“Якщо ти зійшов на Говерлу, то тепер можеш їхати у Ріо”, – паралімпієць Андрій Демчук

Його приклад надихає і мотивує не тільки людей з інвалідністю, і не тільки в Україні.

Ім’я цього українського спортсмена добре відоме в цілому світі. Його мудрі слова дають наснагу жити і долати найважчі життєві труднощі тисячам людей. Після його натхненних промов люди з інвалідністю починають активно займатися спортом, отримують другу освіту та можливість заробляти гідні зарплати, щоб попри свою фізичну недугу мати можливість фінансово утримувати власні сім’ї.

У чому ж полягає феномен українського паралімпійського чемпіона, фехтувальника Андрія Демчука? Як вдалося людині без однієї кінцівки самостійно, без сторонньої допомоги піднятися на найвищу гору українських Карпат – Говерлу? Чому параспортсменові, окрім блискучої спортивної кар’єри, вдалося закінчити два виші (університет “Львівська політехніка” та “Львівський державний інститут фізичної культури”), здобути науковий технічний ступінь доктора філософії з технічних наук, професію програмувальника-“айтішника”, бути викладачем – взірцем для сотень студентів? Звідки він бере час і сили для такої діяльності?

Про його участь у проєкті “Доступне кіно” та, звичайно ж, про найближчих, найрідніших, які завжди були підтримкою на його складній життєвій дорозі, яка, на жаль, почалася із серйозних медичних проблем, про віддану любов до України і про неймовірне щастя, коли на її честь підіймається синьо-жовтий стяг й звучить гімн нашої Батьківщини, – наша розмова.

У гостях “Еспресо.Захід” Андрій Демчук – паралімпієць, науковець, чотириразовий чемпіон світу та Європи з парафехтування.

Пане Андрію, даруйте, будь-ласка, моє перше враження від нашої зустрічі. Але я категорично не погоджуюся, що ви – паралімпієць. Я бачу чоловіка міцного, здорового, сильного, позитивного чоловіка. Готуючись до нашої розмови, я передивилася матеріали про вашу паралімпійську діяльність., І щиро подивована реальністю: от дивлюся на вас і сказати “паралімпієць” не повертається язик…

Я справді паралімпієць, у мене ампутована нога. Але своїм прикладом я намагаюся завжди показувати, що попри фізичні особливості, всі ми можемо бути успішними. Вважаю, що успіх людини не залежить від її вроджених фізичних даних, а від сили її волі, духу, бажання, цілеспрямованості та самодисципліни. Я переконаний, що кожна людина на своєму місці і тими засобами, які є доступними для неї, повинна виконувати роботу якнайкраще. Незалежно від того, є вона президентом, двірником, спортсменом… І ось це життєве гасло: “Почни із себе!”, – воно й ніби звучить, як банальна річ, – але діє на тисячу відсотків завжди і у всьому! Тому якщо ми почнемо наводити лад у себе, своїх домівках, своїх дворах, – тоді буде порядок скрізь. І лише так ми збудуємо Україну.

Не стримаюся і висловлю особисте захоплення вашою життєвоствердною і мотивуючою позицією…

Дякую. Але я – звичайна людина, яка нічого особливого ще й не зробила в своєму житті. Ще маю на меті багато планів, цілей і нових спортивних, благодійних та волонтерських проєктів, які, впевнений, з Божою допомогою, найближчим часом таки втілю у життя.

А звідки у вас такий бійцівський характер і така нескінченно життєва енергія та жага до перемог?

Я б сказав, що це вроджена риса. Я народився і одразу ж з’ясувалося, що у мене є величезні медичні проблеми. Одна стопа була значно більшою за іншу. І лікарі ще в пологовому порадили моїм батькам зробити операцію на цій кінцівці. Батьки не погодилися і певний час я ріс як звичайна дитина. Відвідував школу, грав в футбол, займався активно баскетболом і єдиною незручністю було те, що мені потрібне було особливе ортопедичне взуття.

Але вже у 8 років я почав відчувати дискомфорт. Батьки вирішили везти мене на операцію в Москву, де на той час були найкращі фахівці на пострадянському просторі.

Тобто вас прооперували в Москві? Так?

Ні, не прооперували. Таких операцій потрібно було аж три, але саме в ці дні я дуже погано себе почував. І після третьої відкладеної операції батьки просто сіли зі мною в поїзд і поїхали до Львова. Тут мене вже лікували наші медики. А коли мені виповнилось 19 років, то проблеми з ногою стали настільки серйозними, що я звернувся у наш львівський онкодиспансер. Я й досі пам’ятаю переломний момент у моїй долі і в спортивній кар’єрі. Лікар-хірург, оглянувши мене, спокійно і дуже серйозно сказав мені фразу, яка вмить змінила все: “Андрію, а навіщо тобі хвора нога? Давай ми тобі її просто відріжемо, а замість неї поставиш собі повноцінний протез і нарешті заживеш здоровим життям, забудеш про всі свої проблеми”. Я й досі пам’ятаю, як по маминій щоці покотилася сльоза. А я просто запитав у нього: “Коли буде операція?”.

І вже наступного ранку операція пройшла успішно, а через чотири місяці я повноцінно став на свій перший у житті протез.

І куди ж ви тоді “пішли”, яким був ваш перший маршрут на нових “ногах”?

На своїх нових “ногах” я пішов на прогулянку із моєю дівчиною – Орестою. І саме того дня і відбулася між нами дуже щира розмова, після якої я остаточно зрозумів, що саме Ореста і є отою “моєю” людиною, призначеною мені Богом.

Що ж вона Вам тоді сказала?

Сказала, що моя ампутована нога – це просто візуальна проблема, вона ніяк не повпливає на наші подальші стосунки. Що вона дуже любить мене. І стала для мене найбільшою опорою і допомогою у всіх моїх починаннях та у “найреволюційніших ідеях”. Ореста є моїм найбільшим стимулом у житті. Вона – мої крила! Бо тільки її правдива і щира любов і любов усіх моїх ближніх тримають мене в цьому житті і дають наснагу досягати найвищих професійних вершин. Я дуже щасливий, що в мене така дружина. Я дякую Богові за неї щодня. У всіх моїх перемогах є частиночка її душі і ї серця. Зараз із Орестою ми є щасливими батьками та виховуємо прекрасних двох діточок.

Дуже зворушливим є слухати цю особливу історію кохання. А хто ще з родини вас підтримував найбільше?

Це, звичайно, мої батьки, які завжди говорили мені, що я самостійно можу впоратися із усіма життєвими труднощами. Це й дідусь і бабуся, разом у шлюбі. вони пробули майже 60 років. Їхній приклад завжди мене надихав, щоб створити таку ж міцну родину. Їхні щирі стосунки завжди були для мене прикладом та еталоном того, як потрібно будувати взаємовідносини між чоловіком та дружиною, як правильно будувати своє власне життя.

Перед кожним змаганням я дзвонив їм чи заїжджав до них гості і вони благословляли мене на щасливу дорогу. А в моменти, коли мені було особливо тяжко на доріжці, я завжди знав, що там, у далекій Україні, на мене чекають старенькі дідусь і бабуся, які у дні моїх турнірів молилася за мене. Я думаю, що саме завдяки щирій любові і підтримці моєї родини я й здобув всі медалі.

А які саме перемоги для вас є найціннішими, найважливішими, які далися вам найважче?

Звичайно, найпам’ятнішою і найбільш успішною для мене була Паралімпіада у 2016 році в Бразилії. Наша збірна там виборола аж 117 медалей. Із них були 41 золота, 37 – срібні та 39 бронзових. Далася вона мені нелегко ще й тому, що я, реально оцінюючи свої шанси, не дуже й сподівався, що зможу взагалі поборотися за медаль. Перед тим отримав дуже серйозну травму правого ліктя і три місяці перед змаганнями, щоб підтримувати себе в формі, тренувався лише лівою рукою. Тому золото Парадімпіади в Бразилії стало для мене несподіванкою. Хоча я завжди знав, що маю зробити все, щоб наш синьо-жовтий стяг замайорів на світових змаганнях найвищого рівня, а наш гімн прозвучав на увесь світ. І коли це сталося, то для мене це був дуже особливий, зворушливий момент. Я стояв на п’єдесталі слави і просто плакав від щастя, мимоволі побачив, що зі мною разом наш гімн співає і вся українська збірна. І коли в мене запитали наші журналісти: “Кому я присвячую цю перемогу?”, то я щиро, ні на мить не задумавшись, відповів, що нашим українським воїнам-захисникам. Бо це ті люди, які щодня в воюють і дають усім нам можливість займатися своїми справами, а нам – спортсменам спокійно тренуватись.

Відомо про вашу волонтерську діяльність для наших воїнів, які втратили кінцівки на війні, благодійні перекази коштів для потреб нашої армії, про те, що ви віддаєте ваші гонорари на користь важкохворих дітей. Розкажіть, будь-ласка, більш детальніше про цю діяльність.

Я би дуже хотів не говорити про це взагалі. Але час від часу, коли мене кличуть на такі зустрічі, то з радістю відгукуюсь. Зокрема, відвідував у Львівському шпиталі поранених воїнів, які втратили кінцівки на війні. Намагався їх морально підтримати та дати їм конкретні поради, як жити з такою проблемою. І, спілкуючись із цими хлопцями-воїнами, я завжди твердо переконуюся, що наші кордони під надійним захистом, а Україна обов’язково переможе в цій війні. Тому що коли нас захищають герої, і нам нічого хвилюватися.

Розкажіть про свій проєкт “Доступне кіно”.

Я разом із командою моїх однодумців взяв участь у проєкті “Доступне кіно”. Ми адаптували фільми для перегляду їх особами із порушеннями зору. Тепер такі глядачі мають можливість отримати повну і яскраву картину того, що відбувається на екрані, використавши для лише мобільний телефон та навушники.

А сходження на Говерлу? Розкажіть детальніше про цей досвід.

У 2016 році ми з дружиною зійшли на найвищу гору України. Хоч мені було важко, оскільки перед тим я отримав тяжку травму правого ліктя, рука практично була знерухомлена. На вулиці літо, + 35. Тоді ми були на відпочинку в Яремче. І дружина якогось дня просто запропонувала: “Андрію, а давай піднімемося на Говерлу”. І ми разом здійснили це сходження. Повертаючись із цієї поїздки додому, я зателефонував моєму дідусеві і кажу: “Дідусю, я сьогодні зійшов із Орестою на Говерлу”, а він одразу відповів мені: “Андрію, якщо ти зійшов на Говерлу, то тепер можеш їхати у Ріо”. Недавно я отримав новий життєвий екстремальний досвід – стрибнув у Кам’янець-Подільському із моста.

Що б ви хотіли сказати чи побажати людям, в житті яких сталася якась трагедія, драма, коли вони раптом стали недужими, життя яких кардинально змінилося в одну мить.

Можу сказати кожному, хто опинився в складній життєвій ситуації: “Подивіться на наших хлопців. На захисників-воїнів, на те, в яких умовах вони захищають нашу землю. В окопах, взимку…”. Оце, здається, найяскравіший приклад.

Галина Козар

Фото: Андрій Демчук