«Ніколи не занепадати духом»

«Ніколи не занепадати духом». віктор антоненко, громадський діяч, спортсмен, інвалідний візок, інвалідність

«Ніколи не занепадати духом». віктор антоненко, громадський діяч, спортсмен, інвалідний візок, інвалідність

Віктора Антоненка можна часто побачити в Малині під час різноманітних мітингів і заходів, на сесіях міськради та громадських слуханнях, де він захищає права та інтереси людей з інвалідністю.

55-річного малинця, інваліда-візочника першої групи, активного громадського діяча, директора Малинського міськрайонного фонду соціального захисту інвалідів, знаного спортсмена і багатодітного батька Віктора Антоненка можна часто побачити в Малині під час різноманітних мітингів і заходів, на сесіях міськради та громадських слуханнях, де він захищає права та інтереси людей з інвалідністю.

У Віктора Леонтійовича — нелегке, але цікаве й насичене життя. Який він, цей чоловік на інвалідному візку, котрий не скорився долі?

— Я родом із Малина, закінчив ЗОШ № 3, а затим — Малинський лісотехнікум, здобув фах техніка-технолога лісозаготівель. Після навчання працював на різних посадах на лісозаводі та паперовій фабриці «ВАЙДМАНН».

Пізніше займався власною справою — був приватним підприємцем фірми «Корона», — розповів Віктор Леонтійович.

— Ось уже 15 років ви на інвалідному візку?

— Під час виконання на роботі одного завдання стався нещасний випадок: я впав з висоти й зазнав серйозних травм. У лікарнях Житомира й Малина після цього провів аж три місяці. Лікарі жодних прогнозів не давали…

Але після тривалого комплексу лікувально-реабілітаційних процедур вирішив для себе, що життя триває і занепадати духом не варто. Спочатку мені лікарі не дозволяли жодних навантажень. Згодом дозволили лише сидіти!

Це було для мене справжнім дивом після численних операцій і процедур…

Коли пересів у інвалідний візок, вирішив повернутися до свого давнього захоплення спортом: потихеньку почав займатися на брусах, підтримував фізичну форму чотирикілограмовими гантелями, розробив собі комплекс спеціальних вправ для того, щоб тіло не відмирало, а жило, було завжди в тонусі… По можливості ще й нині тричі на тиждень займаюся спортом, піднімаю гантелі, підтягуюся більше десяти разів на турніку.

— Нелегко вам довелося у житті…

— Кожен несе свій хрест. Коли пересів на інвалідний візок, був змушений доглядати тривалий час свою 84-річну хвору маму Ганну Василівну, котра не підводилася з ліжка… В дитинстві ростила й доглядала мене вона, а на старості — я її…

Я не розумію людей, котрі не усвідомлюють, що мають можливість жити і радіти життю, яке дається нам лише один раз. Я був щасливий, коли знову після тривалого лікування зміг бачити зелену травичку, милуватися тюльпанами, цвітом яблунь та груш… Тому я прагну показувати приклад, що не варто здаватися навіть тоді, коли життя тебе заганяє в глухий кут. Слід шукати вихід і намагатися жити повноцінним життям.

— Хто допомагає вашому фонду?

— Ми років зо п’ять тісно співпрацювали з одним із швейцарських фондів допомоги людям з інвалідністю. А ще раніше направляли листи про співпрацю до 12 посольств — Канади, Франції, Німеччини, Австрії, Польщі, Чехії, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Швейцарії, США…

Деякі з них тоді відгукнулися на наші прохання й присилали нам гуманітарні вантажі. За рік ми отримували від 10 до 12 тонн гумдопомоги (одяг, теплі речі, інвалідні візки, ходуни, милиці), яку одразу роздавали людям з інвалідністю і майже 800 малинцям, хто її потребував. Нині підтримую тісні зв’язки з людьми з інвалідністю з різних куточків нашої держави, цікавлюся їхніми справами, нововведеннями, дотриманням законів, наданням гуманітарної допомоги, забезпеченням роботою тощо. Також підтримуємо зв’язок із аналогічними громадськими організаціями з Житомира.

Нині у нас у фонді налічується майже дві тисячі людей з інвалідністю, з них до 60 — візочники. У Малині не всюди облаштовані місця для безперешкодного під’їзду людей з інвалідністю на візках до аптек, магазинів, низки державних установ. Про це знають у міській раді, але на наші офіційні звернення отримуємо лише відписки…

Якби не повномасштабна війна, думаю, ми створили б і запустили в дію невеличке підприємство, де працевлаштували б людей з інвалідністю. Необхідний пакет документів уже лежить на розгляді у відповідному міністерстві.

Але цей проект довелося «заморозити».

— Після початку повномасштабної війни також не стоїте осторонь?

— Що в наших силах, намагаємося зробити. Віддали генератор для потреб військових, більше півтори тисячі мішків для піску й землі, інші речі, що були потрібні для облаштування блокпостів.

— А де ховаєтесь, коли чуєте звуки сирени?

— Знаю, що в разі тривоги слід ховатися в безпечне місце в будинку за правилом двох стін. Оскільки не маю можливості спускатись у підвал, то знайшов затишний куточок і в разі потреби там чекаю на відбій тривоги.

— З початку повномасштабної війни, певно, зненавиділи росіян?

— А за що їх було поважати взагалі? Ви ж подивіться, які вони влаштовують безчинства, залишають після себе руїни, пограбовані квартири й будинки, убивають, ґвалтують, збиткуються, беруть у полон, депортують велику кількість наших людей. Після того, що з початку повномасштабного вторгнення наробили російські військові в Україні, я не знаю, чи можна їх взагалі називати людьми, а тим більше вести з ними якісь перемовини.

— Розкажіть, як вперше потрапили на змагання серйозного рівня?

— Загорівся взяти участь у чемпіонаті Європи з пауерліфтингу, що мав відбуватися у столиці Малайзії Куала-Лумпурі. У Міністерстві молоді та спорту України тоді сказали, що грошей немає, не допомогли й чиновники на місці. Я знайшов необхідні кошти, але через серію терактів змагання скасували. Проте я двічі ставав срібним призером чемпіонатів України з армреслінгу, що відбувалися у Новограді-Волинському і Харкові. Також я — багаторазовий чемпіон Житомирської області з армреслінгу та пауерліфтингу у ваговій категорії 62 кілограми. Виступав переважно в Житомирі.

— Чув, що ви вправно порядкуєте на городі, на кухні, любите тюльпани, риболовлю?

— Так, це моя справжня віддушина! Я двічі на рік — восени й навесні — сам скопую свої три сотки городу. Вже призвичаївся, наловчився. Тим більше, коли я рухаюсь і працюю фізично, то почуваюся краще. Взагалі люблю займатися городництвом. Також дуже радію, коли навесні в мене понад парканом зацвітають червоні тюльпани.

До приготування їжі теж підходжу дуже відповідально й з гарним настроєм. Усі, кому доводилося куштувати мої страви, не могли повірити, що їх приготував чоловік.

На водосховищі у Малині я рибалю з дитинства. Любили цю справу мої батько Леонтій Миколайович та брат Василь. Влітку рибалю зі спінінгом на човні, а взимку — на жерлицю. Без улову ніколи додому не повертаюся. У своїй рибальській торбинці приношу то щук, то коропців, то карасиків, трапляються й окунці, плітка…

— Ви ще ж і багатодітний батько?

— Діти — це справжня моя гордість і опора в житті. Маю їх троє: доньку Юлію та двох синів — Юрія та Олександра. Один із них нині захищає в лавах ЗСУ нашу рідну Україну. Дуже хвилююся за нього…

— Якого дотримуєтесь принципу в житті?

— Не зупинятися на досягнутому, радіти життю, хоч би які воно тобі приносило несподіванки й негаразди, не занепадати духом і дякувати Богові за кожен прожитий день. Головне для нас усіх нині, щоб швидше закінчилась Перемогою ця проклята війна!

Житомирська область

Богдан Лісовський

Фото автора

„Голос України”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*