Фотопроєкт «Людина перш за все», або Як я можу посприяти інклюзії

Через російське вторгнення кількість людей з інвалідністю в Україні зростає. Чимало захисників повернуться додому з інклюзією. На жаль, рідні домівки та вулиці часто зустрічають їх бар’єрами, а люди — нерозумінням.

Про фотопроєкт розповідає ІА Дивись.інфо.

«Людина перш за все» — це соціально-документальний фотопроєкт, який має на меті привернути увагу до проблем доступності в інфраструктурі та інклюзії людей з інвалідністю.

Задум проєкту реалізується на основі низки фотографій Сергія Калитюка, ветерана АТО. Сергій отримав важкі поранення в бою за Червоний Лиман у 2014 році. З тих пір він користується кріслом-колісним. В рамках фотопроєкту «Людина перш за все» Сергій ділиться тим, як сам долає бар’єри міста. Фотографії супроводжуються короткими поясненнями зображеної проблеми.

Поза “баланс” – людина піднімає передні колеса крісла-колісного і стоїть/ йде, буквально, балансуючи на великих колесах.

Не всі користувачі крісла-колісного через страх чи специфіку травми володіють балансом. Не кожне крісло-колісне дозволяє власнику стати у цю позу.

Але це єдиний спосіб пройтись центром Львова та інших міст, встелених бруківкою.

Інакше маленькі передні колеса крісла-колісного штопоряться об виступи бруківки, що лише сильно втомлює власника.

Зазвичай, стара австрійська бруківка вкладена на проїжджій частині, тоді як тротуари, порівняно, більш сучасні та доступні. Але в теплу пору року власники закладів харчування нерідко займають всю ширину тротуару літніми терасами. Відтак, людина з інвалідністю змушена обходити добудови і знов повертається до незручного їй руху бруківкою у позі “баланс”.

Параліч нижніх кінцівок не заважає вправно водити авто.

Для здійснення руху водій тримає одну руку на кермі, а іншою маніпулює спеціальним засобом, який з’єднаний з педалями “стоп”/”газ”. Якщо крісло-колісне складається, то власник/ця може самостійно помістити його на сидіння поруч чи позаду себе.

Лише максимально відчинивши двері авто людина з інвалідністю може зайти чи вийти з нього. Це зумовленою розмірами крісла-колісного. Саме тому спеціалізовані паркомісця для людей інвалідністю за нормами ПДР ширші, ніж звичайні. Саме тому їх не можна займати, якщо у вас немає інвалідності.

Кожна сходинка без ліфту чи пандуса є порушенням права людей з інвалідністю на вільне пересування.

Відсутність ліфта чи пандуса зумовлює те, що людина або змушена просити допомоги, щоб піднятися чи опуститися сходами, або робить це самостійно. Звісно, тут мова не йде про дітей і людей старшого віку. Адже підняти себе сходами на кріслі-колісному надзвичайно складно, виснажливо і небезпечно.

Для користувачів крісла-колісного, відносно, доступними в Україні є лише поїзди “Інтерсіті+”, які курсують не за всіма маршрутами та в обмежений час.

Замовляти спеціальні місця в них потрібно дуже заздалегідь. Звичайні вагони, навіть ті, які називаються “спеціальними”, не пристосовані для крісла-колісного. Щоб дійти до свого пасажирського місця людина мусить просити, щоб у вагон її підіймали на руках. В тамбурі колеса з візка знімаються через недостатню ширину коридора. Тим часом хтось мусить підтримувати візок і штовхати його вперед до пасажирського місця. Наступного разу людина з інвалідністю встає лише на кінцевій, адже інші опції в більшості українських поїздів, в тому числі вбиральня, для неї недоступні.

Користування міським транспортом в Україні також є ускладненим для людей з інвалідністю. По-перше, не у всіх містах є автобуси, тролейбуси та трамваї з низьким рівнем підлоги, пандусами чи звуковим супроводом. По-друге, навіть там, де є такий транспорт, стан самої зупинки може завадити людині з інвалідністю скористатися ним. Ще одна перешкода – неналежна манера спілкування деяких водіїв з людьми з інвалідністю або ж осуд за затримку з боку інших пасажирів.

Люди з інвалідністю завжди були в Україні. Проте під час повномасштабного протистояння питання інклюзії стоїть надзвичайно гостро.

В госпіталях, реабілітаційних центрах України та за кордоном зараз проходять адаптацію до нових умов життя наші захисники та цивільні, які постраждали від війни.

Ми можемо більше, ніж просто дякувати та співчувати. Ми можемо діяти. Навіть розповсюдження інформації про проблеми з доступністю вже є значним кроком до побудови безбар’єрної України.

Христина Головчак