропетровського «будинку-інтернату на Чичеріна» — закладу, де вчаться й живуть до повноліття діти «з особливими потребами». Так з деяких пір пропонує називати людей з інвалідністю наше коректне суспільство, не зовсім, щоправда, розуміючи, що таке ці «особливі потреби». Схоже, цього не розуміють і самі люди на візках, котрі бажають жити, як усі, і не вимагають для цього жодних особливих привілеїв і преференцій, якими вже точно не можуть вважатися пандуси, ліфти й зниження тротуарів, звичні у всіх країнах, крім нашої.

Зоя, прикута до візка вродженою хворобою — артрогрипозом — мала розділити долю сотень сиріт-інвалідів, які перетворюються з вихованців «будинку на Чичеріна» на «вихованців будинку для людей похилого віку», що живуть у замкненому світі свого соціального центру в передмісті Дніпра. Замкненому тому, що багато років наша країна робила вигляд, що серед її громадян немає людей на візках, і тому не вважала за потрібне створювати їм умови для вільного пересування скрізь, а не тільки в «місцях, відведених для інвалідів» типу того самого «будинку для людей похилого віку». Тільки в середині 80-х років на вищому рівні було ухвалене рішення про створення спортивних клубів і товариств для людей з інвалідністю. Представник такої організації й запитав 16-літню Зою Овсій, чи не хоче вона спробувати себе в інваспорті? І почув миттєву відповідь: «Так, звичайно, хочу!». Розмова відбулася в Євпаторії, у центрі реабілітації інвалідів, три роки тому.

Та, що не вміла плавати, не злякалася води

Часом, не утримуючи в своїх слабких, покручених хворобою, руках спочатку іграшку, потім книжку чи гантельку, Зоя запитувала себе: чому вона така? І знаходила відповідь у минулому, у якому був Чорнобиль, де тато ліквідовував наслідки аварії й «набрався радіації», яка у такий страшний спосіб зіпсувала тільце Зої ще в утробі матері, тому батьки відмовилися від донечки в пологовому будинку. Чому відмовилися від неї мама і тато, вона не запитувала себе, тому що питання на цю відповідь знайти було неможливо. Втім, набагато пізніше, коли Зоя стала майже дорослою, мама і тато вирішили поновити свої батьківські права, але дівчинка відмовила їм у цьому, нічого не запитуючи. Вона зберігає тільки одну-єдину світлину батьків, за якою порівнювала свою зовнішність: очима «пішла» у тата, а підборіддям — у маму.

У романах такі підборіддя, як у Зої, називають рішучими. Імовірно, саме хлоп’яча зовнішність дівчини, яка викриває наявність характеру, і змусила звернути на неї увагу представників інваспорту. Зою взявся тренувати Руслан Максимов, з іменем якого в нашій країні пов’язують розвиток академічного веслування в інваспорті. Познайомившись із тендітною дівчиною, на вигляд — підлітком, попрацювавши із Зоєю спочатку в спортзалі, а потім посадивши в човен — аутригер, Руслан Юрійович скоро зрозумів, що з його вихованки може вирости чемпіонка. Головне — Зоя сама жадала цього «росту», у принципі, ще не заглядаючи далеко вперед і не прогнозуючи своє майбутнє, а ретельно працюючи і не перестаючи дивуватися повороту долі, що перетворила її інвалідний візок — на стрімке легке каное, а весло — начебто б на крило… Тому вона, та, що не вміла плавати, навіть не злякалася води…

Руслан Юрійович щодня, а то й двічі на день забирав вихованку з «будинку для людей похилого віку» і відвозив туди після тренувань. Йому допомагала дружина Марина Олексіївна, спортсменка-легкоатлетка, учасниця Пекінської параолімпіади, котра вже завершувала свою кар’єру в інваспорті через травми. І вже скоро Зоя досягла таких результатів, що одержала право брати участь у міжнародних змаганнях. Її дебют на чемпіонаті світу в Москві був блискучим: Зоя стала бронзовим призером у своїй класифікації, її включили до збірної країни з веслування, а президент країни «поклав» їй річну стипендію за медаль на чемпіонаті світу. На жаль, коли Руслан Юрійович і Зоя вже ретельно готувалися до Ріо, маючи всі шанси потрапити на Ігри в Бразилію, надійшла новина про те, що аутригер виключили з олімпійської програми…

Від розчарування до перемоги

У принципі, Зої не раз доводилося зазнавати в житті розчарувань… Одного разу вихованців будинку-інтернату повезли на море на Арабатську стрілку, але директор дитячого табору навідріз відмовилася приймати «візочників» на тій підставі, що територія не пристосована для таких дітей. І дітей повезли назад до інтернату… Але те дитяче розчарування не йшло в жодне порівняння з розчаруванням, викликаним рішенням Міжнародного параолімпійського комітету. Були сильно засмучені й Руслан з Мариною, адже вони вклали в Зою багато сил і сподівалися, що їхня учениця здобуде олімпійську перемогу. Заради цього, за великим рахунком, і живуть тренери. Але для зневіри не було часу.

Порадившись на сімейній тренерській нараді, Руслан і Марина вирішили «спробувати» Зою в легкій атлетиці, а саме в метанні снарядів. «Звичайно, я погодилася. Адже спорт став моїм життям», — розповідала Зоя. Руслан і Марина поспілкувалися з приводу переведення Зої з веслування в легку атлетику з начальником Дніпропетровського регіонального центру з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт» Оленою Зайцевою і, отримавши її добро, взялися до тренувань. Руслан обладнав сектор для метання на території спортивної школи «Колос», замовив у майстрів спеціальний візок, призначений для спортсменів з порушеннями опорно-рухового апарата.

Виконане за спеціально розробленими кресленнями, воно передбачає особливості й можливості організму Зої й дещо нагадує трон…

Головним тренером стала Марина, яка має досвід тренувань і виступів у легкій атлетиці. Цей досвід плюс завзяте бажання Зої «жити в спорті», а не в «будинку для людей похилого віку», не забарилися позначитися на результатах. Уже через місяць Зоя гідно виступила на чемпіонаті України з легкої атлетики. У принципі, їй не було з ким суперничати очно. Зоя з її важким ураженням опорно-рухової системи стала єдиною представницею у своїй класифікації — Ф-51 — не тільки в метанні, а й взагалі в легкій атлетиці! Тому Зої довелося змагатися не з «живими» спортсменками, а з результатами, які показують у її класифікації спортсменки з інших країн. У травні Зоя успішно виступила на міжнародному турнірі у Швейцарії, де одержала міжнародну довічну класифікацію — щось на кшталт безстрокового пропуску у великий інваспорт. А те, що він дістався їй по праву, підтвердив виступ Зої в Ріо, де вона виборола срібло в метанні клаба і бронзу — у метанні диска.

Чи спочиває вона на лаврах, поклавши під бік дві олімпійські медалі? Ні, звичайно. Попереду — нова мета: чемпіонат світу з легкої атлетики у Великій Британії, який відбудеться влітку. Марина і Руслан вірять, що їх вихованка знову повернеться додому з медалями. Втім, можливо, і не тільки вона. Нині тренери готують до виступів нового вихованця — Руслана Борисова, волонтера і учасника АТО, якого війна посадила в інвалідний візок. «Ми тільки-но побачили його, одразу зрозуміли — наш хлопець», — кажуть тренери.

Уже призер олімпіади: підготовка до чемпіонату світу.

Ольга Перова

Фото автора

„Голос України”