З березня 2010 року в Україні набрала чинності Конвенція ООН про права інвалідів. Вона стала першим юридичним документом для всебічного захисту прав осіб з особливими потребами. У ній по пунктах перелічено всі права, які законодавець дає людям з обмеженими можливостями. Виконання Конвенції має контролюватися як на національному, так і міжнародному рівнях. На думку фахівців і експертів, хоч Конвенція і діє на території України, її потенціал не використовується повною мірою.
3 ГРУДНЯ — МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЛЮДЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ
Щороку (за винятком минулого) у нас відзначається цей день, інвалідів вітають, вони одержують презенти і великі обіцянки щодо поліпшення їх забезпечення, а далі все йде, як іде. Їм надають передбачені законом пільги, відповідні доплати, путівки на лікування і ще деякі преференції — і на цьому все закінчується.
У нас, на відміну від Заходу, у ставленні до інвалідів дотримуються в основному медичної моделі. Ти інвалід? Значить, хвора людина. Одержуй посвідчення, ліки, відповідний соціальний пакет — і край. А чому ми не подивимося на неповносправного, навіть на людину на візку, під іншим кутом зору?
Це така сама людина, як і кожен із нас, але з певними вадами здоров’я, вона має такі ж права, як і всі ми, і хоче відповідно мати від держави гарантії, які дадуть змогу їй жити так, як усі. Маємо на увазі повну безбар’єрність життя, доступність до всіх благ цивілізації в широкому розумінні, в тому числі й до корисних для себе і держави службових занять. Але цього немає. Чому? Тому що керуємося здебільшого медичним підходом чи медичною моделлю.
Тим часом цивілізований світ давно перейшов на соціальну модель. І тут маються на увазі не тільки грошові допомоги та пільги, а й те, щоб людина з інвалідністю визнавалася повноцінним членом суспільства, для чого необхідно створити їй усі умови, аби компенсувати незручності, викликані вадами здоров’я, а отже — допомогти їй подолати бар’єр, який нині існує між суспільством і людьми з особливими потребами. Їх багато: соціальних, культурних, етичних, економічних тощо.
Тим-то маємо йти шляхом, яким рухається увесь світ. Нам слід створити умови, щоб люди, які хочуть і, за певних умов, можуть реалізувати себе, самі могли дбати про себе, допомогти їм розкрити свій творчий потенціал. Інвалід повинен мати змогу адаптуватися в суспільстві та жити повноцінним життям, як усі люди. Це, до речі, головна теза про права інвалідів, схвалена ООН ще 2006 року.
На жаль, цю тезу Україна поки що не взяла на озброєння повністю навіть після офіційного прийняття Конвенції у 2010 році, бо бракувало ресурсів. Однак слід визнати: хоч і дуже-дуже повільно, але все-таки є певні зрушення в цій справі протягом останніх чотирьох років. Почали облаштовувати будівлі, приміщення, дорожні мережі для їхніх зручностей. Уряд затвердив нові стандарти для громадського транспорту (трамваї, тролейбуси), аби він був пристосований для потреб інвалідів.
До речі, нині понад 280 тисяч інвалідів потребують протезів та колісних крісел. Раніше забезпеченість такими засобами становила 49,8 відсотка, а тепер зросла майже до 75 відсотків. Але ж четверта частина інвалідів ще чекає найнеобхіднішого…
Минулого року майже 300 інвалідів Великої Вітчизняної війни отримали слухові апарати, штучні очні лінзи, кардіостимулятори. А 79 тис. дітей-інвалідів — протезно-ортопедичне обладнання, спеціальні засоби для орієнтування, спілкування та обміну інформацією. Це — крок до європейських стандартів.
На позитив налаштовує й те, що обсяг загального фінансування програм для інвалідів до 2020 року має зрости майже до 38 млрд грн.
Коли говорити про те, що інвалід мусить сам допомагати собі, то тут велику роль відіграє Закон України «Про зайнятість населення», який набрав чинності минулого року. Чиновники кажуть, що, завдяки йому, роботою забезпечено кожного другого інваліда. Хоча самі інваліди цього не відчувають, а функціонери об’єднань інвалідів заявляють, що 65 відсотків ніби працевлаштованих «працюють» лише на папері.
Так, звільнити інваліда з роботи важче, ніж будь-якого іншого працівника. До того ж інвалід потребує не просто робочого місця, а такого, що відповідає його захворюванню і відповідно створює комфортні умови для роботи. Отже, коштує воно недешево.
Нині поширена практика, коли роботодавець домовляється з інвалідом, що платитиме йому якусь дещицю за те, що його трудова книжка «лежатиме» у нього, тож він вважатиметься працюючим.
Звичайно, це немає нічого спільного з вимогою Конвенції про самореалізацію інвалідів. Отже, таку практику слід ламати і створювати належні умови для реального працевлаштування людей з особливими потребами.
Не другорядне питання й про те, чи всі люди, які мають посвідчення інваліда, насправді є… інвалідами. Свого часу автор цих рядків була на великій нараді, скликаній Мінсоцполітики, де інваліди самі говорили про свої біди. І деякі з учасників буквально зі сльозами на очах розповідали, що з них медики вимагали гроші за ту чи іншу групу інвалідності (кожна група має свою ціну), розповідали, як у деяких лікувальних закладах столиці збирають людей, котрі мають іти на МСЕК, радять звернутися до «правильного» лікаря, який напише для комісії все, що треба, і… називають ціну питання.
На цій же нараді квітуча на вигляд жінка довірчо розповіла мені, мовляв, щоб одержати групу, вона спеціально, готуючись до комісії, виснажувала себе, не приймала прописані їй підтримувальні ліки. Навіщо? А щоб групу одержати і мати пільги (звичайно, про ціну питання змовчала).
Виходить та сама ситуація, що й з учасниками війни, «чорнобильцями»: чим більше часу минає від події, тим більше з’являється інвалідів. І винна у всьому всесильна в нашому суспільстві корупція, коли за гроші можна купити будь-які «корочки», будь-яку групу, будь-який статус. Саме вона стоїть на заваді справедливості в цій справі, не дає змоги багатьом одержати належне, інтегруватися в суспільство. Словом — жити, як усі люди. Модель же, яка існує у нас, призводить до того, що інваліди звикають до свого стану — жити на подачки — і ні до чого не прагнуть у житті.
Західна соціальна модель, до якої ми ніби прагнемо, навпаки, вчить і дає змогу інвалідам повністю інтегруватися в суспільство, почуватися повноцінною людиною. Тож допоможемо у цьому кожному з них!
