Ольга Валько: «Доки людина жива, їй потрібне все розмаїття вражень, прагнень, знань, досвіду»

Наприкінці літа минулого року я ініціювала на «Музейному просторі» серію авторських інтерв’ю, які торкалися теми інклюзивних музеїв, інклюзивного мистецтва. Поштовхом до цієї праці стало інтерв’ю однієї з моїх колег-музейниць, яка написала, що спільноті людей з інвалідністю скарби музеїв і праця музейників не потрібні. За цим стояла відсутність потужного відгуку на один з проектів, який тоді саме втілювався.

Я стою на позиції, що одна людина не може відповідати одразу за дві спільноти – музейників України та людей з інвалідністю в Україні. Надто нас усіх багато, надто ми різні. Рух назустріч та пошук шляхів комунікації та взаємодії відбувається, але все ще повільно.

Відтоді було опубліковано низку бесід із незрячими, фахівцем-сурдопедагогом, з людиною на візку, з матір’ю дитини з інвалідністю. Усі вони сказали, що сфера культури, музеї, мистецтво, хоча й доступне по-різному, але потрібне.

У другому циклі бесід я планувала звернутися до музейників, фахівців з інклюзії, до людей, які працюють із дітьми та дорослими з інвалідністю, і поставити відповідні питання вже їм. Карантин порушив мої плани і познайомив усіх нас із значною ізоляцією, у якій цінність культурного продукту лише зросла. У багатьох публікаціях зазначалася схожість нашого тимчасового карантину із тими обмеженнями, яких зазнають люди з інвалідністю через порушення здоров’я, розвитку, а також через архітектурну, інформаційну та сенсорну недоступність закладів культури, в тому числі й музеїв.

Саме в цей час мені зненацька написала пані Ольга Валько, яка ще тоді, влітку, обіцяла коментар чи відгук на поставлене мною у Фейсбуці питання: чи потрібна музейна культура людям з інвалідністю? Цей лист із розлогими відповідями на питання став для мене поштовхом до того, щоб відновити давно заплановану серію бесід на «Музейному просторі».

Отже, пані Ольго, розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Хто Ви за фахом?

За фахом я архітектор.

Який стосунок маєте до проблем людей з інвалідністю, чому Вам болить ця тема?

Родина близька й віддаленіша у часі та просторі складається з хліборобів, інженерів, лікарів, будівельників, науковців, тобто людей, творча праця яких щільно пов’язана з потребами суспільства, і це формує зацікавлений і прихильний погляд на життя і людей.

Чому саме зараз Ви згадали свою давню обіцянку, про яку я й сама вже забула?

Наразі щоденна суєта змаліла, як драна кулька, з’явилися час і потреба на неквапливі роздуми. Колись обіцяла пояснити мою думку, що до музеїв необхідний доступ людей з порушеннями зору, слуху, рухового апарату та інших, от черга дійшла аж завдяки карантину. Власне у мене самої такого питання ніколи в житті не виникало, завжди здавалося очевидним. Але, якщо потребує пояснення моя точка зору, спробую. Доки людина жива, їй потрібне все розмаїття вражень, прагнень, знань, досвіду, можливих і неможливих. Особливо чітко цю жагу життя усвідомлюють люди, які побували на межі з небуттям.

Спільнота людей з інвалідністю в Україні зараз почала набувати виразного власного голосу і ставить перед суспільством чіткі вимоги щодо ставлення до себе. У Вас є певний досвід спілкування з такими людьми і розуміння того, як треба до них підходити. Розкажіть, будь ласка!

Люди з інвалідністю не потребують жалості. Брак якоїсь з фізичних можливостей примушує зосереджувати увагу на розвитку інших, і часто цей розвиток перевершує досягнення оточуючих людей без проблем. Тож така наполегливість може стати запорукою переваг в науці, мистецтві, бізнесі, інших видах діяльності коли сама людина і суспільство усвідомлюють це, докладають зусиль і створюють певні умови. Їхні досягнення і почуття власної гідності викликають у мене захоплення, повагу і бажання підтримати.

Ви архітектор, тому Вам зрозумілі вимоги архітектурної доступності та універсального дизайну. Чи є позитивні приклади цього в Україні, крім затвердження сучасної нормативної бази з 1 квітня 2019 року – нових державних будівельних норм (ДБН) 2.2.40 «Інклюзивність будівель та споруд»?

Умови доступності наразі подекуди спільнота вже намагається створити без дискримінації. З нових об’єктів культури варто зазначити нещодавно реконструйовану будівлю філармонії з двома залами у Харкові, не просто доступну, а комфортну для відвідувачів на візках та інших за рахунок планування та акустики. Важлива, крім наявності всіх необхідних засобів згідно чинних нормативних вимог, увага працівників закладу, які зустрічають усіх відвідувачів, як дорогих гостей, з теплим усміхом і ненав’язливою допомогою.

Чи Ви самі буваєте в музеях? Якщо так, наведіть приклади інклюзивних практик в Україні та за її межами?

Скрізь, де доводиться бувати, намагаюся відвідати місцеві музеї. Добрим прикладом може слугувати приватний музей «Автомотовелофототелерадіо музей» у Вінниці, головним принципом якого є доступність для відвідувачів до 90% експонатів.

Можна послухати платівки на справжньому грамофоні, самому спробувати себе в ролі ударника на чудовій установці, посидіти на старовинному тракторі, мотоциклах, машинах, приміряти на себе різні строї, потримати в руках багато цікавих предметів і приладів, яким приблизно від ста років до минулого десятиліття. Більшість наших традиційних музеїв вважають основною своєю функцією збереження цінного надбання, і мають рацію. Приклади, як при цьому задовольнити бажання знань і естетичних вражень для відвідувачів, у тому числі для людей з інвалідністю, наведу з досвіду близьких сусідів поляків. Біля архітектурних та історичних пам’яток у них заведено встановлювати бронзові макети з підписами. Вони дають загальне уявлення про об’єкт. Більшість таких макетів доступні для дотичного обстеження, не повністю є тільки занадто великі комплекси. В музеях передбачені електронні стенди зі звуковими тематичними текстами, з іншого боку є таблиці, картини, «комікси» для виключно зорового сприйняття експозиції у часі і просторі. Часто в залах зустрічаються спеціальні якісні копії зброї, обладунків, таке інше, які можна потримати, приміряти на себе, сфотографуватися. Доступність до всіх поверхів та відділів, навіть королівських палаців, за рахунок спеціальних ліфтів, пандусів, іншого обладнання сприймається, ясна річ, як невід’ємне від музею, хоч в очі не впадає, бо майстерно розташоване. Тому серед великого потоку туристів та відвідувачів зустрічаються і люди на візках, і з іншими різновидами інвалідності з таким самісіньким щасливим виразом обличчя, як і у всіх інших.

Так, тактильні доступні незрячим макети споруд вже є й в Україні, наприклад, в Одесі та у Львові. Це велике досягнення, якому люди дуже раді. Але більшість музеїв в Україні є пам’ятками. Це унеможливлює реконструкцію, або побудову ліфтів, підйомників тощо, або сильно обмежує використання розумних пристосувань, потрібних, насамперед, людям з порушеннями опорно-рухового апарату. Як, на Вашу думку, знайти компроміс між збереженням старовинної будівлі недоторканною і дотриманням норм пам’яткоохоронного законодавства, з одного боку, та повагою до людей з інвалідністю, які вимагають залучення та доступності? Як це роблять за кордоном з чисто технічного погляду?

Свої спостереження в Польщі я вже зазначала. Так, там встановлюють ліфти, підйомники, інші прилади в старовинних спорудах в межах службових приміщень із виходами в зали експозиції. Але це окреме складне завдання для спеціального дослідження фахівцями, як проектувальниками-науковцями, так і юристами. Найпростіше не робити нічого. Компроміс доводиться відшукувати для кожного випадку окремо. Є пам’ятки, недоторканності в яких потребують частини, що відповідають її естетичним, часовим та іншим характеристикам комплексу. Але в елементах, що є привнесеними – перебудовані інтер’єри наприклад (без інформації для відтворення), вірогідне обґрунтування обладнання ліфтів чи інших пристроїв.

Експлуатація пам’яток, в більшості випадків вже містить звичний компроміс у вигляді систем опалення сучасного типу, вентиляції, пожежної сигналізації, освітлення. Зустрічаються пам’ятки, де дійсно будь-яке обладнання, у тому числі стаціонарні ліфти чи пандуси можуть шкодити споруді та її сприйняттю. В такому разі мають застосовуватись пересувні платформи з підйомниками, розкладні пандуси з використанням підземного простору також.

Як Ви гадаєте, чи потрібно обговорювати ці проблеми на різних рівнях фахових спільнот, місцевої та центральної влади, преси, спільноти людей з інвалідністю?

Ми вже зачепили це питання. Так, проблема повинна не лише обговорюватися, а саме просуватися, як нагальна вимога, що потребує вивчення і вирішення на всіх рівнях. Парадокс у тому, що ми гальмуємо на стадії роздумів, чи потрібна їм доступність до всіх елементів культури, а значить і життя?

Чому у нас досі дискутують питання чи потрібні музеї, інші об’єкти культури людям з порушеннями фізичного стану? Думаю це атавізм нашого минулого. (Так само, як вважалося, що пенсіонерку має цікавити тільки інтерес сім’ї – нагодувати, побавити дітей, і вбрання одягати лише темненького кольору та нікуди не висовуватися, максимум втюпитися в телік). А ноги ростуть з теорії, що людина цінна лише як гвинтик-працівник, що складалося у схему. Так, мене на архітектора з 1969 до 1974 року вчили проектувати міста за московським підручником для вишів, де чорним по білому було надруковано, що дітей з 5 місяців треба віддавати в садок-ясла, краще на тиждень (тому з’явилося досить багато таких закладів), передбачали великий відсоток дітей шкільного віку на виховання в інтернатах різного штибу, щоб дорослі батьки переймалися лише професійними проблемами з повною віддачею. Для старих мали бути передбачені спеціальні будинки з крематоріями неподалік. Відповідно, якщо гвинтиків багато, нащо витрачати додаткові ресурси на тих, хто в «казармі» не досягає загальної кондиції. Все. Коменти зайві.

Як нам домовлятися? Які чинники мають бути визначальними у цьому процесі, який ми зараз умовно називаємо «інклюзією» або «інтеграцією»?

Настав час цінувати людину, як неповторну особистість і ситуація повільно, але змінюється на краще.

Ось декілька світлин за темою. На передостанній – пандус вокзалу, не кажу, де, бо зустрічаються часто і в інших містах. Хочу, щоб при здачі об’єкта перевіряли правильність таких шедеврів, посадивши у візок автора для підйому, а потім для спуску, дарма, що не слабкий та хворий, вражень буде достатньо, щоб більше такого не робити.

Так, за новими ДБН безпечний нахил площини пандусу не може перевищувати 8 % (1:12), пандус має бути достатньої ширини для візків та бути обладнаним поручнями, на які існують чіткі приписи. Все інше веде до ризику травмування людей. На жаль, нормативні пандуси ми можемо бачити дуже зрідка. Через статус пам’ятки влаштувати їх можна зараз лише у нових музеях, хоча ними мають бути облаштовані усі громадські заклади.

Думаю, це процес тривалий і стосується не лише інвалідів. У нас багато людей похилого віку і просто недужих, та й для здорових потрібні зручні пішохідні шляхи. Середовище має бути зручним і комфортним.

Поява людей з інвалідністю, навіть тих з них, хто є самостійними, мобільними, добре реабілітованими, часто викликає у закладах культури розгубленість та зніяковіння – з радянських часів ми бачимо їх порівняно не так часто, в тому числі через недоступність будівель та споруд. Але кажуть, що «усі проблеми в голові». Що б Ви порадили для того, щоб ситуація швидше змінювалася на краще?

Саме так, проблема в голові. В Америці суспільство на відтинку життя одного покоління прогресувало від звичного сприйняття долі темношкірих громадян у гетто, принижень, ку-клус-клану, кривавих сутичок, придатності лише для джазу максимум, до темношкірого президента. Але ніщо не відбувається без зусиль. Телебачення, фільми, все інформаційне поле постійно стверджує думку про талановитість, сексуальність, активність в суспільстві афроамериканців на всіх рівнях. Тобто це і є результат цілеспрямованої державної політики. У нас вже є чудові зразки історичного кінематографу. Зараз треба запрограмувати телебачення, кінематограф на відтворення гармонійних стосунків між людьми саме на наших теренах і традиціях. Це складніше, ніж сценарії катастроф, але потрібно.

У школах і дитячих садках я б влаштовувала загальні заняття – ігри зі спробами займатись чимось не як зазвичай: із зав’язаними очима – складати речі з деталей, малювати, уявити предмет лише його торкаючись, навіть їсти; позбавлені звуків, лише бачачи музикантів, – танцювати, співати, розуміти чиюсь мову. Може, це допомагало б виховати покоління, яке буде ставитися до оточуючих з більшим розумінням. Насамкінець: так має бути, щоб кожен мав можливість використовувати свій потенціал і отримувати задоволення від власних досягнень.

Дякую, що долучилися до цієї складної теми і не залишилися байдужою! Сподіваюся, що наша бесіда стане у пригоді комусь з читачів сайту «Музейний простір».

Розмовляла Юлія Патлань,
провідний науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара»

Світлини надала Ольга Валько:
1. Краків. Вавельський замок. Листопад 2018 р.
2. Вінниця. Автомотовелофототелерадіомузей. Діючий грамофон.
3. Вавельський замок. Листопад 2018 р. Макет замку з королівським палацом. Напис шрифтом Брайля.
4. Пандус для людей з інвалідністю на одному з вокзалів України. Небезпечний ухил, бильця не відповідають ДБН 2.2.40
5. Вроцлав. Троє гномиків з понад шестисот у Вроцлаві.

“Музейний простір. Музеї України та світу”