Реалії доступності
Третього грудня — Міжнародний день інвалідів. Ця дата покликана привернути увагу спільноти до потреб цих людей. Втім, в інші дні їм теж потрібні увага, розуміння, захист їхніх інтересів. Пересуваючись містом, заходячи до супермаркетів чи поліклінік, переходячи дорогу чи спускаючись у підземку, не всі знають, що є люди, котрим надто складно даються усі ці переміщення. Їх у нашій країні понад три мільйони. Наші міста — від столиці до невеличких населених пунктів — досі не пристосовані до вільного та зручного пересування громадян з інвалідністю. Особливо гостро це відчувають на собі незрячі та люди на візках.
Не переробляти, а пристосувати
Деякі столичні чиновники вважають, що не варто місто перебудовувати під таких людей, мовляв, нехай вони самі пристосовуються до нього. Але ж ніхто не каже, що треба перебудовувати той чи інший архітектурний об’єкт. Потрібно лише виконувати норми і стандарти, які передбачені соціальними законами. Якщо при вході до будинку на сходах поставити пандус, то хіба цей будинок потрібно перебудовувати? Або для озвучування світлофора на дорозі — хіба її треба переробляти? Інші чиновники стверджують, що місто займається проблемами доступності: працюють комітети з доступності, збираються робочі групи й комісії. Може, вони й працюють, та чомусь результатів люди з інвалідністю не відчувають.
Ось у жовтні відбувся черговий Комітет з доступності при КМДА, на якому головуючим був Микола Поворозник, заступник Київського міського голови з питань соцзахисту та охорони здоров’я. До цього органу входять представники різних громадських організацій людей з інвалідністю. Ключовим питанням цього разу був розгляд проекту програми «Безбар’єрний Київ».
— Проблеми доступності для людей з особливими потребами у Києві справді існують, — каже кореспонденту «УК» Микола Юрійович. — Але ми шукаємо шляхи і можливості полегшити пересування та орієнтування містом таким особам. На останньому Комітеті з доступності розглядали питання як про загальне облаштування Києва у цьому напрямі, так і про заходи з доступності окремих установ, зокрема йшлося про Київську міську держадміністрацію. Найближчим часом планується облаштувати її спеціальними засобами доступності, щоб кияни з особливими потребами могли без перешкод відвідувати КМДА…
А поки чиновники планують, як зробити безбар’єрним життя для людей з проблемами зору, слуху та опорно-рухового апарату, розробляють програми, розглядають питання, «УК» поцікавився у самих киян з інвалідністю, що насправді вже зроблено для них з доступного пересування у столиці, яка б мала бути прикладом для всіх інших міст.
Екстремальні пандуси
Юлія Ресенчук — президент Благодійного фонду «АІК». Так сталося, що Юлія вже не один рік на візку. Її фонд займається освітою і працевлаштуванням інвалідів різних нозологій. Вона веде активний спосіб життя, але пересуватися містом самостійно не має можливості.
— На жаль, Київ малодоступний для людей на візках. Хоч пандуси сьогодні можна побачити у багатьох місцях, та часто вони не відповідають нормам і стандартам: завищений кут, слизьке покриття, відсутні поручні тощо. Мені прикро, але найголовніша площа України — Майдан Незалежності — для нас, візочників, взагалі недоступна, —ділиться Юлія з «УК». — Там немає ні пандусів, ні спусків, ні підйомників, відсутні наземні переходи. Нам недоступні й медичні установи. Не можу я відвідувати свою районну поліклініку — у ній зовсім немає умов для переміщення візка. Найскладніше жінці на візку пройти консультацію у жіночого лікаря. Тому я відвідую приватну клініку, вона більш пристосована для нас.
За словами Юлії, найдоступніші місця у Києві — торговельні центри, бо вони вже будуються за європейськими стандартами, а це означає, що у них є великі ліфти, туалети для інвалідів, рівне покриття, по якому людина на візку може зручно пересуватися.
Для чого незрячим темні окуляри?
Геннадій Евсев’єв — президент Всеукраїнської громадської організації незрячих людей «Генерація успішної дії». Він адвокат. Його організація разом з Українським товариством сліпих відстоюють права та потреби людей з вадами зору. І одним з пріоритетних питань — безбар’єрне пересування у просторі.
— Нинішня інфраструктура українських міст і селищ дуже ускладнює, а іноді й унеможливлює пересування незрячих. Навіть біла палиця як ефективний засіб для орієнтування не допомагає, — каже Геннадій. — До складних архітектурних і дорожніх бар’єрів додається ще й безвідповідальне паркування машин. Також створює перешкоди безконтрольна, стихійна торгівля, яка може бути просто на шляху. Адже в Україні існує норма щодо обов’язкових двох метрів тротуару для пішоходів. Паркування на тротуарах у нас, на жаль, дозволено. Ми багато пишемо до Департаменту ДАІ МВС України, але відповіді отримуємо невтішні. Наразі вони не вбачають можливості вирішити це питання шляхом заборони паркування на тротуарі і цю норму — два метри для пішоходів — теж нездатні контролювати.
На багатьох пішохідних переходах, принаймні у великих містах, встановлюють озвучені світлофори, на які інколи ми не звертаємо уваги. Проте для громадян з порушеннями зору — це дуже значна допомога. Адже 80% інформації незрячі сприймають саме на слух. Тому світлофори своїм звуком забезпечують перехід через дорогу. Однак озвучені світлофори на наших дорогах також не відповідають нормам. Вони відтворюють різні звуки: один «співає», другий «говорить», третій «постукує». А має бути однаковий стандартизований звук, щоб незряча людина не плутала пішохідний перехід і вхід до метро, який теж озвучується звуком постукування.
Мріють незрячі і про доступний, якісно озвучений транспорт. На думку киян з вадами зору, найдоступніший вид громадського транспорту для них є столичний метрополітен, де постійно працює служба супроводу і чітко оголошують усі станції. На противагу харківському метро — там персонал не ставиться відповідально до незрячих пасажирів, не хоче супроводжувати їх. А наслідок — тамтешні непоодинокі нещасні випадки зі сліпими людьми.
На наземний транспорт дуже багато нарікань. Вже кілька років згідно із Законом «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» проводяться заходи щодо встановлення внутрішнього і зовнішнього озвучення громадського транспорту. Внутрішня озвучка оголошує зупинки, а зовнішня має сповіщати, який вид транспорту (автобус чи тролейбус) і за яким номером приїхав на зупинку. Насправді ж зовнішні гучномовці таки встановлено, але вони не працюють.
А підземні переходи! Для людей із залишковим зором у них майже неможливо орієнтуватися: погане освітлення, часто поламані й побиті сходинки, жовті смуги, що сигналізують про першу і останню сходинку, нерідко затерті, або не чітко нанесені, незрячі постійно натикаються на інших людей і на торговельні лотки.
— Знаєте, чому незрячі носять темні окуляри? Не лише для естетики, як вважає більшість, — додає незрячий адвокат. — Вони ще й захищають очі від пошкодження гіллям, яке у нас часто звисає до землі на пішохідних зонах. Гілля дерев за стандартами благоустрою міст над тротуарами та іншими пішохідними зонами має звисати не нижче двох метрів. У нас далеко не всі комунальні служби виконують цю норму.
…Ось такі вони — реалії доступності. Ці люди не можуть, як усі, самостійно прогулятися у будь-якому районі міста. Не можуть без супроводу поїхати до когось у гості чи на екскурсію до інших регіонів. Так, вони залежні, і не стільки від своїх фізичних вад, скільки від бюрократизму, байдужості, нерозуміння і цинізму.
І все-таки є в Україні одне найдоступніше і найзручніше для інвалідів місто: за дослідженнями «Безбар’єрна Україна», та й за відгуками багатьох людей з інвалідністю, це Чернівці.
До речі. Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман доручив усім міністерствам та керівникам центральних органів проаналізувати виконання положень Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю та надати пропозиції щодо їх підтримки. Про це він заявив, відкриваючи засідання уряду в середу.
14 грудня на засіданні уряду, що відбудеться за участі Президента Національного паралімпійського комітету України Валерія Сушкевича та представників з місць, розглядатимуть питання щодо підтримки осіб з інвалідністю. Про людей з особливими потребами слід згадувати не лише 3 грудня, а необхідно зробити все для того, щоб їхнє життя було максимально зручним, наприклад, у питаннях доступності і зручності транспорту, тротуарів, медичного забезпечення, інфраструктури тощо, переконаний Прем’єр-міністр. «Питання турботи про людей з інвалідністю — це індикатор зрілості будь-якої нації, будь-якої держави», — підкреслив він.
Наталка Щербань