Тернопільські діти, на яких не можна зробити рекламу
11.08.2014
Поділитися
В дитинстві, коли ти розбиваєш коліно, їдучи на велосипеді, чи бігши навздогін другу, так важливо аби знайшовся хтось, хто промиє рану і подмухає на неї, щоб не боліла. Діти розраховують на співчуття, на підтримку та чуйність. Особливо цього потребують діти з певними вадами. Так, в Тернополі, на щастя, про таких діток, дійсно, дбають.
Тернопільська спеціальна загальноосвітня школа ТМР, де навчаються діти із психофізичними вадами, от уже декілька років виховує тих діток, чиї батьки до останнього боряться з недугами і не воліють віддавати своє чадо в інтернати. Директор школи пані Лариса каже, що віддати дитину в будинок-інтернат – це остання справа. А тому дуже добро, що в нашому місці такі діти мають повноцінну школу, де можуть як усі здобувати знання, гратись і в якійсь мірі не відчувати себе обділеними.
«В школі навчається наразі 120 дітей, з них 80 – це діти-інваліди. Дітки з важким діагнозом, але ми вважаємо, що усі діти заслуговують на щасливе дитинство. Ми в свою чергу при потребі звертаємось до різних категорій людей, бо розуміємо, як на сьогоднішній день важко виживати, і на бюджетні кошти утримувати такий заклад практично неможливо. Тому ми вдячні, що є питання, які вирішуються: це заробітна плата, електропостачання, харчування. Все це дійсно колосальні кошти, які лягають на податки наших тернополян. Ми є унікальним закладом, тому що це є не школа-інтернат. Метою даної школи є підтримка сімейного виховання. У нас є групи цілодобового перебування: батьки мають можливість віддати дитину з понеділка по п’ятницю на навчання, і забрати вкінці тижня додому.»,- каже пані Лариса.
Пані Лариса от уже десять років працює в школі директором, і каже, що найважче було спочатку пояснити колективу, що працювати з такими дітьми не соромно, а, навпаки, почесно.
«Коли я прийшла на цю посаду, мені було дуже важко саме розповідати про цих дітей. За освітою я педагог-логопед. Я не можу сказати, що люблю свою роботу, бо це буде неправильно, але я знаю, до кого звернутись, в які двері стукати, щоб цим діткам допомогти. Я б звісно хотіла, щоб усі наші діти були здорові, але ніхто не застрахований від такої біди. Ми можемо відвернути очі, але рано чи пізно ми все одно стикаємось з цим. І дуже важливо, як саме себе поведе людина: чи відвернеться чи піде поряд. От тоді іде оцінка цієї людини.»,- каже пані Лариса.
На щастя, не лише колектив школи тай сама пані Лариса піклуються про цих діток. Зрозуміло, що фінансування необхідного немає, і в першу чергу гроші виділяються на звичайні школи. Та ці діти не можуть залишати байдужими, і знаходяться люди, які не відвертають погляд від їхніх проблем.
«Протягом трьох років нас супроводжує депутат міської ради Володимир Швайка. Це унікальна історія, тому що голова нашої профспілки звернулася за допомогою на виборчій дільниці, де якраз знаходився Володимир Дмитрович. На що він відповів, що безперечно допоможе, і от уже три роки він є активним учасником навчально-виховного процесу нашої школи. Це не лише матеріальна допомога, чи одноразові акції, хоч він і долучається до цього також. Ви зрозумійте, що наші діти обділені, в першу чергу увагою. На них не можна зробити рекламу. Навіть Швайці було спочатку важко говорити з такими дітьми. Фото це одне. А коли перед вами дитина, якій уже двадцять років? Тобто фізичний і психічний вік не співпадає. Вона дивиться на тебе великими очима і хоче лише отримати допомогу»,- продовжує пані Лариса.
Директор школи каже, що їм важлива будь-яка допомога. Чи то фінансова, чи то моральна.
“Я хочу відзначити наступне: якби кожен на своїй дільниці працював, не треба на інших, а на своїй. Знав, чим дихає дільниця, що потребує, то це б приносило немалу користь. От якось ми відзначали День інваліда. Володимир Дмитрович відізвався на таку мою ініціативу, долучив ЖЕКИ, матеріально підтримав акцію. Ми ходили по квартирах, і питали чим саме «дихає» цей інвалід, дійсно, про його потреби. Я розумію, що це не може бути лише одноразова акція до Дня інваліда, але принаймні я бачила як нас сприймали. Спочатку дивувались. Особливо, коли ми вручали пакунки і говорили, що от ваш депутат, якого ви вибрали, цікавиться вашими потреб. Мені здається, що такі починання є хорошими. Я сама іду по такому шляху: «Стукати і двері відкриються». Я розумію, що люди є різні, з різними за характерами, але, мабуть, давати їм оцінку можна саме по їх вчинках. Наші дітки пам’ятатимуть Володимира Дмитровича саме таким – доброчинцем.”
Пані Лариса розуміє, зараз на першому плані війна. Але і під час війни були діти, і хворі діти. Вони не мають часу чекати. Кожна дитина має право на дитинство. Мало хто знає в Тернополі, що на Сахарова 4, є ось така школа, яка робить надзвичайно важливу справу. Можливо, знайдуться і інші люди, які зможуть допомогти. Матеріально, чи морально – це уже інше питання. Але сама присутність поруч та підтримка потрібна цим дітям. Як і нам, власне. Щоб не черствіти і залишатись людиною.
В дитинстві, коли ти розбиваєш коліно, їдучи на велосипеді, чи бігши навздогін другу, так важливо аби знайшовся хтось, хто промиє рану і подмухає на неї, щоб не боліла. Діти розраховують на співчуття, на підтримку та чуйність. Особливо цього потребують діти з певними вадами. Так, в Тернополі, на щастя, про таких діток, дійсно, дбають.
«В школі навчається наразі 120 дітей, з них 80 – це діти-інваліди. Дітки з важким діагнозом, але ми вважаємо, що усі діти заслуговують на щасливе дитинство. Ми в свою чергу при потребі звертаємось до різних категорій людей, бо розуміємо, як на сьогоднішній день важко виживати, і на бюджетні кошти утримувати такий заклад практично неможливо. Тому ми вдячні, що є питання, які вирішуються: це заробітна плата, електропостачання, харчування. Все це дійсно колосальні кошти, які лягають на податки наших тернополян. Ми є унікальним закладом, тому що це є не школа-інтернат. Метою даної школи є підтримка сімейного виховання. У нас є групи цілодобового перебування: батьки мають можливість віддати дитину з понеділка по п’ятницю на навчання, і забрати вкінці тижня додому.»,- каже пані Лариса.
Пані Лариса от уже десять років працює в школі директором, і каже, що найважче було спочатку пояснити колективу, що працювати з такими дітьми не соромно, а, навпаки, почесно.
“Я хочу відзначити наступне: якби кожен на своїй дільниці працював, не треба на інших, а на своїй. Знав, чим дихає дільниця, що потребує, то це б приносило немалу користь. От якось ми відзначали День інваліда. Володимир Дмитрович відізвався на таку мою ініціативу, долучив ЖЕКИ, матеріально підтримав акцію. Ми ходили по квартирах, і питали чим саме «дихає» цей інвалід, дійсно, про його потреби. Я розумію, що це не може бути лише одноразова акція до Дня інваліда, але принаймні я бачила як нас сприймали. Спочатку дивувались. Особливо, коли ми вручали пакунки і говорили, що от ваш депутат, якого ви вибрали, цікавиться вашими потреб. Мені здається, що такі починання є хорошими. Я сама іду по такому шляху: «Стукати і двері відкриються». Я розумію, що люди є різні, з різними за характерами, але, мабуть, давати їм оцінку можна саме по їх вчинках. Наші дітки пам’ятатимуть Володимира Дмитровича саме таким – доброчинцем.”
