Невидимі люди: в області більш ніж 60 тисяч інвалідів

ЯКІ МАЙЖЕ НЕ МАЮТЬ УМОВ ДЛЯ ПОВНОЦІННОГО ЖИТТЯ

У розвинутих країнах прийнято вважати, що відношення до окремих груп людей: стареньких, дітей, важкохворих − є певним маркером цивілізованості суспільства. Той, хто хоча б раз побував у Європі, міг одразу зауважити, що для людей з обмеженими можливостями там створені такі умови, аби вони могли жити повним і активним життям. В Україні, на жаль, ситуація у цій сфері не найкраща. Далеко ходити не треба. Достатньо просто придивитися, чи мають маломобільні групи населення можливість безперешкодно пересуватися містом. Про якісь інші речі: як то розробка спеціальних туристичних маршрутів − наразі не йдеться. Прості, але життєво важливі локації: аптека, лікарня, міліція, школа, магазин найчастіше майже недоступні для інвалідного візочка. Разом з тим в одній тільки Закарпатській області є більш ніж 60 тисяч інвалідів. Якщо навіть в Ужгороді − обласному центрі ситуація з облаштованими пандусами, зручними для пересування та з’їзду тротуарами, чи бодай кількома одиницями пристосованого для відповідних перевезень транспорту, залишає бажати кращого, то що вже говорити про райцентри чи села, пише “Про Захід”.

За словами директора Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, кандидата соціологічних наук − Андрія Воробця в області нараховується майже 60 тисяч осіб, які мають статус інвалідів. За кількістю − це ціле місто. “Однак у нас наразі таких людей воліють просто не помічати. Має щось змінитися в голові у людей, перед усім, аби всі ці питання сприймалися по-іншому, і, відповідно, вирішувалися. Адже тут питання відношення до проблеми не менш важливе ніж сама проблема. Про це варто пам’ятати”, − наголошує фахівець.

Перша проблема, що лежить на поверхні, і якою щодня стикаються люди з особливими потребами, − це звичайна доступність до об’єктів житлового та громадського користування. “Скільки ми не намагаємося донести цю думку про доступність − результат мінімальний. Візьмемо, до прикладу, аптеку − це приватна власність. І у праві власника встановлювати чи ні ті ж самі пандуси. Хоча є державні будівельні норми, які регламентують те, як вони мають правильно облаштуватися, під яким кутом, але по-суті, мало кого цікавить контроль їх виконанням. Просто не має органу, який не тільки перевірить відповідність пандусу державним будівельним нормам, але й зможе вплинути на будівельника у разі їх порушення.

Мала б працювати проста схема: перевірка, фіксування порушення, виписка штрафу, скажімо 5-7 тисяч. А далі відривається корінець протоколу, і дається термін, наприклад, в 10 днів, для того, аби будівельник привів все в норму, згідно діючих норм. І в кінці ще одна перевірка, цього разу на предмет повного виконання припису. На жаль, нам цю функцію не делеговано, хоча ми розбираємося в цьому питанні. Вже неодноразово у пропозиціях, які ми відправляємо на Київ, ми пропонували надати нам такі повноваження”, − пояснює експерт.

Наразі будівельники працюють повідомляють про завершення роботи шляхом декларування, яке департаменти та управління архітектури просто беруть до відома. Очільник Фонду наголошує: для того, аби вирішити цю проблему, мають спрацювати всі інституції, але в першу чергу − місцева влада. Зокрема, мова йде про муніципальну поліцію.

“Надважливою в цьому напрямку є робота громадських організацій, перед усім − це громадські організації інвалідів, бо ж нікому доступність не є такою потрібною, як вона необхідна їм. На жаль, окремі громадські організації поки що слабо працюють в цьому напрямку. Не настільки вони самоорганізовані, у своїй більшості, аби могли потужно цим займатися.

Нещодавно ми зверталися в Ужгородську міськраду із запитом про те, скільки було складено протоколів за 2014-2015-ий роки стосовно неправильного влаштування пандусів для маломобільних груп населення. У відповідь отримали − жодного”, − розповідає Андрій Воробець.

Якщо логіку будівельників ще можна зрозуміти − вони працюють суто по кресленням. То до проектантів виникає низка питань. Адже, можна з упевненістю стверджувати, що вони знають про державні будівельні норми. Натомість, біля будівлі встановлюються дві металеві рейки під карколомним кутом і без поручнів суто “для галочки” під час здачі об’єкту.

“У мене був такий випадок: на одному з об’єктів у центрі міста встановили пандус – геть неправильно, однак з граніту. То я кілька разів підходив до будівельників для того, аби адекватно поспілкуватися і дати їм пораду, як це має робитися, і просто не міг знайти того, хто відповідає за це будівництво. В результаті так нікого і не знайшов, а всі інші працівники принципово не хотіли спілкуватися. Але, якщо ви вже цей пандус й так встановлюєте, то зробіть його не для окозамилювання, а на совість…” − підкреслює керівник.

Зрозуміло, що є певні проблеми із вирішенням цього питання в старих будівлях. Однак навіть тут можна знайти вихід, наприклад, розташовувати важливі соціальні інституції на перших поверхах.

“Ми колись замовляли експертизу нашої будівлі, прораховували фінансові умови для її переобладнання під доступність для маломобільних груп населення. То вийшло замалим не дорожче, ніж коштує вся будівля. Тобто її в принципі неможливо переоблаштувати. Тож ми відкрили громадську приймальню, приміщення якої повністю пристосоване для потреб людей із особливими потребами. Тобто знайшли вихід. А також встановили на вході переговорний пристрій, якщо є потреба наші працівники бігають вниз, і немає з цим жодних проблем. Деякі питання можна вирішити навіть без фінансування”, − наголошує директор відділення Фонду.

Не краща ситуація із облаштуванням тротуарів, а також правильними бордюрами, якими просто не можливо з’їхати. Також актуальним є питання громадського транспорту. “Наразі ми починаємо шукати якесь вирішення проблеми доступності громадського транспорту для людей з особливими потребами. Вивчаємо документи та норми щодо громадського транспорту, для більш детального аналізу”.

Наразі в Закарпатті є лише кілька одиниць транспорту спеціально облаштованого для потреб людей з інвалідністю, зокрема в медико-соціальному реабілітаційному центрі “Дорога життя”. Як розповідає Андрій Воробець, в одному з районів представників Фонду запросили на засідання транспортної комісії, де вони поцікавилися, чи хтось з перевізників виконав всі необхідні умови щодо цього питання. Звісно, жоден “маршрутчик” не забезпечив навіть одну одиницю необхідного транспорту. “Не так вже й важко забезпечити бодай один автобус на маршруті, якщо відмовляються, то відповідно відмовити їм у ліцензії. Думаєте, вони не прийдуть через кілька днів з переобладнаним автобусом? Зрештою підприємці можуть між собою організовуються і один такий автобус на маршрут. Свого часу я бачив, як підійшли до цього в Миколаєві: створили спеціально облаштоване маршрутне таксі, де працює соціальний диспетчер. Тобто вирішити питання можна, але треба мати бажання”, − підсумовує Андрій Воробець. Також надзвичайно важливою у цьому питанні є роль громадських організацій, яким потрібно активніше включатися у процес.

Лариса Романюк